^©

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Семенов Юлиан. Аукцион. — Л.: Лениздат, 1988.}

Відповідні служби страхової корпорації «ДТ» зафіксували падіння інтересу досить престижних клієнтів до аукціонів, на яких торгували творами європейської культури, здебільшого східноєвропейської, і насамперед російської.

Електронно-обчислювальні машини підрахували очевидні збитки; вони становили два мільйони сімсот сорок сім тисяч доларів, не такі вже й великі гроші, але справа не в них, а в тенденції.

Сектор аналізу кон’юнктури доручив Бруклінському центру вивчити цю проблему; серед можливих причин, що пояснюють тривожний симптом, була названа й така: в Європі з’явилася група осіб, яка цькує тих, хто скуповує, а також торгує творами культури, напевно, викраденими під час минулої війни.

Звичайно, жодна серйозна страхова фірма, яка входить у групу «ДТ», ніколи не платитиме поліс за крадене. Риск дуже великий, бо не виключена можливість удару по престижу, а це річ непоправна.

Проблему запустили в роботу, як завжди, в різних містах, в різних установах, на різних людей…

Одним з тих, кого залучили дослідити цю заплутану й дивну справу, був Джос Фол.

На сорок четвертому році життя він став віце-директором компанії «АСВ» (зв’язки з «ДТ» досить опосередковані, приховані); оцінювання, закупка й страхування антикварних книжок, картин та скульптур, вигідний бізнес. До цього протягом тринадцяти років Фол працював у «російському відділі» Центрального розвідувального управління США, відав питаннями культурного обміну; закінчив університет у Прінстоні; під час масового руху хіппі наприкінці шістдесятих пішов з дому (батько був провідним інженером консервного заводу, мати тримала салон краси), оселився в «хіпарському» районі Грінвіч Виледж, наймав кімнату вдвох з Робертом О’Девісом (той виїхав із Штатів, добрався до Рима, став пиячити, зовсім опустився, не зміг знайти себе; знімався в масовках, лаяв президента Джонсона, малював лозунги: «Люби, а не воюй!»; потім закохався в одну дівчину; довелося повернутись додому, одружившись, почав підшукувати роботу; людиною, яка запросила його в систему, був Александер, сусід по гуртожитку в Грінвіч Віледж (у минулому — найкрикливіший противник Білого дому); перевірили — після кількох бесід в управлінні кадрів — досить швидко, за сім місяців; пройшов курси, потім працював як дипломат у Варшаві, Москві, і в Софії.

Саме він і зажадав — через приватну детективну фірму «ІТСА» — дані телефонного прослухування, які дістали оперативним шляхом у віллі князя Євгенія Ростопчина в Цюріху і в домі Фріца Золле[1], Бремен, ФРН.

Обидва вони часто дзвонили до Москви письменникові й журналістові Дмитру Степанову, вели розмови про картини, що зникли з музеїв Ровно, Харкова, Києва, Риги, Курська й Смоленська.

Техніки із спеціального підрозділу, що відав розшифровкою кодів, з усією певністю повідомили: ніяких особливих слів ні Москва (Степанов), ні Цюріх (князь Євгеній Ростопчин), ні Бремен (пан Золле) не вживали; інтонація розмови, вичислена на спеціальних комп’ютерах, свідчила тільки про зацікавленість; якоїсь надмірної нервозності, властивої агентам під час напівлегальних зустрічей, зафіксовано не було.

Саме ці обставини страшенно збентежили Фола, і він звернувся до голови Ради директорів фірми з проханням санкціонувати його роботу по дивному вузлу: з одного боку — червоний, з другого — російський аристократ, один з тих небагатьох, хто зміг пристосуватися до умов Заходу, розбагатіти, відкрити своє діло, і з третього — німець, консерватор, власник унікальної документації про есесівців.

Дані детективної фірми «ІТСА» Фол підстрахував через друзів з ЦРУ; зв’язків з Ленглі не припиняв; робив послуги; брав консультації і, в свою чергу, наводки.

— Ви зрозуміли? — вже укотре наполегливо повторила Галина Іванівна, все ще повільно і владно йдучи своїм важким поглядом по спині Степанова; її м’які долоні лежали в нього на плечах; руки були сухі й дуже гарячі. — У вас були кольки, ліва нирка нікуди не годиться; тиск часто міняється, особливо на погану погоду, коли має відбутися різкий злам на холод чи спеку… Ясно вам? Це так?

— Так, — погодився Степанов, почуваючи себе ніяково, бо жінка возилася з ним десять хвилин, а він мовчав, ніяк не допомагав їй, а де суперечило його життєвому принципу — якнайбільше сприяти тому, хто працює.

— У вас був струс мозку, причому не один, — вела далі жінка, — ясно вам?

Було три, подумав він; перший у сорок третьому, коли Земляк, маленька дванадцятирічна тварюка з обличчям старого алкоголіка, штовхнув його в підвал, на каміння; другий стався в п’ятдесятому, коли він підробляв на рингу, вигідне було діло: виходиш проти першорозрядника, а в тебе — третій, але ти на кілька кілограмів важчий за нього; тебе добряче б’ють, тільки встигай ухилятися від ударів, зате тренер першорозрядника платить тобі тридцятку, а в ті студентські роки тридцятка — це ж були гроші; десять таких боїв — і маєш черевики, чеські, з виворотної шкіри, з дірочками на носках, шик; категорія риску бралася до уваги й цілком піддавалась оцінці: ти знав, на що йшов, і, коли бугай з Філів звалив тебе на початку другого раунду в нокаут, ти був готовий до цього; тобі лише дев’ятнадцять років, до старості заживе, та — не заживає! Ач, як Галина Іванівна вміє читати людські хвороби, оце так чаклунка! А коли ж стався третій струс? Стривай, сказав сам собі Степанов, це було весною п’ятдесят третього, ти вскочив у тролейбус, рідна «комашка»; останній тролейбус мчав по Москві, завершував своє кружляння по бульварах, а ти їхав від Ляльки з Божедомки й обернувся до кондукторки, тоді в кожному тролейбусі біля входу сиділа кондукторка, обвішана різнобарвними рулонами з квитками — п’ять копійок, десять, п’ятнадцять, двадцять, залежно від маршруту, от макулатури було, як тиждень поїздиш в інститут трамваєм і тролейбусом, то запросто назбираєш на Дюма чи Дрюона; до речі, в ті роки про книжковий бум ніхто й не чув, де б він узявся, коли окремих квартир майже не було, самі «комуналки», п’ять чоловік в одній кімнаті…

Степанов тоді простяг карбованець і, чекаючи здачі, відкинувся до дверей, блаженно відкинувся, немов споглядав себе збоку. Молодий, кремезний, у пальті з піднятим — за тодішньою модою — коміром, дуже стильно: або Зигмунд Колосовський, був такий фільм Київської кіностудії, котрий їхнє покоління ще в сорок п’ятому дивилося разів по десять; герой антифашистської боротьби, обманював нацистів як хотів, дурні, що вони розуміли разом із своїм біснуватим; або Джеймс Кегні з картини «Доля_солдата в Америці»; безробіття, гангстери, організована злочинність; одним словом, Нью-Йорк… Відкинутись він відкинувся, але старенька кондукторка не встигла ще дати команди водієві, щоб той зачинив двері, й Степанова охопило якесь дивне почуття стрімкої неминучості, коли збагнув, що летить на асфальт і мерехтять зорі в прекрасному весняному московському небі, а потім усе зникло, настала лунка темрява. Згодом, опритомнівши, він у якомусь тяжкому подиві побачив над собою міліціонера, що скрушно хитав головою. Добрий був міліціонер, старенький, з медаллю «За оборону Москви», він схилився над Степановим і здивовано мовив: