— І страждаєте від серцебиття, — докінчила Катрін. Гнівним поглядом окинула вона обличчя співрозмовниці, бліде, пісне й видовжене — таке воно було тепер. «А колись, як вона була гарненька, ми вдвох ходили на бали, — подумала вона, і гнів її вщух. Прийшло співчуття, а тоді й каяття. — А я й досі така, як була тоді, гріх мій зі мною. Я знаю себе, я дістала науку, але не виправилася, і прощення мені не буде, — з жалем думала вона. — Господи, поможи й мені сьогодні ж увечері надягти чепчик і вже не скидати!» — подумки ревно молилась вона, хоч і не дуже сподівалася, що бог її почує.

Перед ними зупинився граф Суассон і сказав:

— Шановні дами, його величність просить вас до себе.

Обидві однаково спокійно, покірно схилили голови. Він узяв їх за кінчики пальців і, піднявши їхні руки, повів до короля. Кузинину руку він спробував нишком потиснути. Катрін не відповіла па потиск і йшла відвернувшись. Суассон чемно передав її братові-королю.

Між тополями щось блиснуло, наче метал. Спочатку всі подумали, що то зброя або ж бойові обладунки. Ні, сказали жінки: ми ж таки знаємо, як блищать самоцвіти! Або принаймні то парчеві убори. Та насправді там було і те, й друге, й третє — і ще багато чого: всі зчудовано побачили срібний корабель, що неначе плив до них у повітрі попереду всієї процесії, що нарешті показалася теж. Той срібний корабель був такий великий, що на палубу його могли б зійти й люди; і справді: чиїсь руки напинають вітрило, але то дитячі руки. Корабельний екіпаж — хлопчики, що вдають із себе моряків і співають моряцької пісні. Вторує їм тихий бренькіт, що лине хтозна-звідки, — і взагалі, яка сила рухає цей чарівний корабель?

За двадцять кроків перед фасадом замку той корабель спинився — чи, власне, його поставлено на землю, — і з-під розкішних тканин, що звисали з його носа, повискакували карлики: це вони й несли його. Горбаті карлики, всі в червоному; вони, мов бісенята, кинулися врозтіч, розвеселивши двір. Тим часом наблизились якісь ноші. Що таке? Це ж трон! Щойно цю споруду несли над самою землею, та ось вона підноситься вгору, — тільки найдосконаліші механізми могли так нечутно підняти її в повітря, — і обертається на трон. А повітря блакитне, воно вільно обвіває біляву голівку жінки, що сидить на тому троні. На білявій голівці висока зачіска, в ній міняться великі перлини. Самий трон — пурпуровий, жінка — велична постать у злототканих шатах, таких любить малювати Паоло Веронезе[5]. Хто ж це? На очах у неї маска з чорного оксамиту… хто ж це? Двір завмер. Король скинув капелюха, а за ним і всі.

Поряд високого трону йдуть, чи то гупають, якісь грізні постаті: чорні панцери, похмуро-строкаті вбрання, непокриті голови, якісь дикі чуприни, руді або чорні. Але їх розпізнають по страхітних щелепах: то склавони, підкорені піддані Венеції. Склавонів змінюють рибалки, справжні сини морської столиці, без ніяких оздоб, у полатаній одежі, з обшмульганими веслами в руках, — такі, наче їх узято прямо з-під мосту на котромусь каналі. Ці співали — дуже чистими голосами, дуже просто, без таємничості, хоч їхня мова зрозуміла не всім. Виходило урочисто — і водночас весело. Придворним уявилося, наче вони в церкві,— хоч ніхто не бачив тієї церкви, що іскрилася ген у далині, над морем.

Співаки змовкли, урвавши пісню на щонайсолодшій ноті, бо дама па троні простягла руку. То була незвичайно прекрасна рука — повна, з тонкими, ледь відігнутими вгору пальцями, без ніяких прикрас, рожева, як пелюстки троянди; вона кивала велично, але й знадливо, ніби давала знак коханцеві, що його ласкаво допускає до себе така вельможна дама. «Посол іде!» — зрозумів двір, і король Франції сам вийшов на терасу перед входом привітати його.

Водночас рибалки відступили від трону й поставали на коліна. Так само відійшли і повклякали й войовничі склавони. Повклякали й діти на кораблі, і червоні карлики позаду, за кущами. Поруч трону звільнився прохід, і в нього ступив худорлявий чоловік у чорній мантії й береті: вчений, вирішив двір. Чому вчений? Республіка поставила на чолі посольства вченого? Інші два посли, сивобороді воєначальники, йдуть позад нього.

Агріппа д'Обіньє і дю Барта, двоє гуманістів, що мали на собі безліч шрамів з давніх і недавніх боїв, квапливо радилися, поки посол дуже повільно наближався до короля. Пан Моченіго — родич дожа, вельми старий чоловік. Він брав колись участь у знаменитому морському бою при Лепанто[6], де розбито турків. А тепер викладає латину в Падуї, і по цьому його знає весь християнський світ.

— Яка велика честь! — радів поет Агріппа. — Пан Моченіго віддає шану нашому королю; а я на радощах міг би описати віршами битву при Лепанто — так, ніби сам був там!

— Опиши краще нашу наступну битву, — похмуро запропонував йому довготелесий дю Барта. «Бо сам я вже замовкну навіки», — сказав він сам до себе, до свого віщого серця.

Король уже надів капелюха з плюмажем і загнутими вгору крисами, з-під яких дивилися не затінені ними очі, широко розплющені, щоб усе бачити. Але він зворушений; може, й сльози в нього блищать. Мабуть, через це він і розплющив очі так широко, й не кліпає повіками, і не ворухнеться. Посол, вітаючи його, схилив голову на груди. Потім підвів її, відхилив назад — і аж тоді всі побачили, що одне око в нього закрите повікою й перетяте червоним шрамом.

Він заговорив, і його латинська мова була якось дивно милозвучна — плавна й водночас тверда. «Наче мармур», — подумали придворні. І що це за обличчя, тепер уже роздивилися: кощаве, вугласте, гострий ніс, рот з опущеними кутиками — все як на погрудді Данте, мудреця давнини. Двір розумів не кожне слово, бо знайома мова виходила з чужинських уст. По обличчю посла всі відчували, що їхнього короля оцінено дуже високо: його прирівняно до римських полководців і визнано гідним такого порівняння.

Анрі, лише він один, розуміє кожне слово, і не тільки в прямому його значенні, а й багато глибше. «Складається присуд твоєму ділу. Хто ти? Про це ти довідаєшся з цієї промови — чи принаймні тобі здаватиметься, ніби ти здогадуєшся, поки вона звучить. Одноокий мудрець начебто порівнює тебе з першим завойовником цього королівства римлянином Цезарем, твоїм попередником. Але насправді він остерігає тебе, щоб ти не лишався таким, як досі: півником-забіякою, відчайдушним кіннотником, великим у дрібному, але не випробуваним іще на високих діяннях. Я знаю, кого він ставить вище за мене: свого співвітчизника Фарнезе, герцога Пармського, найуславленішого стратега наших часів. А я не такий, я тільки півник-забіяка, не досвідчений у справжньому мистецтві».

Від цього йому стало аж душно, і він ще ширше розплющив очі. А гість, що так несподівано сказав йому правду в вічі, тепер — аж тепер! — по-справжньому поважно придивився до його обличчя, побачив, що воно худорляве, худорлявіше, ніж у будь-кого тут, і саме ота змарнілість розкрила гостеві весь запал і самозречення цього чоловіка, — таких посол не сподівався тут спіткати. Він урвав свою промову і склав руки.

А коли заговорив знову, голос його звучав глухіше, вже не так плавно й твердо, та й сказав він усього кілька слів, і головне з них було — «любов». «І хоч би я знав усі мистецтва й здобув усі перемоги, та любові не мав…» Це вже Євангеліє замість Цезаря; таке не було передбачене, воно здивувало всіх, а найдужче — самого промовця, що зразу й замовк. Тоді й Анрі зробив щось несподіване. Він не подав послові руку, як було умовлено, — щоб посол піднявся на терасу: ні, він сам сплигнув униз, обняв старого, пригорнув до себе й поцілував у обидві щоки. Двір, побачивши те, вдоволено загукав. І діти на срібному кораблі побачили, і жінка в золотих шатах на троні,— а що вона була дочка одного з рибалок у полатаній одежі, то забула всю свою велич і почала плескати в долоні. Заплескали й войовничі склавони, і рибалки, і обидва сивобороді воєначальники.