Харрі кинув недопалок цигарки поперед себе на стежину.

— Або в пластиковому мішку.

— Так.

— Цей чоловік з Дубая. Що ти сама про нього знаєш?

— Я ж тобі щойно сказала, Харрі.

— Ти мені нічого не сказала.

— Та отож.

Вони зупинилися біля мосту Анкер, і Харрі поглянув на свого годинника.

— Кудись ідеш? — спитала Беата.

— Та ні, — відповів Харрі. — Просто дав тобі привід сказати, що ти мусиш іти і при цьому не почуватися винуватою, що ти мене покидаєш.

Беата посміхнулася. «А вона досить приваблива, коли по­сміхається», — подумав Харрі. Дивно, що вона одна. Принаймні, була. Її телефонний номер — один з восьми в його списку, а він навіть не знає, одна вона чи в неї вже хтось є.

«Б» в тому списку означало «Беата».

«Г» — Гальворсен, колишній колега Харрі і батько Беатиної дитини. Вбитий під час виконання службових обов’язків. Але він і досі не стер його номера.

— А ти з Ракель уже розмовляв? — спитала Беата.

«Р». Харрі подумав: а чи не згадала Беата про неї по асоціації зі словом «покидати», яке він щойно вжив? Беата чекала, що він щось скаже, але він не сказав нічого. Лише головою похитав.

Несподівано одне для одного вони заговорили одно­часно.

— Гадаю, ти...

— Взагалі-то...

Беата посміхнулася.

— Взагалі-то мені дійсно треба йти.

Вона рушила до дороги, і він провів її поглядом.

Потім сів на одну з лав і уставився на річку, де в тихій заводі неквапливо плавали качки.

Двоє в капюшонах повернулися.

— Ви бува не п’ятак?

Харрі чомусь дратувало це запозичення з американського телесеріалу, яке означало «полісмен». Виявляється, ці хлопці не його запідозрили, а Беату.

Харрі похитав головою.

— А чи не бажаєте...

— Все, чого я бажаю, — це спокою, — продовжив Харрі. — Спокою й тиші.

З внутрішньої кишені він дістав сонцезахисні окуляри «Prada». Їх подарував йому один власник крамниці з вулиці Кантон-роуд, який трохи затримався з виплатами, але вважав, що до нього ставляться по справедливості. То була жіноча модель окулярів, але Харрі було байдуже, бо вони йому подобалися.

— До речі, — гукнув він услід хлопцям, — а віоліну ви не маєте?

Замість відповіді один з них скептично пирхнув.

— У центрі міста, — підказав другий, кивнувши через плече.

— А якщо точніше?

— Спитайте Ван Персі або Фабрегаса. — Хлопці рушили до джазового клубу «Bla», і їхній сміх поволі стих, віддаляючись.

Харрі відкинувся на спинку лави і став спостерігати, як качки, навдивовижу вправно працюючи своїми лапками, сновигали водною поверхнею, мов ковзанярі-спринтери по темному льоду.

Значить, Олег мовчить. Як зазвичай мовчать винуваті. Це — їхній привілей і єдина розумна стратегія. З чого ж почати? Як же приступити до розслідування того, що вже було розслідуване, як відповісти на запитання, котрі вже знайшли свої адекватні відповіді? Чого він хоче досягти? Знищити істину шляхом її заперечення? Приблизно так, як це робили батьки, патетично вигукуючи: «Мій син? Та цього просто не може бути!» Йому не раз доводилося чути такі заяви, коли він працював детективом групи розслідування кримінальних злочинів. Він знав, чому він хотів займатися розслідуванням злочинів. Бо це було єдине, що він умів робити. Єдиний внесок в суспільну справу. Він був як та домогосподарка, котра наполягала на тому, що сама куховаритиме на поминках власного сина. Як той музика, що прийшов на похорон друга з власним інструментом. То була потреба робити хоч щось — як заспокійливий жест або просто щоби відволіктися і зайняти себе.

Одна з качечок ковзнула до нього, можливо сподіваючись, що він сипне їй хлібні крихти. Не тому, що була в цьому впевнена, а про всяк випадок: всяке буває. Качка розрахувала ви­трати своєї енергії і співвіднесла їх з можливістю отримання винагороди. Надія. Темна крига. Ковзанярі.

Харрі різко випрямив спину. І витягнув ключі з кишені піджака. Йому щойно пригадалося, навіщо він купив тоді отой навісний замок. Він купив його не для себе. А для спринтера-ковзаняра. Для Олега.

Поліцейський Трульс Бернтсен мав коротку розмову з черговим інспектором в аеропорту. Так, сказав Бернтсен, він знає, що аеропорт — це зона відповідальності районної поліції містечка Ромеріке, що він не має стосунку до арешту, але як детектив-оперативник він уже певний час стежив за заарештованим, і один з його інформаторів щойно повідомив йому, що Торда Шульца затримали за володіння наркотиками. Він пред’явив своє посвідчення офіцера третього рангу, оперативника відділу поліції Осло з боротьби з організованою злочинністю. Інспектор стенув плечима і без зайвих розпитувань провів його до однієї з трьох камер попереднього ув’язнення.

Коли двері камери з гуркотом зачинилися за ним, Трульс озирнувся довкола, переконуючись, що в коридорі та двох сусідніх камерах нікого немає. А потім сів на кришку унітаза й поглянув на вузьку койку, на якій сидів чоловік, обхопивши руками голову.

— Ви — Торд Шульц?

Чоловік підняв голову. Якби він був без піджака і якби не формена сорочка, то Бернтсен ніколи б не подумав, що перед ним — командир корабля. Командири так не виглядають. Вони не мають бути такими переляканими, блідими, із зіницями великими та чорними від шоку. З іншого боку, саме такий ви­гляд мали більшість людей після свого першого затримання. Бернтсену не відразу вдалося віднайти Шульца в аеропорту. Але решта було неважко. Згідно зі STRASAK — офіційним кримінальним реєстром, Шульц не мав кримінального досьє, ніколи не мав справ з поліцією і — згідно з їхнім неофіційним реєстром — ніколи не числився серед тих, хто мав зв’язки з наркоторговцями.

— Хто ви?

— Я прийшов сюди від імені людей, на яких ти працюєш, Шульце, і я не маю на увазі авіакомпанію. Про все решту забудьмо. Домовилися?

Шульц показав на картку посвідчення особи, що висіла на мотузці на шиї у Трульса.

— Ви — поліцай. І ви хочете мене обдурити.

— Якби це справді було так, то ти мав би підстави радіти, Шульце. Бо це було б порушенням процедури і твій адвокат отримав би шанс на твоє виправдання. Але ми владнаємо цю справу без адвокатів, добре?

Командир авіалайнера продовжував витріщатися на нього своїми розширеними чорними зіницями, які, здавалося, по­глинали все світло, яке тільки могли, і всякий найслабший натяк на оптимізм. Трульс Бернтсен зітхнув. Йому залишилося сподіватися тільки на те, що його слова поступово знайдуть дорогу до свідомості пілота.

— Тобі відомо, хто такий «спалювач»? — спитав Бернтсен і не став довго чекати на відповідь. — Це той, хто знищує кримінальні справи, заведені поліцією. Він робить так, що докази стають суперечливими або взагалі зникають, а процесуальні норми порушуються, через що справа так і не потрапляє до суду; під час слідства робляться численні грубі помилки, які дають можливість підозрюваному вийти сухим із води. Второпав?

Шульц двічі кліпнув очима. І повільно кивнув головою.

— Прекрасно, — констатував Бернтсен. — Ситуація скла­лася таким чином, що ми з тобою — двоє чоловіків, що стрім­ко падають вниз, маючи на двох лише один парашут. Я вистрибнув з літака, щоби врятувати тебе, і наразі ти можеш не витрачати зусиль на висловлення вдячності, але мусиш довіряти мені на всі сто відсотків. Ферштейн? Зрозумів?

Шульц знову закліпав очима. Вочевидь, не зрозумів.

— Колись був собі один німецький поліцай, спалювач. Працював на банду косовських албанців, які завозили героїн балканським маршрутом. З опіумних плантацій Афганістану наркотики транспортували великими вантажівками до Туреччини, потім через колишню Югославію до Амстердама, звідки албанці переправляли його до Скандинавії. Треба проїхати цілу купу пунктів перетину кордону, заплатити цілій купі людей. Серед яких був і цей спалювач. І одного дня ловлять одного молодого косовського албанця, у якого повен бак опіуму-сирцю; шматки навіть не загорнули, а просто жбурнули прямо в пальне. Його заарештували й кинули в камеру попереднього ув’язнення, а косовські албанці того ж дня зв’язалися зі своїм німецьким спалювачем. Той прибув до хлопця, пояснив йому, що він — його спалювач і що хлопець може тепер розслабитися, бо вони все уладнають. Спалювач сказав, що приїде наступного дня і пояснить, що слід казати поліції. Все, що той молодик мав робити, — це сидіти, стуливши пельку. Але хлопцю, якого заарештували прямо на місці злочину, ще ніколи не доводилося бувати в тюрязі. Мабуть, він уже встиг наслухатися страшних розповідей про те, як небезпечно в тюремному душі нахилятися за бруском мила. Як би там не було, а на першому ж допиті він розколовся, як яйце в мікрохвильовці, і здав свого спалювача, сподіваючись, що таким чином заслужить поблажливе ставлення з боку судді. Отак-то. Для того, щоби отримати докази на того спалювача, поліція встановила в камері приховані мікрофони. Але спалювач, отой продажний поліцай, так і не прийшов. Знайшли його через півроку. Дрібні шматочки його тіла були розкидані по тюльпановому полю. Сам я — міський хлопець, але чув, що з трупів людей виходить ефективне добриво.