Я зробив їм ділову пропозицію і пояснив арифметику.
Вони перезирнулися. І не виявили того ентузіазму, на який я розраховував.
— Але ж Дубай... — невпевнено промимрив Олег.
Я їм збрехав і сказав, що ми нічим не ризикуємо, якщо не будемо дурити дідка. По-перше, скажемо, що вирішили зав’язати, бо зустріли Ісуса або щось типу того. Потім ненадовго занишкнемо, а потім потроху почнемо торгувати.
Вони знову перезирнулися. І раптом я второпав, що було тут іще щось, що я не встиг помітити раніше.
— Річ у тім, що... — почав Олег, втупившись поглядом у стіну, — що ми з Ірен...
— Що — ви?
Він завовтузився, мов вуж на сковорідці, і безпомічно поглянув на Ірен.
— Річ у тім, що ми з Олегом вирішили жити разом, — пояснила Ірен. — Ми збираємо гроші, щоби відкрити рахунок для купівлі квартири в Бьолері. Розраховували попрацювати до початку літа, а потім...
— А потім — що?
— А потім скінчити школу, — продовжив Олег, — і піти навчатися до вузу.
— Вивчати право, — сказала Ірен. — Олег має гарні оцінки. — І вона посміхнулася так, як посміхалася тоді, коли думала, що сказала якусь дурню, але її зазвичай бліді щоки аж почервоніли й розпашілися від задоволення.
Значить, вони тишком-нишком знюхалися за моєю спиною! Як же я примудрився цього не помітити?
— Що ж, право так право, — сказав я, розкриваючи пакет, в якому й досі було більше грама. — Збираєтеся стати великими поліцейськими чинами?
Жоден з них не відповів.
Я знайшов ложку, якою їв пластівці, і витер її об штани.
— Що ти хочеш? — спитав Олег.
— Треба відзначити ваше рішення, — кажу я, насипаючи порошок у ложку. — До того ж, нам слід випробувати продукт на собі, перш ніж запропонувати його дідку.
— Значить, тоді все нормально? — спитала Ірен з полегшенням у голосі. — Ми продовжуватимемо працювати, як і раніше?
— Звісно, моя люба, — відповів я, підносячи запальничку під ложку. — Це тобі, Ірен.
— Мені? Але ж я...
— Заради мене, сестричко. — Я поглянув на неї і посміхнувся. Посміхнувся тією посмішкою, від якої вона не мала протиотрути. І вона це знала. — Бо мені нудно ловити кайф на самоті.
Порошок розплавився у ложці і забулькав. Вати я не мав і тому спочатку хотів пропустити його крізь відламаний цигарковий фільтр. Але та рідина виглядала такою чистою. Біла однорідна речовина. Тому я не став її фільтрувати, а дав охолонути дві-три секунди, а потім набрав у шприц.
— Густо... — почав був Олег.
— Треба бути обережним і не передозувати, тут на трьох вистачить. Тебе також запрошено на бенкет, друже мій. Чи, може, ти боїшся і будеш тільки дивитися?
Мені не треба було чекати його відповіді. Бо я надто добре його знав. Чистий серцем, засліплений коханням і вбраний в той самий броньований костюм хоробрості, яка колись змусила його стрибнути з п’ятнадцятиметрової щогли у фіорд.
— Гаразд, — сказав Олег і почав закочувати рукав. — Я приєднуюся.
Цей броньований костюм потягне його на глибину і втопить там, мов щура.
Я прокинувся від гепання у двері. Моя голова гула, мов заводський цех, і я не наважувався бодай одне око розплющити. Крізь щілини в дошках, якими були забиті вікна й рами проникало світло. Ірен лежала на своєму матраці, а з-поміж підсилювальної апаратури стирчали білі Олегові кросівки «Пума». Я почув, що той, хто гепав у двері, почав довбати їх ногами.
Я підвівся й подибав до дверей, намагаючись пригадати хоч що-небудь про групу, яка тут репетирувала, і про її музичну апаратуру, яку колись хотів тишком-нишком продати. Я прочинив двері лише на вузеньку щілину і відразу ж інстинктивно підставив ногу, але це не допомогло. Від сильного удару я полетів назад до кімнати й гепнувся на барабани. Відсунувши цимбали та малий барабан, я побачив перед собою мармизу Штайна — мого дорогенького прийомного братика.
«Дорогенький» можна пропустити. То я так, зопалу.
Він став вищим та кремезнішим, але ота «спецназівська» коротка стрижка та сповнені ненависті непорушні очі залишилися такими ж, як і були. Я побачив, як він розкрив рота і щось сказав, але голова у мене й досі гуділа від удару об цимбали. Коли Штайн підступив ближче, я автоматично закрив обличчя руками. Але він кинувся повз мене до Ірен, яка лежала на матраці. Коли він смикнув її за руку і підняв на ноги, вона верескнула від болю.
Міцно тримаючи її однією рукою, другою він зібрав у рюкзак її нечисленні пожитки. Коли ж Штайн потягнув сестру до дверей, вона стала пручатися.
— Штайне... — почав був я.
Він зупинився на порозі і запитально поглянув на мене, але я не мав чого додати.
— Ти й так накоїв чимало лиха для нашої родини, — сказав він.
Немов отой грьобаний Брюс Лі, Штайн махнув ногою й ударом п’ятки зачинив за собою двері. В кімнаті аж загуло. Олег вистромив голову з-поміж підсилювачів і щось сказав, але у мене й досі в голові гуло, а у вухах дзвеніло.
Я стояв спиною до каміна і відчував, як його тепло поколює мою шкіру. Його вогонь та огидна антикварна лампа на столі були єдиними джерелами світла в кімнаті. Дідок сидів у шкіряному кріслі й уважно роздивлявся чоловіка, якого ми привезли з собою в лімузині зі Скіппергати. На ньому й досі була ота всепогодна куртка. За чоловіком стояв Андрій, знімаючи пов’язку з його очей.
— Отже, — почав дідок, — це ти постачаєш товар, про який я так багато чув.
— Так, — підтвердив незнайомець, мружачись і начіпляючи на носа свої окуляри.
— Звідки він надходить?
— Я тут для того, щоби продавати, а не інформацію постачати.
Старий потер підборіддя великим та вказівним пальцями.
— У такому разі мені нецікаво. Коли користуються чиєюсь вкраденою власністю, то в нашій грі це завжди спричиняється до появи трупів. А трупи — це морока і шкода для бізнесу.
— Це — не вкрадена власність.
— Мушу висловити припущення, що я маю досить повну інформацію про канали постачання, а цей товар ніхто раніше не бачив. Тому я повторюю: я не куплю нічого, допоки не матиму гарантій, що це не вдарить по мені бумерангом.
— Я дозволив привезти себе сюди із зав’язаними очима тому, що розумію вашу потребу виявляти обачність. Сподіваюся з вашого боку на таке ж саме розуміння.
Від тепла, яке випромінював камін, його окуляри спітніли, але він все одно їх не знімав. Андрій та Петро обшукали його в лімузині, а я обшукав його очі, мову рухів, голос та руки. І не знайшов нічого, окрім самотності. Не було у нього ніякої товстої огидної подруги — тільки він сам та його фантастична наркота.
— Наскільки я розумію, ви можете бути й полісменом, — сказав дідок.
— З оцим? — спитав чоловік, показуючи на свої ноги.
— Якщо ви ввозите товар, то чому ж я про вас і досі нічого не чув?
— Бо я — новачок. Я не маю досьє, і мене ніхто не знає, ані поліція, ані люди з вашого бізнесу. Я маю так звану респектабельну професію і досі жив нормальним життям. — Він скорчив обережну гримасу, яка мала б, на його думку, виглядати як посмішка. — Можна навіть сказати — ненормально нормальним життям.
— Гм. — Старий знову потер своє підборіддя. А потім схопив мене за руку, підтягнув до свого крісла і поставив поруч із собою так, щоби я дивився на незнайомця.
— Що скажеш, Густо? Я гадаю, що він сам виробляє цей продукт. Як ти гадаєш?
Я ненадовго замислився.
— Можливо, — відповів я.
— Знаєш, Густо, для цього не треба бути Ейнштейном у хімії. В Інтернеті можна знайти детальні рецепти того, як перетворити опіум на морфін, а морфін — на героїн. Скажімо, до тебе потрапляє десять кіло опіуму-сирцю. Тоді ти знаходиш собі якесь устаткування для випаровування, холодильник, трохи метанолу та вентилятор і — гоп! Маємо вісім з половиною кілограмів кристалічного героїну. Потім усе це розбавляєш і отримуєш кіло двісті «вуличного» героїну.
Чоловік у всепогодній куртці прокашлявся.
— Для цього треба ще дещо.
— Усе питання в тому, — зауважив дідок, — де брати опіум.
Чоловік похитав головою.