— Факти? — закашлявшись, запитав Мюллер.

Штірліц зрозумів, що той навмисне закашлявся, не хоче, щоб голос його був на плівці, кашель змінює голос до невпізнанності, однак, відзначив Штірліц, на його пасаж про генштаб і дипломатів Мюллер клюнув, одразу зажадав фактів. «Ну що ж, я дам тобі факти, тільки погано, що я не розповів про цю мою ідею пасторові, вони, я думаю, зараз до нього підкрадатимуться… Треба зробити все, щоб Мюллер, саме Мюллер, доручив мені поїхати до Швейцарії. Я повинен так повести себе під час допиту, а це допит, ясна річ, аби залишити щось таке на денці, що стало б украй необхідним Мюллерові… Потрібен гачок, тільки тут не треба поспішати, тільки б повести мені, тільки б розбудити у цій стомленій людині фантазію… А як її розбудиш? Інтересом, особистим інтересом, він розумний, він знає, що думати тепер треба тільки про себе самого, все програно. Але. ж і він заложник у Гітлера. Вони всі заложники, боягузливі, маленькі заложники в руках хворого, напівпаралізованого маніяка… Он який жах! Чому таке можливо? Правильно кажуть: «Не сотвори собі кумира». Вони думали, що їхній кумир приведе їх до світової могутності, покладе їм до ніг людство… Мала інтелігентність, відсутність справжнього знання завжди породжують доктрини саме такого роду, адже вчитися не всі люблять, а дітей часом примушують читати історію, студіювати іноземні мови. Доктрина націонал-соціалізму розрахована на ледарів, на тих, хто найбільше полюбляє спортивні ігри, розважальні програми по радіо й кухоль пива ввечері, після того, як відсидів роботу…»

— Факти цікаві, — сказав Штірліц. — Хоча Шлаг мені далеко не все відкриває — він багато чого тримає в резерві, для торгу, — але склад його логіки в даному випадку абсолютний. Ось його схема: чому Вольфа зняли наприкінці минулого року з поста начальника особистого штабу рейхсфюрера? Адже це — крах, падіння, чи не так?

Штірліц подивився на Мюллера, ждучи відповіді; той мовчав; Штірліц, чітко уявивши, як повільно й шорстко тягнеться плівка в диктофоні, глузливо запитав:

— Групенфюрер, ви не хочете, щоб ваш голос був на одній плівці з моїм голосом?

Мюллер мовчки кивнув.

— Добре, я зрозумів. Слово «групенфюрер», яке я щойно сказав, легко зітреться, плівка, мабуть, шведська, добре склеюється, ривка при прослухуванні не буде… Продовжую… Так зване «падіння» Вольфа було першою фазою операції, задуманої тут, у Берліні, в цьому будинку… Наступною фазою було підключення генерального штабу, який зобов'язаний був дати згоду на призначення Вольфа заступником командуючого групою військ у Північній Італії. Армія — за підписом генерал-полковника Гудеріана — дала таку згоду. Норми протоколу вимагали, щоб факт приїзду Вольфа в Італію було обговорено по дипломатичних каналах з урядом Муссоліні. Листування з цього приводу зберігається в архіві міністерства закордонних справ. Чорний мундир СС, наш з вами, такий тенденційний, Вольф спритно змінив на зелений френч — військова людина, каста служивих, за всіх часів генерали ворогуючих армій періодично сідали за стіл переговорів… І сталося все це ще напередодні нашого наступу проти союзників в Арденнах. Отже, комбінація справді готувалася заздалегідь? Більше того, Шлаг вважає, що коли Шелленберг заарештував Канаріса, сам на сам, без свідків, адмірал, очевидно, віддав йому такі зв'язки, які гарантували Вольфу цілком надійний контакт з Даллесом, і якби не моя… ні, скажемо, наша з вами робота по пастору, переговори напевне могли б закінчитися повним успіхом… Ви просили мене викласти факти; я виклав вам хід логічних роздумів пастора — це, якщо хочете, факти. Їх тільки треба ретельно перевірити: хто конкретно готував у штабі вермахту наказ про Вольфа для Гудеріана? Шелленберг напевно діяв через свої особисті зв'язки, а може, й через дуже довірену агентуру в армії. Найближче за всіх до Гудеріана стоїть Гелен. Його робота змикається з тією діяльністю, якою займається другий підрозділ Шелленберга. Може, він, Гелен?

Мюллер вимкнув запис, наблизився до Штірліца, запитав:

— Ім'я Гелена вам назвав Шлаг?

— Ні.

— У вас є якісь причини вважати Гелена близькою людиною Шелленберга?

— Ні… Припущення.

— Хитруєте?

— Щирий, як дитя.

Мюллер раптом злякався; страх був несподіваний, бо — вкотре вже! — він ловив себе на тому, що Штірліц немовби читає його думки, на диво поінформований про його вчинки і наперед знає те, що він таємно від усіх замислив. Раніше, ще до того, як він дістав дані про зв'язки Штірліца з секретною службою, найімовірніше з російською, що тепер давали можливість розстріляти його тут, у кабінеті, таке вгадування захоплювало групенфюрера, але зараз він відчув жах, тому що — вперше в житті — усвідомив свою нікчемність і трагічну безнадійність становища, в якому опинився через клятого австрійського психа.

«А якщо зараз спитати його про контакти з росіянами в лоб? — подумав Мюллер. — Я побачу своїми очима, як він здригнеться від жаху, і мені буде не так страшно, як стало тільки що. Ні, — сказав він сам собі, — ти не маєш на це права. Штірліц — твоя козирна карта, і ти розіграєш її так, щоб побити нею будь-якого туза. Але гра буде кривава, і коли він зрозуміє мене, відчує, що я знаю щось, але мовчу, буде непоправний програш».

— Ну, добре, це вже цікаво — з Геленом, спасибі, Штірліц. Ви обговорили зв'язок з пастором?

— Так.

— Обопільний?

— Так.

— Віддасте мені його адресу?

— Звичайно.

— Тепер ось що… Прикордонна варта повідомила, що ви пересікали кордон не сам, а з дамою. Це правда?

— Ні. Неправда. Я перевіз через кордон не тільки фрау Кірштайн, а й двох її дітей.

— Хто вона?

— Біженка. Її чоловік працював у нас на заводах Круппа, спеціаліст годинникової техніки, швейцарець… Загинув… Вона стояла на дорозі, тільки-но закінчився наліт варварів…

— Якого віку діти?

— Немовлята… Я, на жаль, погано розбираюсь у цьому… Вони дуже пищали…

— Де вона вийшла в Швейцарії?

— У Берні.

— Біля готелю?

— Так.

— Назва?

— «Золота корона»…

Мюллер знизав плечима:

— Чому республіканська Швейцарія так полюбляє королівські назви, пов'язані з атрибутами тиранічної влади?

— Я думаю, що в нас незабаром, навпаки, республіканських назв готелів буде понадміру… Кожен з загостреним інтересом ставиться до того, чого не має сам.

— Хм, можливо. У Берліні напевно з'являться готелі «Російський двір», «Калинка» і «Самовар»…

— А в Мюнхені «Уолдорф Асторія» і «Пенсільванія», — додав Штірліц.

Мюллер кивнув, потягся стомлено, запитав:

— А кого ви шукали в пансіонаті «Вірджінія»?

— Ви стежили за мною в Швейцарії?

— Я прикривав вас.

— У такому разі відповідаю: у «Вірджінії» я шукав професора, який контактував з пастором.

— Чому пастор сам не пішов у «Вірджінію»?

— Тому що я інструктував його про заходи безпеки. Професор… я забув його ім'я… не прийшов до пастора на зустріч… Досить поінформована людина. Він представляв якусь групу в рейху, глибоко законспіровану… Чомусь він покінчив з собою…

Мюллер дістав з кишені френча — лінивим, повільним жестом — маленький аркушик, поклав на стіл перед Штірліцом:

— Саме він приніс на нашу конспіративну квартиру цю шифровку. Пригадуєте, я показував її вам, коли мені довелося посадити вас у камеру? Цікаво, правда ж? Шифр точнісінько, як у радистки, чарівної молодої дами…

«Якщо він примусить мене писати лівою рукою, буде погано, — подумав Штірліц, розглядаючи свою шифровку. — Треба заздалегідь підготувати себе до цього. Провал? Випадок? Може, він веде гру? Але Борман навряд чи став би розмовляти зі мною так, як розмовляв, якби Мюллер сказав йому про свої підозри».

— Ви підозрюєте мене, групенфюрер?

— У якійсь мірі.

— І яка ця міра?

— Я підозрюю вас у тому, що ви почали свою гру. Така собі, знаєте, «мінівольфіада»… А чому б і ні? По-людськи я можу зрозуміти вас — у нашій державі «національної спільності» кожен зараз думає тільки про себе.