Прочитавши копію чергового перехоплення телефонної розмови Степанова з князем, Джос Фол відправився в службову бібліотеку, підійшов до улюбленої полиці, де стояли довідники «хто є хто», взяв енциклопедичний словник, виданий у Москві, відкрив двісті двадцять п’яту сторінку й уважно прочитав замітку про Врубеля, Михайла Олександровича, 1856 року народження, російського живописця, твори якого позначені декоративністю й драматичною напруженістю колориту, «кристалічною» чіткістю, конструктивністю малюнка; тяжів до символіко-філософського узагальнення образів, які часто набували трагічного забарвлення… Ілюстрував «Демона», зробив розписи Кирилівської церкви в Києві; твори прикладного мистецтва близькі до стилю «модерн»…

Фол не полінився відкрити вісімсот двадцять восьму сторінку того ж енциклопедичного словника й подивився пояснення слова «модерн»: цей стильовий напрям був типовий для європейського й американського мистецтва кінця минулого — початку нинішнього століття… Намагаючись подолати еклектизм буржуазної художньої культури, «модерн» використав нові технічно-конструктивні засоби й вільне планування незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, усі елементи яких підпорядковувались єдиному орнаментальному ритму й образно-символічному задумові (X. ван де Велде в Бельгії, Й. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч. Р. Макінтош у Шотландії, Ф. О. Шехтель у Росії). Образотворчому й декоративному мистецтву «модерністів» притаманна поетика символізму, декоративний ритм гнучких плавних ліній, стилізований, рослинний узор…

На цій же сторінці, тільки трохи нижче, «модернізм» визначавсь як загальний напрям мистецтва й літератури (кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, абстрактне мистецтво і таке інше), що виражають кризу буржуазної культури й характеризуються розривом з традиціями реалізму…

Повернувшись до себе, Фол довго гортав старі записні книжки, потім витяг із нижньої шухляди столу спеціальні альбоми для візитних карток (на кожній стояла дата, коротка характеристика людини, що вручила її, і, звичайно, місто, вулиця, номер будинку), відібрав той, котрий був укомплектований іменами й прізвищами критиків, експертів живопису, репортерів, які висвітлювали найцікавіші аукціони творів мистецтва, проведені лондонською фірмою «Сотбі», повільно переглянув кожну сторінку, примушуючи себе згадувати обличчя людей, закладених у це його особисте досьє, й нарешті відклав три візитки: Мішель До, оглядач «Івнінг пост» з питань театру, кіно, телебачення й живопису, працював у Празі, Лондоні, Берні, Москві; брюнет років сорока, ні, зараз йому вже більше, ми познайомилися позаминулого року; хороший вік, час виходу на фінішну пряму, ніяких шарахань, стійка позиція; Юджин О’Нар, власник картинної галереї «Старз», і Олександр Двінн, посередницькі послуги при страхуванні бібліотек, картинних галерей і вернісажів, що влаштовувалися найбільшими музеями світу.

Але Мішеля До ні у Вашінгтоні, ні в Нью-Йорку не було; телефонний автомат-відповідач пророкотав голосом журналіста, що той прилетить наприкінці тижня, зараз відпочиває на Багамах, просить залишити свій телефон, подзвонить негайно, як тільки повернеться.

Юджин О’Нар був на місці, пропозицію поланчувати[3] прийняв зразу; домовилися зустрітись у рибальському ресторані на березі Потомака; чудова кухня, тихо. Олександр Двінн попросив призначити вечерю на дев’яту; в мене люди з Прадо, пояснив він, можливий вернісаж Ель Греко, іде складна розмова про те, як транспортувати картини цього іспанського афінянина, літаком чи на кораблі; всі докази про те, що кораблі тонуть частіше, ніж б’ються літаки, на людей Мадріда не впливають, що ж ви хочете, потомки Колумба, мореплавці, відстала нація, відригують інквізицію і Франко, живуть уявленнями початку століття…

Потім Фол піднявся в сектор інформації, запитав усі дані про російського художника Врубеля, 1856 р. н. (крім, звичайно, інформації з довідників), на членів його сім’ї; чи живуть у Росії, чи на Заході, якщо живуть, то де саме; особливо наголосив на тому, чи не був Врубель зв’язаний з більшовиками, як футурист Маяковський (він розумів, що це запитання напевне викличе іронічну посмішку в заступника шефа підрозділу інформації, але нічого, хай собі посміхається, аби не вкусив, а посмішку можна пережити, росіяни — люди незбагненні, їхню суть визначають таємні пересікання, недоступні прагматичній логіці західної людини; тільки там бізнесмен Морозов міг давати гроші на революцію, до того ж не комусь, а людям Леніна; смішно навіть уявити собі, щоб наш Рокфеллер чи Морган давали гроші бунтарям), і, нарешті, останнє запитання сформулював так, щоб дістати вичерпну однозначну відповідь: чи справді Врубель становить для росіян історичну, художню чи якусь іншу цінність, і коли так, то чому.

Через десять хвилин зеленкуватий екран телевізора-відповідача засвітився і молоточки ЕОМ відстукали два слова: «Немає інформації».

І все. Ніяких ілюзій, будь проклята об’єктивність техніки; немає нічого кращого й надійнішого за людські чутки ідумки, їх би запускати в комп’ютери, і не тільки на дипломатів та розвідників, але й на модерністів; нехай з мене сміються, перетерпимо, все велике починається з дрібниці, як, зрештою, і все велике закінчується малим.

Юджин О’Нар носив у петличці темного піджака (шив тільки в Парижі) розетку якогось дивного ордена (мабуть, ліванського); причісувався кожного ранку в перукаря, хоч давно вже почав лисіти, як-не-як сімдесят два; судження його були безапеляційні й повчальні:

— Слухайте, Джос, хитрувати зі мною вам не під силу, я навчався хитрощів, коли мене скинули з парашутом у Францію, в сорок третьому. До того ж я ірландець, не «мак», тобто «син», я «о», тобто «онук», це ще престижніше. За мною предки — п’ять століть боротьби проти британських окупантів. Ми, з Ольстера, вміємо не тільки гранати кидати, а й вступати в потрібні для батьківщини коаліції, чи то з королем Іспанії, чи то з двором Людовіка, читайте історію… Ерго[4]: кажіть правду. Що вас цікавить конкретно? У вас хороші зв’язки, а це. в наш час цінніше за гроші, я допоможу вам, але при умові: грати відкрито…

— Я люблю темну гру. тільки в покері, Юджин. Я справді цікавлюся російським художником Врубелем, його листами, покровителями, колекціонерами, тим, як ставляться до нього в світі живописців…

— Дивний інтерес… До дивного художника… Це російський Ван Гог. Природжена маніакальність; родова травма або ж погана спадковість… На аукціонах іде досить добре… Хоч, на мій погляд, барви в нього трохи дивовижні, як у людини, яка може кричати, але від страху втратила голос… Розміри його живопису вражають, але в полотнах є якась нервовість… Дуже подобалося сімейству Клайфердів, він наш, а дружина його чи то з Києва, чи то з Москви. Вони скуповували його полотна в Парижі та Женеві. Здається, це було в сімдесят третьому чи п’ятому році, можу помилитись, ціна була немала, але й не така велика, як на Пікассо. Приблизно вісім тисяч доларів для продажу. Торги дійшли до п’ятнадцяти, не більше. Так, п’ятнадцять, Клайферди заплатили п’ятнадцять, я одержав цю інформацію від Саймонза, він тоді ставив на російський живопис, хотів зібрати колекцію для Штатів.

— Колекцію лише російського живопису?

— Так.

— Резон?

— Якийсь фонд, з тих, що працюють на Центральне розвідувальне управління, обіцяв йому підтримку. Мабуть, політична акція, ставка на скривджених і гнаних у Росії…

— Чому ж він не купив Врубеля?

— Саймонз не зміг купити не тільки Врубеля, а й Реріха, Пастернака-батька, Малявіна… Все-таки фонд — це фонд, а банк Клайферда має великі можливості, коли йдеться про те, щоб придбати картини, в яких зацікавлена мадам…