— Зв’язку не бачу.

— Я теж поки не бачу, але щось у мені молотить…

Дедалі більше мене цікавить, чим цей радянський Дейвід займається в Америці. Ми допитували у справі Зої племінника Арманда Хаммера, чомусь писали його «Гаммером», і дуже великого лиса допитували, на ім’я Лев Йосипович Родін, американський бізнесмен російського розливу… Як думаєте, зможемо через них з’ясувати нинішню професію Дейвіда, якого возить у «Волзі» з чужими номерами садист з плачливими очима — штурмбанфюрер Сорокін, він же Хрінков?

Строїлов, наслідуючи Костенка, відповів так собі лінивенько:

— Мені сьогодні в Держконцерті сказали — я навмання туди подзвонив, — що Дейвід зараз подвизається як менеджер російськомовних письменників та акторів.

Костенко посміхнувся:

— Ну, Строїлов, ну, сучий син, умив мене, губочкою обтер, як малюка! Ну а далі? А де ж касетки Зоїні?! Де? Де вони?! Кому знадобились?!

Сплигнувши з підвіконня, Костенко витяг записну книжку, погортав її, досадливо виматюкався, поліз у кишеню, перебрав кілька візиток, знайшов потрібну, набрав номер і, закуривши, присів на краєчок стола:

— Алло, товаришу Ромашов? Це Кр… Невже в мене такий примітний голос, що з першого слова впізнаєте? Правда? Хм, не знав… Ну, здрастуйте, карний розшук вітає Чека… У мене питання: не змогли б ви — а коли не можете, то хтось із слідчої служби КДБ — з’ясувати: чи не мав якийсь там Сорокін з колишнього слідчого чи П’ятого управління, що раніше називалося Секретно-Політичним відділом, засуджений у п’ятдесят сьомому за те, що був катом, в особин стому користуванні пістолет марки «Зауер»? Я? З Петровки… Телефон? Зараз спитаю… Який у вас номер, товаришу Строїлов? Готові? Диктую…

… Строїлов подзвонив Костенкові майже о першій годині кочі, довго вибачався за те, що так пізно тривожить, нарешті пояснив:

— Я не наважився б вас тривожити, Владиславе Романовичу, але експерти з Ярославського обласного НТВ повідомили, що човен слюсаря Окунева підняли…

— Того, що з кооперативного гаража? Який у Саблазі сидів?

— Саме так… Отож, хлопці вважають, що його човника хтось розконопатив перед тим, як відправити по рибу… І бензину в мотор залили на саме денце, бак лиш до середини озера доїхав…

— Окунєв сам-один там був?

— У тому й справа, що привіз його якийсь приятель на «Волзі»…

— Тільки не кажи, що це був Сорокін.

— Не кажу. Другий був. Чи то кавказець, чи то єврей… Переночував у тієї бабусі, де завжди зупинявся Окунєв, і поїхав на світанку, ось усе, що поки мають…

— Їхати туди треба.

— Завтра ранком подамся.

— Вам немає резону… Ви — міський, хай там районна міліція скородить, вони це вміють… Ви мене чекайте, в мене завтра архіважлива зустріч. З ким — не сказав. Він і не міг говорити про це нікому; якщо хочеш зробити справжнє діло, навчись мовчати, інакше все пробалабониш.

— Емілю Валерійовичу, ви мені повірте, — Варенов знову подався до боса; тхнуло перегаром; Хрінков поморщився, відкинувся на спинку стільця; на випещеному, сильному обличчі промайнуло жалісливе презирство. — Я битий-перебитий, тертий-перетертий, Емілю Валерійовичу, зараз саме час їхати на відпочинок! Володя точно формулював: «лягти б на грунт, опуститися на дно»… Я це шкірою пошматованою своєю відчуваю…

— Помітив за собою стеження? Щось підозріле в дворі? Дивні телефонні дзвінки? Коли відчуття підтверджено фактами, тоді це рятівна інтуїція, привід для дії… А коли просто здається — треба перехреститись, нерви розгулялись… Не годиться, Ісай, впадати в паніку марно…

Вони сиділи в обшарпаному харчопромівському кафе; майже нікого не було — ранок; ліниво-поблажливі офіціанти не звертали на них уваги — ні коньячку не просили, ні пивка, щоб поправитись: кава, сир, омлет, три порції холодцю; це не клієнти, хоч сивий, підтягнутий, статурний, років шістдесяти п’яти, у скромному американському костюмі й фірмових американських черевиках з мідними пряжечками виглядав як справжній гість — саме такі й виступають по вищому розряду, з коньяком «Варціхе» і десятьма порціями чорної ікри. Та й співрозмовник його, молодий чоловік, в елегантній спортивній куртці, джинсах і «адідасах» останньої моделі, справляє враження грошовитої людини. Офіціант — психолог що тобі Фрейд, він від держави зарплату одержує сто карбованців, а заробити треба тисячу, щоб бодай якось зводити кінці з кінцями, без знання людей, без загостреного жіночого відчуття клієнтів житимеш впроголодь, як чернь інженерна…

— Ну, згадуй, — дружелюбно налягав Хрінков; обличчя непроникливе, напружено зосереджене, очей не видно, приховують димчасті окуляри «ферарі» (кажуть, у країнах загниваючого капіталу такі двісті зелених коштують, страх подумати). — Вишкреби себе. В усьому самому собі признайся, зразу гора з плечей звалиться. Кожна людина таїть у собі щось таке, у чому їй страшно чи соромно признатись. Але це — дурість! Від неповаги до себе це відбувається, повір… Допомогти тобі? Поставити запитання? Підвести? Може, п’єш забагато? Це вбиває в людині душу, це непоправно… Похмільна людина, особливо та, що хоче вином страх заспокоїти, — знахідка для противника; такий і язиком меле, і розколюється в перший же момент, і підозріливий понад міру… В юра де пив?

— У Миколи.

— Він один був?

— Один, — очищаючись, з тягнучою готовністю, немов заворожено, рапортував Варенов.

— Що пили?

— Коньяк.

— Де купив?

— В «Арагві».

— Коли?

— Позавчора.

— Як потрапив туди?

— Приїхав повечеряти.

— З ким?

— Один.

— Хто обслуговував?

— Баба. Нова, я її не знаю.

— Яка на вид?

— Жирна.

— Скільки років? Прикмети?

— Років сорок, блондинка, очі чорні, родимка на лівій щоці.

— У якому залі сидів?

— У правому, ліворуч від оркестру.

— А до цього? Пив?

— Так. Друг зайшов…

— Він у зав’язці?

— Так.

— Як звати?

— Ви не знаєте.

— Назвеш — дізнаюсь.

— Вася Казанеленбаум.

Хрінков посміхнувся:

— Знаєш, як звучить найпоширеніше прізвище російського атеїста?

Варенов розслабився: Хрінков ставив запитання неквапливо, але якось зсередини вимогливо, не одводячи пильного важкого погляду, що завмер десь на його переніссі; насилу щось розірвав, те, що притягувало його до співрозмовника, й відкинувся (тільки не різко, вільно, а обережно, очікувально) на спинку стільця, відповів, одкашлявшись:

— Не знаю, Емілю Валерійовичу, звідки мені…

— Хрестоспоруденберг.

— Справді був такий? — Варенов щиро здивувався, з принадною довірою.

— Був, — усміхнувся Хрінков, — у нас усе можливо… По якій статті цей твій Вася проходив?

— Валюта.

— Більше з ним не зустрічайся. Валютників не тільки карний розшук пасе, а й Чека.

— Не міг же я табірного друга погнати, Емілю Валерійовичу…

— До речі, подавай на обмін квартири… І сиди на дачі, там просто рай, ми її не даремно купили, Ісай… І дівок викликай наших, перевірені, ні СНІДу, ні триперу, та й не стукачкп, тішся — донесхочу! Скажи-но мені, а після цього самого Хрестоспоруденберга ти відчув тривогу?

Варенов похитав головою:

— Ні, він тут ні при чому… Він мені нічого особливого не пропонував, не мацав, я відчув би… Мені після Людки, вночі, здалося, ніби мій вказівний палець гумову рукавичку порвав… Коли ми рукавички палили, я толком уваги не увернув, але уві сні наче кіно показали: стирчить палець з цього американського триклятого гондопа, стирчить, щоб мені воді не бачити…

— Оце так, га? — спохмурнівши, спитав Хрінков. — Приверзлось уві сні? Чи певен, що було насправді?

— Не знаю… Якщо й приверзлося, то так виразно, там до діла, що й утямити це можна: чи це було, чи сон лихий… Але немовби я її за пояс пальцем держав…

— Гаразд, — замислено мовив Хрінков, — добре, що вискоблився… До мене більше не дзвони, домовились? Я сам дзвонитиму — в разі потреби… Не мені вчити тебе: тепер у країні демократія, отож, коли раптом твій пальчик справді стирчав, ми тебе все одно витягнемо, тільки мовчи як камінь… Тепер без купи доказів до суду не передадуть. З Людкою ти водивсь, як і всі, не заперечуй цього… І походи завтра й післязавтра по місту… Можеш виступити у хаммерівському центрі, де завгодно… Хвіст побачиш — не реагуй і перевіряйся якомога менше, живи з розправленими грудьми, забудь страх, Ісай, перебудовуйся…