Я кивнув.

— Значить, ви можете розбавити його всемеро чи ввосьмеро більше, аніж інші.

— Ми розбавляємо його, але менше за інших. І продаємо те, що можна назвати героїном. Ти знав про це раніше і саме тому швидко погодився на нижчий відсоток від реалізації. — Світло каміна блиснуло на його білих зубах. — Бо ти знаєш, що продаватимеш найкращий продукт в усьому місті й оборот у тебе буде втроє-вчетверо більшим, ніж коли б ти торгував борошном від Одіна. Ти знаєш це, бо кожного дня бачиш, як покупці проходять повз низку товкачів героїну і прямують до того...

— ...хто носить футболку «Арсеналу».

— З першого ж дня покупці переконаються, що твій товар — найкращий, Густо.

А потім старий випроводив мене з кімнати.

Під час розмови він сидів, накинувши ковдру на коліна, і мені подумалося, що він — каліка, чи щось типу того, але він виявився навдивовижу моторним для свого похилого віку. Дідок зупинився на порозі, явно не бажаючи показувати своє обличчя назовні. Поклав руку мені на передпліччя, трохи вище ліктя. Легенько стиснув мій трицепс.

— Бувай, Густо. Невдовзі побачимося.

Я кивнув. І відчув, що йому потрібно щось іще. Я бачив, як ти працюєш. Сидів у лімузині й дивився на мене крізь затемнені вікна, наче я — якийсь довбаний Рембрандт. І тут я збагнув, що зараз можу отримати те, що бажаю.

— Я хочу, щоби розвідником у мене працювала моя прийомна сестра. І щоб чоловіком з наркотою у мене був Олег.

— Резонно. Що-небудь іще?

— Я хочу мати футболку з номером 23.

— Аршавін, — задоволено пробурмотів вищий з похоронної команди. — Росіянин. — Вочевидь, про Майкла Джордана він не чув ніколи.

— Побачимо, — захихикав старий. А потім подивився угору. — Зараз Андрій дещо тобі покаже, і ти зможеш починати. — Його рука й досі стискала мій трицепс, а посмішка старого наче прикипіла до його обличчя. Я перелякався. І одночасно відчув приплив збудження. Я був переляканий і збуджений, як мисливець за драконами острова Комодо.

Хлопці в чорному відвезли мене до безлюдної пристані для яхт в бухті Фрогнеркілен. Вони мали ключа до воріт, і ми поїхали поміж невеличкими суденцями, законсервованими на зиму. Біля одного причалу ми зупинилися і вийшли. Поки я стояв і вдивлявся в тиху темну воду, Андрій відкрив ба­гажник.

— Ходи сюди, Аршавін.

Я підійшов і зазирнув у багажник.

На ньому й досі був собачий нашийник та арсенальська футболка. Біскен завжди був огидний, але побачивши те, що лежало в багажнику, я ледь не виригав. На його обличчі виднілися великі темні плями засохлої крові, одне вухо було наполовину відірване, а в одній очній впадині замість ока було щось схоже на рисову кашку. Коли я, нарешті, спромігся відірвати свій погляд від тієї кашки, то побачив маленький отвір на футболці над літерою «м» у слові «Емірати». Він був схожий на дірку від кулі.

— А що сталося? — спитався я, заїкаючись.

— Він розмовляв з отим поліцаєм у береті.

Я зрозумів, про кого йшлося. В районі Квадратурен часто рискав таємний агент поліції. Принаймні, так йому здавалося — що він таємний.

Андрій почекав, дав мені добре роздивитися труп, а потім спитав:

— Натяк зрозумів?

Я кивнув, не в силах відірватися від вибитого ока. На біса вони це зробили з ним?

— Петре, підсоби, — сказав Андрій.

Вони разом витягнули Біскена з багажника, зняли з нього арсенальську футболку і скинули його з краю причалу. Чорна вода беззвучно проковтнула його і зімкнула свої щелепи. Була людина — і немає.

Андрій кинув мені футболку.

— Тепер вона — твоя.

Я просунув палець у кульовий отвір. Перевернув футболку і поглянув на спину.

52. Бендтнер.

Була 6:30 ранку, п’ятнадцять хвилин до сходу сонця, якщо вірити останній сторінці газети «Афтенпостен». Торд Шульц склав газету і залишив її на сидінні біля себе. І знову поглянув через безлюдний вестибюль на вхідні двері.

— Зазвичай він приходить рано, — сказав охоронець за столиком.

Торд Шульц сів на світанку на поїзд до Осло і, прямуючи від Центрального вокзалу по Грьонландслейрет, дивився, як прокидається місто. Він пройшов повз фургон для збору сміття. Чоловік ворочав сміттєві контейнери так грубо, що це, на думку Шульца, свідчило не стільки про вправність цього чоловіка, скільки про його ставлення до своєї роботи. Йому чомусь спали на думку пілоти з F-16. Якийсь пакистанець тягнув до своєї крамниці ящики з овочами. Він зупинився, витер руки об фартух і, посміхнувшись, побажав йому доброго ранку. А зараз йому спали на думку пілоти з «Геркулесів». Пройшовши повз церкву Грьонланд, Шульц звернув ліворуч. І побачив велетенський скляний фасад, який забовванів перед ним. То була будівля управління поліції, спроектована й споруджена в 1970-х роках.

О 6:37 двері відчинилися. Охоронець кашлянув, і Торд підняв голову. Побачивши ствердний кивок, він підвівся. Чоловік, який до нього наближався, був нижчий за нього на зріст.

Він ішов швидкими пружкими кроками; його волосся було довшим, аніж, на думку Торда, личило чоловіку, який очолював найбільший в Норвегії підрозділ боротьби з наркотиками. Коли він підійшов ближче, Торд помітив рожево-білі смужки на його засмаглому, майже по-дівчачому привабливому обличчі. І відразу ж пригадав одну стюардесу, яка мала дефект пігментації — білу смугу, що тягнулася від її обсмаленої в солярії шиї, поміж грудей і аж до чисто виголеного інтимного місця. Через це решта її шкіри мала вигляд туго натягнутої нейлонової панчохи.

— Ви — Мікаель Бельман?

— Так, чим можу допомогти? — сказав чоловік, не уповільнюючи кроків.

— Хотілося б поговорити з вами приватно.

— Боюся, мені треба зараз готуватися до ранкової наради, але якщо ви зателефонуєте...

— Мені вкрай необхідно поговорити з вами саме зараз, — сказав Торд, сам здивувавшись власній наполегливості.

— А ви в цьому впевнені? — Керівник відділу боротьби з організованою злочинністю вже встиг провести своєю карт­кою по ідентифікатору, але зупинився і пильно поглянув на нього.

Торд Шульц підійшов до нього. І, стишивши голос, заговорив, хоча охоронець і досі залишався єдиним стороннім чоловіком у вестибюлі.

— Мене звуть Торд Шульц. Я — пілот найбільшої скандинавської авіакомпанії і я маю відомості про контрабанду наркотиків до Норвегії через аеропорт «Гардермоен».

— Зрозуміло. Про який обсяг йдеться?

— Вісім кілограмів на тиждень.

Торд мало не фізично відчув на собі погляд співрозмовника. Зрозумів, що мозок Мікаеля Бельмана отримував і обробляв усю наявну інформацію: мову рухів, одіж, поставу, вираз обличчя, обручку, яку він і досі чомусь носив на безіменному пальці, відсутність сережки у вусі, начищені туфлі, лексикон та твердість погляду.

— Мабуть, вам краще зареєструватися на прохідній, — сказав Бельман, кивнувши охоронцю.

Торд Шульц похитав головою.

— Я волів би, щоби ця зустріч залишилася конфіден­ційною.

— Згідно з інструкцією, реєструвати слід усіх, але я можу запевнити вас, що ця інформація залишиться в управлінні поліції і нікуди звідси не вийде, — сказав Бельман і подав знак охоронцю.

Коли вони піднімалися ліфтом нагору, Шульц провів пальцем по своєму імені на жетоні, який йому видрукував охоронець і який він мав носити на лацкані.

— Щось не так? — поцікавився Бельман.

— Та ні, все нормально, — відповів Торд. Але все одно продовжив терти, ніби сподіваючись стерти своє прізвище.

Офіс Бельмана виявився навдивовижу маленьким.

— Розмір не має значення, — сказав Бельман тоном, який свідчив про те, що він уже звик до здивованої реакції відвідувачів. — Але в цьому маленькому кабінеті вершилися великі діла. — Він показав на фото, що висіло на стіні. — Ларс Аксельсен, голова колишнього відділу боротьби з грабунками. Знищив у дев’яностих банду Твейта.

Він жестом запросив Шульца сідати. Витягнув записника, помітив сердитий погляд Шульца — і знову прибрав його.