Кузані взяв свій маленький, кишеньковий диктофон — працював тільки з ним, знай собі наговорюй те, що з'являється перед очима й виразно чуєш у вухах, — ще раз подивився на фото сина; завжди тримав перед собою; який чудовий хлопець був ще рік тому, єдиний друг; господи, яке складне життя наше; і, піднявшись з-за столу, неквапливо заходив по кабінету з вікнами в сад; сценарій свого фільму він диктував так, ніби бачив на екрані все, про що говорив:

— Весна вісімдесят п'ятого, Нью-Йорк, біржа…

Тяжкий, постійний, тривожний гомін голосів; на величезному біло-червоному електронному табло пульсує економічне життя країни, виражене в цифрах, що означають злети й падіння акцій провідних корпорацій. За цими точковими злетами пунктів спеціалісти зразу ж бачать розорення одних, щастя других, надію третіх.

На табло чітко виникають цифри вартості акцій «Авіа Корпорейшн»; зафіксовано падіння ще на два пункти; вибух пожвавлення серед присутніх лякає жорсткою швидкістю реакції біржових маклерів.

Дейвід Лі, президент «Місайлс[1] Індастрі», стежачи за ретельно вичисленим божевіллям біржі, обернувся до супутників:

— По-моєму, після цього серові Пітеру Джонсу не піднятися.

І швидко рушив до виходу. Він ішов мимо кабін, де сиділи маклери, зв'язані прямими телефонами зі своїми компаніями й клієнтами, мимо тих закутків, де прилаштувались журналісти, і, усміхаючись, слухав їхні швидкі крикливі повідомлення: «Компанія, яку створив сер Пітер, похитнулась»; «Літаки Пітера Джонса не потрібні більше нашим ВПС?»; «Сьогоднішнє падіння акцій на біржі свідчить про кризу політики сера Пітера!»

Той самий день, через три години.

… Техас, невеличке ранчо мільярдера Пітера Джонса, президента «Авіа Корпорейшн». Біля конюшні — телевізійні установки, де товпляться репортери газет та фотокореспонденти; іде зйомка виведення і об'їжджування коней.

Коли повели гарцюючого буланого жеребця, з конюшні перевальцем вийшов ковбой:

— А зараз наш головний сюрприз: триліток Вікторі — подарунок серові Пітеру від принца Фарука.

На Вікторі виїхав сам сер Пітер: кремезний сивий старий чоловік, трохи чимось схожий на Жана Габена, в обшарпаних джинсах, картатій червоно-білій сорочці, в засмальцьованому крислатому техаському капелюсі.

— Як кінь, хлопці? Гарний? — посміхнувся Пітер Джонс журналістам.

Перший кореспондент:

— Чому принц Фарук подарував вам цього коня?

— Мабуть, тому, що любить нашу країну.

Другий журналіст:

— Тоді він мав би подарувати цього жеребця президентові…

Пітер Джонс посміхнувся:

— Він і подарував його президентові.

Другий журналіст:

— Уособлюєте Штати з вашою корпорацією?

— Не нав'язуйте мені модель відповіді, дружище.

Третій журналіст:

— Сподіваєтесь, що вас переоберуть президентом «Авіа Корпорейшн» на третій строк?

— Це не мій клопіт. Це вирішать збори аукціонерів. Я з породи тих, хто підкоряється волі більшості. Якщо аукціонери штурхонуть мене ногою під зад, я піду. Якщо ж мене попросять залишитися, то залишусь.

Перший журналіст:

— В історії нашої країни президентом — я маю на увазі Штати, а не корпорацію — на третій строк було обрано лише одну людину, Франкліна Делано Рузвельта.

— Ми його провели б і на четвертий строк, а от я на четвертий строк не сподіваюся.

Третій журналіст:

— Сьогоднішнє падіння акцій вашої корпорації на біржі загрожує якимись наслідками?

Пітер Джонс поплескав коня по шиї:

— Скажи цьому хлопцеві, коняко. Скажи йому на повен голос. Мені не можна — звинуватять у неповазі до преси.

Перший журналіст:

— Чи правда, що ви ненавидите президента компанії «Місайлс Індастрі» Дейвіда Лі?

Сер Пітер засмучено похитав головою:

— Дейвід Лі — мій друг, молодий, розумний, вірний друг! Я мріяв би, щоб саме він закрив мені очі, коли и здохну. Спасибі, хлопці! Не пишіть про мого коня погано, інших таких більше не буде.

Пітер Джонс привітно помахав журналістам рукою, посміхнувся, в'їхав у конюшню; ковбої швидко зачинили двері, обережно зняли з сідла сера Пітера; обличчя — пергаментне, жовте, повіки судорожно склеплені, наче в припадочного.

… Той же день, парк Токсідо, поблизу Нью-Йорка.

Величезний «каділак» Дейвіда Лі в'їжджає в сад, що обступає його будинок на березі озера. Назустріч Дейвіду біжать його діти — семирічна Джуді й п'ятирічний Дік. Піднімаючи дітей на руки, він — щасливий, сильний — несе їх до басейну, швидко роздягається, штовхає дітей у воду, стрибає сам; борсаються, веселяться, галасують.

До басейну підійшла Марі, особиста секретарка Дейвіда Лі:

— Дейв, на проводі Бонн, розмовлятимете?

— Хто дзвонить?

— Генерал Том Вайєрс.

— Цей потрібен. Переключіть апарат на басейн і лізьте до нас, будемо хуліганити вчотирьох.

Дейвід Лі підплив до телефону, зняв трубку:

— Здрастуйте, Том, радий вас чути. Яка погода в Європі? Туман і дощ? Бідолашні, бідолашні… Отже, літаки не літають? — Він розсміявся. — Слухайте, Том, мабуть, днів через два подзвонить вам сер Пітер Джонс. Будьте з ним таким же відвертим, як зі мною. Я загнав його в куток, він хитається, треба підштовхнути… Ми зустрінемося з ним післязавтра в Сан-Дієго, на випробуванні моїх ракет, я запросив і його, нехай злиться…

Мері, переодягшись, стрибнула в басейн, підпливла до Дейвіда, пірнула під нього й почала цілувати його ноги.

Сан-Дієго, дослідний полігон ВПС США.

Сер Пітер Джонс невідривно й жадібно спостерігав за урочистою, не земною вже, а причетною до космосу церемонією запуску нового типу міжконтинентальної ракети. Навколо Пітера Джонса, що припав до окуляра телескопа, завмерли офіцери й генерали, які спостерігали народження нової зірки. Трохи віддалік, оточений натовпом військових, стоїть Дейвід Лі; пояснення, які він дає, вичерпно короткі.

— Витрати на виробництво наших космічних ракет лише на перший погляд здаються астрономічними. Вклавши сім мільярдів доларів у реалізацію нового ракетного проекту, ми — в стратегічному плані — не тільки роздягнемо Ради, а й не залежатимемо від нафти, яка е, на жаль, кров'ю авіації, хіба це не правда, сер Пітер?

Пітер Джонс одвів погляд від телескопа й посміхнувся:

— Я приїхав сюди, щоб аплодувати твоєму успіхові, Дейв. Я захоплений і розбитий, старій печериці пора на смітник.

Підійшовши до Дейвіда Лі, Джонс міцно обняв його; потім, обернувшись до одного з офіцерів, тихо спитав:

— Чи є у вас гарячий чай?

— Ми п'ємо тільки холодну воду, сер, тут так спекотно.

Пітер Джонс кивнув і попрямував до виходу з бункера. Поруч з ним, попереду й позаду, як тіні, рушили його охоронці.

Він вийшов у нічну задуху космодрому, прислухався до довірливої пісні цикад, сів у старомодний «ролл-ройс» і помахав рукою офіцерам, які проводжали його; червоні ліхтарі броньованого автомобіля сера Пітера швидко розтанули в темряві ночі, немовби їх і не було.

Відчинивши дверці шафки, вмонтованої в спинку сидіння шофера, сер Пітер висунув два телефони — білий і червоний. Знявши трубку червоного, попросив телефоністку на далекій міжнародній станції:

— Будь ласка, моя чарівнице, накрутіть мені Бонн, штаб-квартиру генерала Тома Вайєрса, потім державний департамент, відділ Східної Європи, містера Харві Джекобса; після цього Пентагон, генерала Кірпатріка. Якщо його немає на місці, з'єднайте з номером дев'ятсот сімдесят три сорок два вісімсот сорок сім, а ще мені буде потрібен помічник міністра охорони здоров'я Лодж, Вашінгтон, дистрикт Колумбія, домашній номер сімсот двадцять сім вісімсот сорок чотири п'ятдесят п'ять і, нарешті, Нью-Йорк, двісті двадцять вісім сорок три п'ятдесят дев'ять, професор Томас Бінн.

Сер Пітер витяг з кишені піджака дві капсули з ліками, вкинув їх у рот; охоронець простяг йому пласку пляшку.

— А гарячого чаю у вас немає? — спитав Джонс. — Звичайного гарячого чаю?

вернуться

1

Місайлс — ракети.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: