— Ми займаємося росіянами, пані Прокопчук. Тільки росіянами. Коли б ви були російська піддана, ми завели б на вас картку і зайшли у стосунки з німецькою владою.

— До кого я можу звернутися, пане Богданович? Порадьте мені, будьте ласкаві…

— Коли ми зверталися по допомогу до українців, вони не вважали за свій обов'язок допомагати нам порадою, пані Прокопчук.

— Я звертаюся до вас як мати…

— У наш вік, на жаль, слід розмежовувати і це поняття.

— Мати божа була одна, — сказала Ганна, відчуваючи, що зараз знову заплаче. — Хіба можна у чомусь звинувачувати матерів?

Богданович розлютився, обличчя його знов якось невловимо здригнулося:

— Тих, що залишають своїх дітей, так. Ганна підвелася — рвучко, немов її ударили.

— Мені здавалося, що в газеті працюють інтелігентні люди.

— Ви не помилились. Інтелігентні люди мають право і повинні обстоювати власні погляди. Повторювати загальновизнане — доля черні. У вас все?

— Так. У мене все. Я хочу сказати вам на прощання, що ваша бездушність помститься над вами, пане Богданович.

— Мені відомщення, і аз відплачу. — Богданович також підвівся, після того як чіпко, мов баламута, оглянув фігуру жінки. — Маю честь.

Ганна прямувала до виходу, відчуваючи на спині, шиї, ногах, на волоссі, укладеному без отого огидливого, що став модним, перманенту, настирливий погляд Богдановича.

«Зараз він окликне мене, — подумала жінка, узявшись за мідну, холодну ручку, занадто коштовну й химерну на погано пофарбованих, потрісканих дверях, — я знаю, що він зараз скаже».

— Пані Прокопчук… — Богданович неголосно кашлянув.

— Слухаю, — відповіла Ганна, не обертаючись.

— Ви можете залишити свій телефон. Принагідно я постараюсь обговорити ваше питання з німецькою владою.

Ганна неквапно повернула голову, і погляди їхні зустрілися.

— Я залишу свій телефон представникові німецької влади, — відповіла Ганна, — мені не потрібні посередники.

Богданович усміхнувся.

— Як знаєте. У всякому разі, приймаючи рішення, вони звернуться до мене по консультацію.

— То я ж українка…

— Авжеж, авжеж… Але українського відділу в Парижі немає, слава богу. Так що вирішуйте. Мені, в усякому разі, було б цікаво навідатися до вас.

… Два роки тому, коли Ганна погодилася прийняти запрошення, що надійшло з Парижа, і залишила Ладислава та хлопчиків, чоловік сказав, що вважатиме її від'їзд остаточним розривом, і вона стомлено згодилася з цим, бо нічні без кінця-краю розмови (спроби пояснити йому, що їде вона не заради примхи і не тому, що шукає якихось нових пригод, а лише з доконечної потреби у роботі) так стомили обох, що стало ясно: звичне минуле, що належало тільки їм двом, скінчилося, зникло без вороття.

У Парижі вона спочатку знаходила щастя і спокій у творчості: працювала у величезній архітектурній майстерні, і проекти її викликали захоплення у колег. З першого гонорару вона послала гроші у Краків і листа до Ладислава — щирого, сумовитого, з проханням приїхати з хлоп'ятками до Парижа. Лічила дні, малюючи їх різними кольорами. Вона вірила, що кожен день тижня має свій особливий колір: субота — це обов'язково густа зелень із проблисками легкої і яскравої пожовті; середа — день зламу, предтеча суботи, різкі оранжеві лінії; неділя-це сумний день для тих, хто працює, а не творить, отож для Ганни був не найгірший день, бо він одривав її від постійної захопленості ділом, і вона ще не мала достатньо грошей, щоб найняти майстерню, обладнати її і працювати по неділях — тоді й цей день був би зелений, адже немає нічого прекраснішого за зелений колір, тому що це весна або червневе літо, і тиша, І співи птахів — невидимих, але близьких.

Через два тижні, коли чотирнадцять аркушів паперу вона зафарбувала в кольори щасливого очікування, із Кракова Повернулися гроші — без будь-якого пояснення. Того самого вечора вона вечеряла з колегами й опісля поїхала з Мішелем Шенуа до нього, в Іврі. Удосвіта вона тихенько підвелася з ліжка і попрохала Мішеля не дзвонити до понеділка. Вона поїхала на телеграф і надіслала телеграму до Кракова: «Якщо хочеш, я вернуся». Але й на цю телеграму Ладислав не відповів. І тоді у Ганни почалося дивовижне, безбарвне, приречене життя ночами і щасливе, відчужене, спопеляюче — вдень, у майстерні.

Мішеля вона більше не хотіла бачити, бо він чимось був схожий на Ладислава: такий же здоровань, незграбний, уразливий — вона боялася захопитися ним; адже коли у шлюбі прожито десять років, тоді це позначається на всьому подальшому житті.

«Звичка — друга вдача».

Ганна хотіла була поринути у свої думки, забути про колишню Ганну, вона хотіла, щоб її розум не роз'їдав постійний смуток.

Вона знала, що чоловіків до неї вабила її свобода вчинку. Вона бачила, що тут, у них у майстерні, жінки дивилися на чоловіків, як на своє майбутнє, як на свого гаранта, і це лякало чоловіків, бо люди жили якимось шаленим, чудернацьким життям, швидко закохувалися, так само швидко розлучалися з коханням або з тим, що коханням здавалось, через те що відчуття тривоги було постійне, і кожен ранок. — світанковий, сірий, похмурий, сонячний, щасливий, тяжкий, — будь-який ранок був таким невідомим, що майбутнє аж тоді ставало явним, коли надміру бадьорий диктор паризького радіо розпочинав читати зведення останніх вістей — ще один день без війни.

А коли вранці першого вересня Ганна підійшла до приймача, повернула біле кружальце і бадьорий голос диктора сповістив, що зараз Гітлер бомбує Варшаву, вона дивно глянула на чоловіка, який лежав у її ліжку, курив, важко затягуючись чорним «Галуазом», і спокійно, наче про когось іншого, подумала собі: «От і настала для мене кара. От і залишилися Янек з Микиткою самі. А я погань. Та й усі мої проекти — казна-що, бо все уже давно йшло до того, щоб руйнувати, а не будувати».

Вона тоді заварила каву, сама не пила, а дивилася на свого приятеля і на прощання сказала йому:

— Знаєш, у тебе вже немає обличчя. На мене дивиться череп.

У їхній архітектурній майстерні, проте, життя протікало так само, як і раніш: сипалися замовлення з Америки, Бразілії, Аргентіни і Мексіки; вечорами чоловіки (багато з них чекали призову і вже заздалегідь ходили у напіввійськовій формі — це було модним) розбирали жінок (які тепер по-іншому дивилися на них — війна змушує інакше кохати тих, хто захищатиме тебе із зброєю в руках) і роз'їжджалися по кав'ярнях, що були відчинені так само, як і в серпні, тільки на вікнах з'явилися чорні штори світломаскування.

Ганна тепер нікуди не їздила: геть усі вільні години і дні вона просиджувала в організаціях Червоного Хреста, в американському консульстві, у японському посольстві, намагаючись дістати дозвіл на в'їзд до Польщі, але ніде й ніхто не міг зарадити їй або, можливо, не хотів. А потім у швейцарському відділенні Червоного Хреста молоденький, дуже нервовий і моторний клерк, невеличкий на зріст, із мавпячим обличчям, запропонував Ганні повечеряти, і тоді, додав він, «ми поговоримо про вашу справу докладніше». Він повіз її до себе, і Ганна, насилу приховуючи огиду, залишилася в нього, а через два дні, коли вона прийшла по перепустку, їй сказали у представництві, що Пауль Фроман негайно виїхав до Берна у зв'язку з хворобою його дитини і повернеться, мабуть, не раніш як через три місяці.

«Кому ж вірити? — думала зараз Ганна, повернувшись у безлюдний Монс Елізе. — Кого просити, щоб допоміг?»

Вона згадала обличчя Богдановича, яке здригалося, його швидкі пальці, й почуття гидливості опанувало її.

«Так, — вирішила вона, — треба йти до німців. Більше немає до кого. А коли й вони відмовлять, подамся пішки на кордон, я не знаю, що робитиму, але я повинна весь час щось робити, інакше збожеволію».

І раптом вона вперше дозволила собі почути оте страшне запитання, що зародилося в неї того дня, коли бомбували Варшаву: «А що, коли їх уже немає, моїх хлоп'яток? Що, коли я зосталася сама?»

І оце друге запитання здалося їй таким страшним, що вона відчула тяжку бридливість до себе, як отієї першої ночі, коли поїхала до Мішеля і лягла в його широке, холодне і скрипуче ліжко з синім балдахіном, наївно думаючи, що зречення минулого принесе рятунок у майбутньому. Можна знехтувати коханого чи ворога — не можна відмовитися од себе, і неможливо забути минуле.