— Друзі друзями, — засміявся Ян, — а вчора за мною йшли назирці двоє ваших поліцейських.

— За іноземцями в нас стежить гестапо, — відповів Лерст, — але за вами не могли стежити, це якась помилка.

— За мною почали стежити в Лондоні, — мовив Ян, — так що помилки бути не могло: поліцейські скрізь однаково тупі й невдатні на вигадку — живуть собі за інструкцією, та й годі…

— Я перевірю, — пообіцяв Лерст, — може, вас переплутали з кимось… Мене, наприклад, часто з кимось плутали в Лондоні, але стежили так, що я себе не відчував самотнім — навіть у ліжку…

Вони запрошували гостей. Він відповідав за чоловіків, вона — за жінок. Спочатку подзвонила по телефону всім вона. Він же домовився лише з трьома своїми приятелями. Четвертий сказав:

— Любий Вольфганг, я трохи затримаюсь, бо Рудді вночі відлітає і мені хочеться провести його.

— Я відвезу вас. Це на Темпельхоф?

— Ні. Це в іншому місці. Я затримаюсь, але буду у вас неодмінно.

— Ти можеш попросити його взяти посилку в Бургос?

Він закурив, прислухаючись, як голос на другому кінці проводу запитував Рудді про посилку. Телефони в Берліні працювали чудово, і тому він почув, що відповів Рудді: «Скажи йому, що я лечу кудись на північ, не базікай про Бургос!»

— Вольфганг, він летить у Бремен, чому ти подумав, що він летить у Бургос?

«Я подумав так, бо знаю, кого він возить до Іспанії», — міг би відповісти Вольфганг. Але він сказав:

— Я жду вас, мій друже, в будь-який зручний для вас час. Марта зробила чудовий айсбайн у баварському стилі, вам сподобається.

Саме тоді секретар Гейдріха передав у шифрвідділ імперського управління безпеки таку радіограму:

Поки йшли собі обидві ці шифровки — одна в Москву, а друга в Бургос, — Штірліц і Хаген уже допитували Яна про його участь у викраденні нового «месершміта». Нову модель літака викрали з Бургоса за дев'ять годин до вбивства Лерста.

— Ти скажеш мені все! — лютував Штірліц, спрямувавши на обличчя Яна потужну електричну лампу. — Ти допоможеш цим і собі, і мені, і Хагену! Ти скажеш, щоб урятувати своє життя, інакше я не поставлю навіть пфеніга за твою голову!

— Що я повинен сказати?

— Правду!

— Запитуйте, тільки конкретно, і не кричіть… У мене голова тріщить.

— Хто з американців сидів з тобою в барі?!

— Коли?

— Вранці, перед тим, як Манцер викрав месер?!

— Мене вже питали про це.

— Хто?

— Лерст.

— І що ж ти йому відповів?!

— Те саме, що відповім вам: я не знаю його імені. Я журналіст, а не похоронне бюро, мені не потрібні дані співбесідника, мені потрібен співбесідник…

— Як же викрали ви «месершміт»? — закуривши, спитав Штірліц. — Давайте по-джентльменськи, Пальма. Розкажіть усе: це у ваших інтересах…

— Чому ви думаєте, що я причетний до «месершміта» та й взагалі до всієї вашої авіації?!

… Гестапо мало неабиякі підстави вважати, що Пальма багато чого знав про авіацію загалом, а вже про цей новий «месершміт», який проходив бойові випробування в Іспанії, — тим паче.

Епопея з літаками почалася рік тому. Республіканцям потрібні були винищувачі: фашисти вдень і вночі висіли над Мадрідом і Барселоною. Літаки купували скрізь: у Польщі й Голландії, в Швеції і Франції. Закуповували відкрито й через підставних осіб за долари й фунти, франки й песети, а часом за звичайнісінькі брудно-жовті бруски — за золото.

На цю шифровку Доріан не відповів: відпала потреба — Вельтена було викрито. Але Гейдріх почав нову комбінацію — на удар мін хотів відповісти ударом.

Мрячив дрібний дощ. Віктор Грасс, по паспорту бізнесмен з Міннесоти, спостерігав, як у низьке небо один за одним піднімалися винищувачі, що їх він купив учора — через підставних осіб — у голландців.

Він діждався, поки полетів останній «фарман», і відкинув комір дощовика.

Він ще посміхався, коли опасистий бритоголовий чоловік з люлькою, затиснутою в міцних зубах, торкнув його за лікоть.

— Хелло, — сказав чоловік, — як успіхи?

— Спасибі, — відповів Грасс і неквапливо пішов через поле до стоянки машин.

— Заждіть, Грасс, у мене є до вас справа.

— Справами я займаюсь у своєму бюро.

— А тут ви грали в кеглі? Чи шахи?

— Я ще раз вам кажу, якщо у вас серйозні пропозиції, зверніться в моє бюро…

— Рю де Рішельє, сімнадцять, другий поверх… За вами стежать німці, і мені ні до чого зайвий раз муляти їм очі. Та не біжіть ви так, у вас ноги довгі, а в мене короткі. У мене в Локарно стоїть десять новеньких «капроні», і я можу їх продати вам.

— Кого ви представляєте?

— Себе, — відповів чоловік і простяг Грассу візитну картку.

— Ну то й що? — спитав Грасс, ховаючи картку Маккензі в кишеню дощовика. — Звідки літаки? Ціна? Умови? Коли мої люди можуть поглянути на них? Документація?

— Хоч завтра. Ваші люди зустрінуться з моїми техніками в Локарно — я продаю гарантований товар. Я читав у англійській пресі, як іспанці нагрілися з фірмою Вельтена, тому я з вас здеру багато грошей. За добрячий товар, звісно, й гроші великі.

— Гаразд, побачимося завтра вранці.

— Згоден. Де? До вас я не піду — повторюю: за вами стежать німці.

— Ми приїдемо самі з техніками. Де ви зупинились?

— У готелі «Мальзерб». Номер дев'ятнадцять. Коли зможете?

— О восьмій. Зручно для вас?

— Я люблю поспати. Краще о дев'ятій.

— Умовились.

— Якою валютою платитимете?

— Спершу ми подивимося на ваші апарати.

— А якщо вони хороші?

Грасс усміхнувся:

— Тоді поговоримо про ціну, а вже потім вирішимо, якою валютою нам буде вигідно платити, а вам — одержувати.

Грасс зупинився біля своєї машини, відчинив дверцята й сів за кермо.

— На добраніч! — сказав він. — До завтра.

— До завтра, — відповів Маккензі і подався до зупинки таксі.

Грасс увімкнув запалення. Мотор завуркотів, застогнав, але ніяк не заводився. Грасс закурив, підождав, поки стече бензин, увімкнув запалення ще раз, а мотор усе-таки не завівся. Грасс відкрив капот, увімкнув лампочку, посіпав за дротики, що йшли від генератора до мотора: все було справне.