Жанна сказала так, бо їй прикро було думати про нього як про людину посередню, позбавлену високих поривань.

Антуан слухав спантеличено. Він не відповів їй, не заперечив — почасти від збентеження, а почасти жаліючи її, бо подумав, що вона трохи схибнулася з розуму. А Жанна, хоча вже не вважала його за гідного обняти її, все ж хотіла, щоб у справах їхнього дому між ними збереглася довіра. Вона сказала:

— Франція неминуче колись матиме короля-протестанта. Адже в нас найбільше рішучості, бо наша віра істинна. А що є в них? Підстаркувата, обрезкла жінка, яка ні в що не вірить.

— Тільки в астрологію, — підхопив він, радий, що між ними є згода хоч би в чомусь. Одначе додав: — Але ж у неї троє синів!

— Вона народила їх дуже пізно, довго була неплідна. Та й поглянь ти на тих трьох хлопців, котрі ще живі! — непохитно провадила Жанна. — Адже четвертого вже нема, помер у шістнадцять років, пробувши на троні лише сімнадцять місяців. Правда, його брат Карл править уже на кілька місяців більше, але очі в нього немов у столітнього діда.

— Після нього лишиться ще двоє,— зауважив Антуан.

— У такої матері й вони довго не проживуть. Що це за жінка — і очей не зведе, коли у двері ввійде дитина. Королівство існує для неї тільки доти, доки вона сама жива. Якби вона мала віру, то знала б, що рука господня благословила її лоно не лише на сьогодні й на завтра, а на віки віків!

Жанна д'Альбре вимовила ці високі слова спокійним, але твердим голосом. Чоловіка її охопив і подив, і якийсь аж острах. Аби знов відчути твердий грунт під собою, він сказав:

— А ти б нагадала пані Катрін, що покійний король заручив нашого сина з її дочкою.

— Вона сама мені нагадає,— відповіла Жанна, — і я ще подумаю, чи підійде для мого сина принцеса з такого напіввимерлого роду.

Антуан нарешті роздратувався.

— Як тобі важко догодити! Адже покійний король був здоровісінький, він загинув на турнірі. Хіба Валуа винні, що італійка Медічі погано ростить їхніх дітей?

— Скажи вже зразу й про ті ганебні звичаї, що вона принесла з собою до цього двору! — зажадала Жанна.

Хоч Антуан передчував подружню бурю, він не зумів приховати своїх почуттів. Все його тіло нездоланною солодкою млістю нагадало йому про ті втіхи, яких він зазнав із жінками при цьому дворі; і те можна було прочитати в нього на обличчі.

Жанна, щойно така лагідна й розважлива, раптом спалахнула й почала кричати та читати йому проповідь. Мовляв, ідолопоклонниці-католички люблять тільки плоть. А люди істинної віри чисті й суворі, і в руках їхніх залізо й вогонь, щоб вигубити гнилизну.

О господи, яви свій вид! [13]

Може, голос її чути було аж у передпокої; так чи інак, а двері несподівано розчинилися, з'явилось кілька дворян-протестантів, і вони оголосили, що до замку прибув адмірал Коліньї[14], він уже піднімається сходами, вже близько, ось він уже тут. Усі розступились, протестантський полководець увійшов і на знак вітання приклав руку до грудей. Король Наваррський навіть схилив голову перед цим старим чоловіком, а тим самим і перед партією, на чолі якої той стояв. Інші тільки використовували її для своєї вигоди, але в нього на гнівному й скорботному чолі лежала печать некорисливої мученицької суворості.

Жанна д'Альбре обняла адмірала. Саме його вона ще потребувала зараз, щоб цілком віддатися своєму запалові. Вона покликала всіх своїх людей, обох пасторів, сина й дочку. Сина вона підвела до адмірала, він поклав праву руку на голову Анрі й не знімав її, поки промовляв перший пастор. А той говорив зрозумілими кожному, недвозначними словами про недалеке царство боже. Наш час настає! Всі почули ці слова, байдуже, вимовлено їх чи ні. Люди штовхались у повнісінькому покої, кожен хотів наперед, уже вхопити, уже заволодіти — всією владою, всім багатством, та ще й на славу божу!

Другий пастор завів хорал: «О господи, яви свій вид!» За ним підхопили всі, і в співі тому лунало завзяття, надія, зневага до смерті й певність перемоги. Бо де ж це вони співали так голосно, де утверджували так зухвало свою справу? У власному домі королів Франції! У них стало на це зваги, і вони зважились!

Коліньї обома руками підніс принца Наваррського над головами, щоб малий на все життя увібрав у себе, затямив, що тут діється і що це за люди. Адже то складали велику присягу безстрашні борці за віру. Анрі поділяв їхні почуття, він був глибоко зворушений, бо бачив, що його матуся плаче, і теж заплакав. Зате його батько, боячись наслідків цієї прекрасної, урочистої сцени, звелів позачиняти всі вікна, і задуха в покої стала майже нестерпна.

Все це було досить небезпечне порушення меж дозволеного, і Жанна згодом сама те зрозуміла, чоловікові не довелося довго втлумачувати їй. Вона вирішила власкавити королеву Катерину якими завгодно поступками, бо навряд чи можна було сподіватися, що пані Катрін — так звали флорентійку при дворі — не доповіли про ту сцену. Та коли дві добрі приятельки побачилися знову, виявилось, що, одна нічого не знає про негожу поведінку другої або воліє вдавати, ніби не знає. Замість показувати Жанні свою недовіру, королева-мати попросила в неї допомоги проти своїх ворогів.

Найгрізнішу небезпеку для королівського дому становили Гізи, лотарінгський рід, що мав претензії на трон. Жанна розуміла, що проти них маленька родина Бурбонів вважається нестрашною. Гізи виставляли себе куди ревнішими католиками, ніж королева, та ще й були багаті. І те, й друге сприяло їхнім замірам, і вони вже почали вдавати з себе перед паризьким людом рятівників королівства. А вбогих наваррських володарів тут ніхто не знав, вони прибули з далекої провінції, до того ж єретицької й бунтівничої. Пані Катрін щоразу, побачивши Жанну д'Альбре, починала благодушно муркотіти, немов стара кішка, і Жанна почувала себе приниженою, одначе не виявляла того.

Вона була розумна й погоджувалась на все, чого хотіла від неї стара кішка. А та провертіла дірку в стіні свого кабінету й підглядала та підслухувала, про що розмовляють Антуан Бурбон з кардиналом Лотарінгським[15], чи не замишляють чого проти неї. І Жанна мусила підглядати й підслухувати разом з нею, хоч один з тих, за ким вони стежили, був її чоловік. Щоправда, річ була не в ньому, бо його ніхто не боявся; та якраз це й було найпринизливіше, хоча Жанна нічим того не виказувала. Стара кішка боялася глави роду Гізів, багатого кардинала, що міг підкупити всіх, хто їй служив, зокрема короля Наваррського. А втім, цьому досить було пообіцяти іспанські Піренеї — а потім не віддати; обіцянка ж нічого не коштує.

Катерина, а з нею й Жанна дізналися про багато інтриг, бо кардинал приймав у Антуановому покої, що здавався йому найбезпечнішим, ще й інших людей. Жанну дивувала чоловікова легковажність. Мабуть, він навіть не розумів усього; крізь дірку в стіні вона бачила по його обличчю, що думками він десь біля коханки. Для неї це була ще одна підстава не остерігати його, не викривати перед ним своєї приятельки Катерини. Жанна навіть постановила собі ніколи не спускатись до прилюдної сутички з Антуановою коханкою. Отак силкувалась вона вгамувати свою запальну вдачу, бо інтереси її сина й істинної віри вимагали, щоб вона жила у злагоді зі старою кішкою.

І все ж те, чого вона боялася, сталось: та жінка, дружина одного маршала, зустрілася їй і навіть зважилась відрекомендуватися, ще й чекала, що Жанна привітає її поцілунком. Попри всі свої мудрі постанови Жанна цього не стерпіла. Адже кожна година, яку проводив у обіймах цієї жінки, на її оголених грудях єдиний чоловік, за чию любов вона колись боролася, робила Жанну старішою й слабішою! Жанна обурено вп'яла очі в принадне, навіть вродливе обличчя суперниці. Вся облуда життя зринула перед нею, і їй здушило горло. І вона, хоч не хотіла того робити, повернулась до тієї жінки спиною і відійшла.