Саме так, він дістав вказівку; Сем Пім був людиною крутої вдачі, справедливий, дурницями не займався, завдання визначав безкомпромісно: «Я повинен одержати асигнування, — сказав він ЗДРО, зустрівшись з ним на нейтральному грунті. — Успіх у Женеві цьому, звичайно, перешкодить. Там сидить своя людина, Чарльз Макгоні, його брат член нашої ради… Озбройте його такою інформацією, яка примусить наших голубів почекати з будь-якою угодою… Ми повинні провести через конгрес усі наші справи до нової зустрічі Рейган — Горбачов… А там видно буде… Як ви це зробите, я не знаю, але те, що ви мусите це зробити, — впевнений».

Розмовляти так різко у Сема Піма були переконливі підстави: двадцять сім років тому саме його адвокатські фірми витягли ЗДРО (тоді ще дипломата-початківця) з дуже неприємної історії, — доводилося відробляти; закон зчеплення, від цього не втечеш, хоч би як намагався.

Єдиним, хто міг «організувати» потрібну інформацію, був агент «Н-52», законсервований ЗДРО останні шість років, надзвичайно цінне джерело інформації; що ж, життя є життя, воно диктує нам вчинки, а не ми йому, на жаль… Шкода агента, але ж себе шкода ще більше, хіба не так?

… «Генерал-лейтенантові Сергієнку.

Вчора о 21 годині 33 хвилини чотири машини, що належать співробітникам ЦРУ, які служать у посольстві США в Москві, на великій швидкості виїхали з воріт і подалися в різних напрямках.

Автомобіль марки «мерседес», що належить Честеру Воршоу, з трьома пасажирами повернув на набережну; біля магазину «Ганг» з машини вискочив співробітник консульського управління Пітер Юрс і попрямував до будки телефону-автомата; Воршоу поїхав далі по набережній, на великій швидкості домчав до Лужників; там з машини виліз Ірвінг Кране і так само побіг до будки телефону-автомата; Честер Воршоу, не чекаючи його, виїхав до Новодівичого монастиря й повернувся в посольство, ніде більше не зупиняючись; Юрс і Кране, подзвонивши по двічі кожен, повернулись у посольство міським транспортом.

Водії другої і третьої машин («паккард» і «форд-гренада») поїхали відповідно: по Садовому кільцю до повороту за Смоленською площею, потім по Кропоткінській, мимо басейну «Москва» і через центр повернулися в посольство; друга машина відправилася на ВДНГ; біля метро «Проспект Миру» з «форда-гренади» вийшов пасажир (співробітник ЦРУ Роберт Майєр), сів — в останню хвилину — у вагон поїзда, що йшов від «Проспекту Миру» до «Комсомольської».

У посольство Роберт Майєр повернувся на таксі».

Сергієнко зняв окуляри і подивився на Славіна.

— Ну, що ви на все це скажете? Адже Майєр у цей час не в пінг-понг грав, а одержував інформацію. Або закладав тайник. Ваші пропозиції, Віталію Всеволодовичу…

Робота — І

— Ну, добре, добре, — зітхнув Славін, не відводячи очей від краплинок поту на м'ясистій, короткій шиї Іванова, — згоден, ваша правда, але все-таки я вважаю однією з ваших головних хвороб прожектерство, Георгію Яковичу. «Те погано», «це не годиться», «тут робимо дурниці», «тут верземо нісенітницю», — все правильно, я можу вам ще з дюжину нашого глупства перелічити. Пропозиції? Мене цікавлять пропозиції. А втім, чому саме мене? Нас з вами, суспільство в цілому.

— Знаєте, я за точну цифру, я не філософ. Я не замахуюсь на модель суспільства… — усмішка на асиметричному обличчі Іванова була якоюсь затаєною, вимученою. — Я немов акин: що бачу, те й співаю. Я бачу, наприклад, як ми часто через кумівство, блат, некомпетентність прицільно розстрілюємо науку, от я й кажу про це скрізь, наживаючи собі ворогів… Могутніх, треба сказати, ворогів…

— Це знову-таки констатація факту, — з досадою мовив Славін. — А я чекаю пропозицій.

— Але ж пропозицію Маркс сформулював, Віталію Всеволодовичу! Краще не скажеш: «від кожного за його здібністю — кожному за його працею». А ми замість цього постулату, що несе в собі найвищу інтелектуальну цінність, бо він — при всій своїй універсальності — застосовний до кожної трудящої людини, впали у звичну для матінки-Русі общинну концепцію: «Всі рівні; якщо в мене немає дачі, то нехай і в сусіда не буде». А сусід, у якого і дача І машина, — замість того, щоб горілку дудлити, — дав п'ять раціоналізаторських пропозицій, котрі зекономили заводові мільйон карбованців. Звичайно, вимпел ударника комуністичної праці одержати приємно, але ж на грошових купюрах ми друкуємо не когось, а Леніна. Тільки за вимпел передовика виробництва черевики коханій не купиш, І та радянські грошові знаки — можна… Якщо, звичайно, зв'язки у сфері торгівлі, особливо з тими, хто розподіляє фонди італійського взуття… Припустимо, я директор інституту, — вибачливо посміхнувся Іванов. — Хоч таке навряд чи можливе… Однак… Я знаю, чого жде промисловість. Я вичислив, який прибуток матиме інститут, коли замовлення промисловості буде реалізовано в максимально короткий строк. Що я повинен зробити?

— Працювати, — всміхнувся Славін.

— Що значить «працювати»?! Я повинен погодити ідею, в главку, Держплані, Головзбуті, Мінфіні, Держстандарті, Держціні, академії! Для цього потрібно принаймні півроку… Так?

— Рік.

— Я взяв оптимальний варіант, — зітхнув Іванов, — із скидкою на те, що моя галузь особлива, передовий рубіж науки, нам усе-таки легше. А я тепер про директора інституту одягу фантазую.

— Йому потрібно півтора року…

— Добре мислите, — кивнув Іванов. — Я чомусь вважав, що представник центральної преси має захищати те, що є, обмежуючись зауваженнями косметичного характеру.

— Газети рідко читаєте.

— Що правда, то правда.

— Дарма. Ну, поїхали далі…

— Поїхали. Затвердив я тему, поставили мені її в план. І — все! Сиди, міркуй, ший собі, — зарплата йде, чого тут хвилюватися?! Ану, дозволь мені піти у вашу газету і надрукувати оголошення: «Науково-дослідний інститут запрошує на заміщення вакантних посад старшого наукового співробітника, молодшого наукового співробітника і лаборанта строком на два роки по темі: «Створення фасонів вітчизняного взуття, яке купують». Оплата праці — за здібностями, від трьохсот до тисячі карбованців на місяць. Гроші, які відпущено державою на розробку моделей строком на рік, — у тому разі, якщо ми встигли зробити якісні пропозиції і їх впроваджено у виробництво через вісім місяців, — розподіляються між науковими співробітниками залежно від їхнього внеску в спільну справу». Уявляєте, скільки б мені надійшло заяв?! Але ж у мене, у директора, навіть статті такої немає, — на оплату послуг преси! Я повинен шахраювати, щоб таке оголошення надрукувати в газеті! Я мушу залучити до цієї злочинної змови бухгалтера, касира, профком, — ось вам і порушення закону, підсудна справа. Припустимо, зійшло з рук. Припустимо, що троє, відібраних за конкурсом, розробили нову модель і прекрасну технологію… За півроку… Залишилося десять тисяч карбованців. Я обіцяв розподілити їх між тими, хто зробив серйозний внесок у справу, яка зекономить країні сотні мільйонів. Думаєте, мені дозволять розподілити ці гроші між десятьма світлими головами? Ха-ха-ха! Давно я так не сміявся! Общинній моделі мислення кортить видати премію тисячі співробітників, — по п'ятнадцять карбованців на душу, зате всі рівні, ніяких образ! Нероба побудував собі розкішний храм з інструкцій: будь-яку справу можна загубити, ніхто про роботу й не спитає, аби тільки було дотримано інструкції! А їх у нас мільйон! Приклад номер два. В моєму відділі працюють дванадцять чоловік. З них тільки п'ятеро — справжні інженери, решта — люди в науці випадкові. Як я, начальник відділу, можу їх позбутися? Ніяк, вельмишановний добродію! Демократія! Гарантовано право на працю!

— Ви проти цього права?

— За! Обома руками за! Але дозвольте мені, начальникові відділу, платити п'ятьом світлим головам за їхній труд, за реальний внесок у діло, а не за той стілець, на якому вони сидять! Звичайно, при нинішній системі господарювання статистиці набагато легше зведення складати, — ніяких тобі турбот, знай крути арифмометр!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: