— Пробачте, не зрозумів…

— Так у нас дехто розшифровує МВД[2]. Жду вас у відділенні біля Київського, ви знаєте адресу, поряд з вами, півгодинна розмова, потрібна порада, до того ж — невідкладно. Машину підіслати?

— Та я за три хвилини од відділення, товаришу Костенко… Добре, підійду…

Але спочатку він подзвонить у відділ, подумав Костенко. І ті вваляться сюди; мабуть, розумніше було б іти до нього.

А втім, дома він, як у фортеці; посвідчення пенсіонера на нього не вплине, а тут і стіни мені помагатимуть. Та ще сейф, та ще два портрети.

…Бакаренко виявився невеличким сухеньким дідком, у формі без погонів, з орденською колодкою: дві Червоні Зірки, медалі «За відвагу» та «За перемогу».

— Здрастуйте, Іване Львовичу, — Костенко підвівся йому назустріч, потиснув руку, але зразу руку засунув у кишеню й старанно витер її об сатин. — У мене до вас лише одне запитання, — він вийняв фоторобот Хрінкова, — коли ви його бачили останній раз?

— По-моєму, в п’ятдесят третьому, — відповів Бакаренко. — А в чому справа?

— Яке в нього прізвище?

— Не пригадую… Зустрічались мимохідь.

— Він заарештовував Зою Федорову разом з вами?

— Я справу Федорової не вів… Я оформляв документи, котрі заздалегідь підготували… Кілька разів розмовляв — та й годі.

— А він? — Костенко кивнув на фоторобота, не одводячи пильного погляду від обличчя Бакаренка.

— Кілька разів, здається, залишався з нею в камері, коли полковника Лібачова викликали на нараду… Вам краще спитати б про все це Лібачова, він був старшим, а я лише виконував…

— Лібачов її бив, так? — натиснув Костенко.

— Навіщо повторювати пусті вигадки, товаришу Костенко? Підірвемо довір’я до органів, хто порядку дотримуватиметься, коли страйки стануть загальними? Хочемо мати другу Польщу? Були садисти, безумовно, самі тільки Кобулови чого варті… Але не треба кидати тінь на апарат…

— Ви Федорову не били, я розумію, Іване Львовичу… А він, — тицьнувши пальцем у фоторобот Хріна, спитав Костенко, — міг? Коли ви були відсутні?

— До Зої Федорової заборонені методи слідства не застосовувались, тим паче, що в справі були беззаперечні докази: її зв’язок з американським розвідником, розмови з ним… Це все зафіксувала техніка… Але я не дуже розумію, навіщо мене потрібно було викликати до міліції, коли її справа закрита?

— Вона тільки починається, Іване Львовичу.

— Ви мені пред’явіть, будь ласка, посвідчення й постанову на допит… Ви ж не поради в мене просите, товаришу Костенко… Ви допитуєте мене… З нами такі фокуси не вийдуть…

— Постанова на допит не виписується, — Костенко витяг зі столу бланки допиту свідка, — що ж ви, юрист, а такі ази забули? Річ у тім, що він, — Костенко знову тицьнув пальцем у фоторобот Хріна, — нині зв’язався з громадянином США, який проходив у справі Федорової… А в мене до того ж є показання ветерана партії Савушкіна про те, як ви, особисто ви, його били… Він написав про це… Так от, від того, як складеться наша розмова, залежатиме доля цього листа: я вашої крові не хочу, мені лише треба докопатися до істини. Ясно?

— Ясно, — тихо відповів Бакаренко.

— З листом Савушкіна ознайомитися маєте бажання?

— Покажіть.

— Добре. Після того як ви мені дасте відповідь: перед тим як прийти сюди, до мене, ви Віктору Павловичу, оперуповноваженому, у якого перебуваєте на зв’язку, дзвонили? Він вам порадив прийти до мене?

— На жаль, він у відпустці…

— Кому ще дзвонили?

— Нікому…

— Читайте, — Костенко простяг Бакаренкові лист Савушкіна, який передав йому особист Ромашов.

Той немовби обдивлявся кожне слово, обличчя закам’яніло ще дужче, а коли дійшов до фрази «у суді підтвердити правильність моїх слів можуть Граєвський Роман Йосипович, він мене виходжував у камері після допитів, і персональний пенсіонер, ветеран КПРС Григорій Сергійович. Обидва живі, письмові показання дали в нотаріальній конторі» — хрипко попросив склянку води.

Випивши повільними ковтками, лист повернув…

— Де гарантії, що, коли я вам відповідатиму, цей лист не потрапить до комісії по реабілітації?

— Попроситесь у лікарню, — Костенко всміхнувся, — з серцем погано… Хворих не судять… А партквиток і погони у вас і так відібрали, чого ж боятися?

По цій справі ти не підеш, ти по Зої підеш, подумав Костенко, та й Савушкіну вже не допоможеш — три місяці як на Ваганьковському…

— Добре, — повільно відповів Бакаренко. — Я згоден розмовляти…

— Федорова відповідала на всі ваші запитання без примусу?

— Без примусу.

— Ви сказали, що її вам передали… Хто?

— Помічник това… пробачте, Абакумова викликав мене й Лібачова… Сказав, що Зоя Федорова призналася в шпигунстві на користь американської розвідки і в підготовці терактів проти тов… проти Сталіна… Дав нам папку із записами її розмов з цим самим американським капітаном… От і все…

Костенко похитав головою:

— Не сходиться, Іване Львовичу… Ви за шпигунку «Червоний Прапор» одержали б… А у вас лише «Зірочка»… І в постанові Особливої Наради її в шпигунстві не обвинуватили… Лише розмови з метою послаблення, підриву й повалення Радянської влади… Свідків практично не було, тільки дані, зібрані на капітана Тейта…

— Моя заслуга, що її під шпигунство не підвели, ну мені й віддячили за це… Все життя партії віддав, а зробив добре діло — вишвирнули з рядів…

— Як же ви наважились? Проти самого міністра державної безпеки повстали?

— А не треба усіх, хто тоді правив державою, робити недоумками. Ця недалекоглядність породжує у молоді нігілістичну недовіру… Про державу вболіваю, не про себе…

— Між іншим, «держава» походить від слова «держати», «не пускати», «загнуздати»; є така приказка з російської казки: «жив-був татарський державець…» А державець — це хан, володар, султан… Це поняття до нас від таро-монгольської окупації прийшло — «держава»… Обачніше з ним поводьтесь… А що стосується «безвір’я», то як ви мені поясните той феномен віри в Сталіна, який знищив усіх, хто разом з Леніним керував Союзом Республік?

— Разом з Леніним Союзом керували Молотов, Калінін і Ворошилов.

— Молотов був технічним секретарем ЦК, Ворошилов — з чотирма класами освіти — боровся проти Леніна у «військовій опозиції», а Калінін підписав декрет про «суцільну колективізацію». І правити вони стали після Леніна, а не разом з ним… Ленін не правив, він керував. Є різниця?

— Історія розсудить…

— Розсудила… Її, звичайно, можна і в четвертий раз переписати, проковтнемо, але правда — сказана, і щоб її вбити, треба каральний апарат разів у п’ятсот збільшити… Ви в органи прийшли у тридцять п’ятому?

— Нічого подібного… У тридцять восьмому, напередодні арешту Єжова… Я перші реабілітації проводив, коли Лаврентій Пав… коли тов… пробачте, коли Берія прийшов…

— Скільки разів ви були в Абакумова у справі Федорової? Чим він цікавився насамперед?

— Він її викликав, я тільки вів її в секретаріат…

— Як довго він її тримав у себе?

— Не пригадую… Години по три, треба ж розім’яти людину, а вже потім приступати до діла…

— До якого?

— Хіба не зрозуміло? Вона ж за дочкою побивалася, крихітка зовсім була… Абакумов обіцяв її вислати — без суду, потім, говорив, повернемо, на студії поновимо, познайомимо з іноземцем, начебто з англійцем… Ну, мовляв, працюватимеш з ним…

— До американця її також підвели?

— Ні. А взагалі ніхто цього не знав, такі речі това… Берія на особистому контролі тримав: взаємовідносини із союзниками, а тим паче сорок п’ятий рік… Це в мене таке припущення…

— Ви знали, що Зоя ні в чому не винувата?

— Вона жила з американцем…

— Це кримінал?..

— У ті часи — звичайно!

— Але ж ви не вірили, що вона шпигунка?

— Ні. Я й відмив її від цієї статті.

Костенко похитав головою:

— Ви ж підписали — для постанови Особливої Наради — «шпигунство, антирадянська пропаганда й злочинна група спільників». Хтось на Особливій Нараді залишив їй одну лише «пропаганду». Хто?