Вони підійшли до єдиного вільного столика. Харрі сів і став дивитися, як Мартіна натужно намагалася втиснути в крісло чорну півкулю свого живота. На тлі зруйнованих життів та апатичної безпомічності відвідувачів її живіт мав недоречно життєстверджуючий вигляд.
— Розкажи мені про Густо, — сказав Харрі. — Ти що-небудь знаєш про цю справу?
Мартіна глибоко й важко зітхнула:
— Звісно, що знаю. Тут усі про це знають. Цей хлопець належав до нашої спільноти. Він нечасто заходив сюди, але час від часу ми його бачили. Дівчата, які тут працюють, у нього закохалися, всі до єдиної.
— А як стосовно Олега, того хлопця, який начебто його убив?
— Він також інколи заходив сюди. З якоюсь дівчиною. — Мартіна нахмурилася.
— Начебто? А хіба стосовно цього є якісь сумніви?
— Саме це я й намагаюся встановити. Кажеш, заходив з якоюсь дівчиною?
— Гарна дівчина, але якась хвороблива й квола. Інгун? Іргам? — Вона обернулася до прилавка й гукнула: — Агов, як там звали прийомну сестру Густо? — Та не встиг хто-небудь з дівчат відповісти, як Мартіна пригадала: — Ірен!
— Руда й із ластовинням? — поцікавився Харрі.
— Вона була така бліда, що якби не її волосся, то вона була б невидимою. Їй-богу. А наприкінці вона вся наскрізь світилася на сонці.
— Наприкінці?
— Так, ми щойно про це говорили з дівчатами. Її вже давненько тут не було. Я питалася в багатьох тутешніх відвідувачів, чи вона, бува, не виїхала з міста, але, здається, ніхто не знає, де вона.
— Ти не пригадуєш якихось подій, що передували вбивству?
— Та нічого особливого, окрім отого конкретного вечора. Я почула виття поліцейської сирени і подумала, що поліція приїхала за кимось із наших молодих прихожан, як раптом одному з ваших колег, який тут сидів, хтось зателефонував, і він прожогом вискочив надвір.
— А я гадав, що є неписане правило, яке забороняє таємним агентам працювати отут, у кафе.
— Не думаю, що він працював тут, Харрі. Він сидів сам-один он за тим столиком і читав «Класову боротьбу». Може, це звучатиме дещо марнославно, але мені здалося, що він прийшов сюди, щоби на мене подивитися. — І Мартіна кокетливо розсміялася, притиснувши руку до грудей.
— Мабуть, до тебе й досі вабить одиноких полісменів.
Вона знову розсміялася.
— Я першою звернула на тебе увагу, ти що, забув?
— Та невже? Така доброчесна дівчина з християнської родини?
— Взагалі-то від його поглядів мені було некомфортно, але він кинув витріщатися на мене, коли моя вагітність стала помітною. Як би там не було, а того вечора він гепнув за собою дверима, і я побачила, як він подався до Гаусманнс-гате. Злочин стався лише за кілька сотень метрів від нашого закладу. І майже відразу почали ходити чутки, що Густо застрелили. І що заарештували Олега.
— А що ти знаєш про Густо, окрім того, що він подобався жінкам і виріс у прийомній сім’ї?
— Його звали Крадій. Він торгував віоліном.
— А на кого він працював?
— Спочатку вони з Олегом працювали від байкерів з Альнабрю, з банди Лос-Лобос. Але згодом перейшли до Дубая, як на мене. Всі, кому вони пропонували, переходили до них. Вони мали найчистіший героїн, а коли вперше з’явився віолін, то його почали продавати саме товкачі-дубайці. Гадаю, вони й досі ним торгують.
— А що ти знаєш про Дубая? Хто він?
Мартіна похитала головою:
— Я навіть не знаю, чи особа це, чи організація.
— Така помітна на вулиці і така непомітна за лаштунками. Невже ніхто не знає?
— Можливо, і знають, але ті, хто знає, не скажуть.
Хтось гукнув Мартіну, назвавши її по імені.
— Залишайся тут, — сказала вона, натужно вибираючись із крісла. — Я за секунду повернуся.
— Взагалі-то мені вже пора йти, — сказав Харрі.
— Куди?
На кілька секунд запала тиша — вони обоє збагнули, що він не має раціональної відповіді на її запитання.
Торд Шульц сидів за кухонним столом біля вікна. Сонце висіло низько, і йому й досі вистачало світла, щоби бачити кожного, хто проходив по дорозі поміж будинками. Але дороги він не бачив, бо наминав хліб з ковбасою.
Над дахами пролітали літаки. Вони сідали й злітали. Сідали й злітали.
Торд Шульц прислухався, як по-різному гуділи різні авіадвигуни. То було все одно, що прислухатися до часової межі, яка розділяла дві доби. Старі двигуни звучали як треба, вони солідно гарчали і викидали позаду неяскраве світіння, викликаючи в пам’яті приємні спогади, звук старих двигунів надавав сенсу його існуванню і був своєрідним музичним супроводом тих часів, коли все було сповнене сенсу: робота, пунктуальність, сім’я, жіночі ласки, повага колег. Двигуни нового покоління були потужніші, але якісь гарячково-метушливі, вони літали швидше на меншій кількості палива, були ефективнішими і мали менше часу на неістотності. В тому числі й на неістотності, що мали істотне значення. Він знову поглянув на великий годинник, що стояв на холодильнику. Годинник тіпався, наче перелякане серце, — швидко й несамовито. Сьома. Залишилося дванадцять годин. Невдовзі стемніє. Він почув «Боїнг-747». Класика. Кращий з кращих. Звук двигуна зростав і зростав, аж поки не затремтіли шибки у вікні і не дзенькнула склянка об напівпорожню пляшку на столі. Торд Шульц заплющив очі. То був звук оптимістичного ставлення до майбутнього, нестримної сили та обґрунтованої самовпевненості. Звук непереможності чоловіка у свої найкращі роки.
Після того, як звук стих і в будинку раптом запала тиша, Шульц помітив, що тиша стала іншою. Немов повітря набуло іншої щільності.
Наче в ньому хтось був.
Він рвучко обернувся і вгледівся у велику кімнату. Крізь двері він побачив лавку тренажера та край кавового столика. Він поглянув на паркетну підлогу, на тіні з тієї частини кімнати, яку йому не було видно. Затамував подих і прислухався. Нічого. Тільки годинник цокає на холодильнику. Тож Шульц знову приклався до пляшки, відкусив шматок бутерброда і відкинувся на спинку крісла. На посадку почав заходити ще один великий літак. Шульц почув, як він наближається ззаду. Гудіння його двигунів поглинуло цокання часу, що невмолимо спливав. А коли на нього та на стіл упала тінь, то він подумав, що то літак промайнув поміж будинком та сонцем.
Харрі пішов по вулиці Уртегата, потім звернув на Платус-гата до Грьонландслейрет, прямуючи на автопілоті до управління поліції. Зупинився в парку Ботс. Поглянув на тюрму з її солідними сірими стінами.
«А тепер куди?» — спитала колись вона.
Чи дійсно він сумнівався в тому, хто вбив Густо Ганссена?
Літак авіалінії «SAS» щодобово опівночі вирушав з Осло до Бангкока. Літав звідси п’ять разів на тиждень. Він міг піти до готелю «Леон» хоч зараз. Зібрати свої речі і виписатися звідти. Це займе у нього рівно п’ять хвилин. Потім — на експрес і до аеропорту «Гардермоен». Купуєш квиток у касі авіакомпанії «SAS». Можна попоїсти, а потім почитати газету в ненав’язливій та спокійній транзитній атмосфері аеропорту.
Харрі обернувся. Побачив, що червона концертна афіша, яку він бачив учора, вже зникла.
Він пішов далі вулицею Осло-гате і якраз проходив повз парк Мінне біля Гамлебюен, коли раптом із затінку під брамою пролунав голос.
— Маєте зайві двісті крон? — спитав голос шведською мовою.
Харрі уповільнив крок, і з-під брами вийшов жебрак. Він мав довге дране пальто, а світло ліхтаря падало на нього під таким кутом, що великі вуха жебрака кидали тінь на його обличчя.
— Гадаю, ви просите в борг? — спитав Харрі, дістаючи гаманця.
— Ні, це збір податі, — відповів Като, простягаючи руку. — Ви їх ніколи не отримаєте назад. А свій гаманець я забув у готелі «Леон». — У подиху старого не чулося ані пива, ані міцнішого алкоголю — лише запах тютюну і ще чогось, що нагадало йому дитинство, гру в піжмурки у будинку його діда, коли Харрі сховався у великій шафі і вдихнув солодкий пліснявий запах одежі, яка висіла там роками. Напевне, та одежа була такою ж старою, як і сам будинок.
Харрі видобув з гаманця п’ятсот крон однією купюрою і подав її Като.