— От тільки не знаю, чи мала б я тоді шанс довчитися до середини семестру, — зітхнула я.

— Тепер ти його теж не маєш, — потішила мене Мілена. — Так само, як і я. За останні два тижні я почула, що ніхто мене сюди не запрошував, що я не мушу здобувати вищу освіту, а якщо маю якісь претензії, то завжди можу садити деревця на Любельщині. Коротше, лажа. А найгірше, що мене взагалі не тягнуло на той клятий факультет. На жаль, мій старий порадив думати про перспективи. От я і вступила на цю Капітальну Абсолютизацію Шельмівства та Ахінеї.

— А я все життя мріяла про те, щоб навчатися на КАША. Але тато сказав, що на СНОБІ я маю більше шансів забезпечити собі наукову кар’єру.

— Він помилився. І не він перший… — Мілена задивилася на голуба, який обережно скрадався в бік її чобітків. Хвилину мовчала, а потім несподівано кинула: — Слухай, Вишне, а що, якби ми помінялися?

— Тобто як? Я маю вдавати тебе, а ти мене? — запитала я. — Всі п’ять років? Я ґиґнула б від страху. Ну а що потім із роботою? В дипломі СНОБ, а знання з КАША й навпаки.

— Один момент. Я думала про просту й цілком легальну заміну. Ти переводишся на КАША, а я на СНОБ. Слухай, ми могли б це залагодити ще сьогодні. Ректор зазвичай сидить до першої, тож ми маємо… — зиркнула вона на свій ліловий годинник, — майже годину. Ходімо, чи ти хочеш іще подумати?

— Хочу ще трохи подумати, — нервово глитнула я слину, — зважити всі плюси й мінуси. По-перше, ми зникнемо з поля зору упереджених до нас викладачів. Почнемо все спочатку. З іншого боку, реакція наших старих…

— Це велика невідома, якою не варто перейматися наперед. Адже є якийсь шанс, що вони зреагують позитивно. Принаймні мій.

— Ну, не знаю. — Я уявила собі татову міну.

— А ти взагалі не мусиш нічого йому казати, — підкинула ідею Мілька. — Можеш почекати, поки він дозріє, щоб гідно сприйняти інформацію про зміну факультету.

— Тато завжди говорить, що він віддавна є дозрілою людиною.

— Вишне, це якийсь шанс. Погоджуйся. Ну, прошу тебе. Що я могла на це сказати? Я, особа, котра знає про асертивність тільки з підручників психології?

— Гаразд, — підвелася я з лавки. — Ходімо, бо передумаю. І ми пішли.

Усе майже залагоджено. Спершу три короткі бесіди з ректором і деканами.

— Нема проблем, — це ректор, замріяний, відсутній, але людяний. — Що я там маю підписати?

— Я вам, дівчата, все можу підписати, — це декан КАША, симпатичний підтоптаний шатен із липкими пальчиками плейбоя.

— Якщо ректор, тобто верховна влада, погодився, то я також не заперечую, — це декан СНОБу, формаліст.

Готово? Ще ні. На нас чекає сутичка із секретарками.

— Ви гадаєте, я маю на це час? — гаркнула одна з охоронниць ректорату. — Що я не маю більших клопотів перед Днем Усіх Святих, як тільки порпатися в шафах і ритися в течках? Як мені тепер шукати ваші папери серед того звалища? І взагалі, хто влаштував цей балаган?

— Ну то й що з того, що декан погодився? — запитала секретарка зі СНОБу й полякала: — Я мушу з ним серйозно порозмовляти. Чи відповідає таке переведення закону? Бо я бачу тут дещо дуже підозріле.

— Я проти. Не згодна і край! — скрикнула третя, та, що з КАША. — Тим шмаркачкам закортіло помінятися! Людина гарує, навіть кави немає коли випити. Що ти мені тут пхаєш? Прошу забрати ту папку зі столу і прийти зранку, бо нині в мене жахлива мігрень! Бувай здорова!

Ми сидимо на Плянтах, зализуючи рани по виграній битві із секретарками.

— Тепер швидко поінформувати батька, і все, — сказала Мілена, прочісуючи пальцями платиново-рожеві пасемка волосся.

— Не знаю, чи з моїм буде так легко, як із секретарками, вже не згадуючи деканів.

— Спокійно. Ти просто мусиш вигадати кілька переконливих аргументів.

— А ти їх уже маєш?

— Скажу, що мене переслідували кілька асистентів і один доцент, тому я воліла перевестися, щоб, бува, не втратити наступний рік. Він мусить повірити, як ти гадаєш?

Думаю, що повірить. Бо Мілена виглядає як одне велике побажання смачного. Куций пуховик кольору свіженької шинки. Під ним прозора блузочка відтінку суничного морозива, до неї обтислі стегнівки, крізь які проступають вершкові трусики-стрінґи. Губи барви льодяника і кульчик із аметистом у шоколадному пупку. А ще й пахтить, як цукерка праліне, щойно визволена з обгортки.

— Зі мною гірше, — зажурилась я.

— Це факт. — Мілька окинула мене поглядом старого бувальця конкурсів краси. — Стегон нема, на бюст несміливий натяк, личко гімназистки, заляпане тональним кремом, імовірно, поцупленим у матері. A-а, то ти можеш сказати, що до тебе чіплявся місцевий педофіл!

Не можу. Не вмію брехати, а надто батькам. Я ніколи їх не обманювала. Ніколи не взяла без дозволу жодного злотого з татового гаманця. Навіть коли позичаю в мами вже згадуваний тональний крем, то спочатку питаюсь. І це я мала б удатися до техніки «домашній маніпулятор», розповідаючи про педофіла, котрий никає коридорами мого факультету? Це відпадає.

Сьогодні я йому скажу, під час прогулянки між могилами, причепуреними букетами брудно-жовтих хризантем і пластиковими лампіонами карамельного рожевого кольору. Розпочну так: «Ти знаєш, тату… Люди часом думають, що речі, які ощасливлюють їх самих, мусять ощасливлювати і їхніх близьких. Узяти, приміром, цей пам’ятник, — покажу я на „хмарочос“ із кольорового мармуру. — А може, останки, що тут спочивають, воліли б простий камінь чи маленьку урну?»

Ні, це задовгий вступ. Просто скажу: «В університеті? О’кей, — і недбало докину: — Три дні тому я перевелася на КАША».

Я побачила очима уяви потужну жовтогарячу блискавку, яка вражає тата просто в лівий шлуночок серця. Відпадає. Зрештою, облишмо це самоошукування. Нема й мови про те, щоб отак безпосередньо подана інформація злетіла із моїх голосових струн. Скорше це мене вразила б потужна жовтогаряча блискавка. Тож як йому це сказати? Делікатно. Насамперед привчу його до думки, що на інших факультетах теж може панувати наукова атмосфера. Це те, що треба!

— Знаєш, тату, — почала я, коли ми прогулювалися алейками між рядками ідентичних гробниць, яскраво освітлених пластиковими лампіонами кольору вже згадуваної блискавки, а також карамельного червоного, зеленого й помаранчевого. — Хочу тобі сказати, що той СНОБ не такий уже й амбітний, як здається ззовні.

— Саме в тому й полягає його сила, — пояснив мені тато, витягаючи з пакета величезний лампіон, оздоблений пластиковими скульптурами, які зображували групові сценки з житій святих. — Перше здається, що протягом п’яти років ти нічого там не робиш, а потім тебе несподівано запрошують усі наукові осередки Європи.

— Але ж я роблю, — заперечила я, витягаючи з лляної торби велетенський лампіон із рожевого пластику. — Читаю старі пошарпані томиська, визуджую визначення півсторічної давності. Кому це потрібно?

— Приміром, професорці Ягодинській, у дівоцтві Сіраклітина, — осадив мене тато, запалюючи свій лампіон. — Вона теж мусила довбати удавано застарілі визначення. А захистилася в Тюбінґені з аналізу порівняльної наукової термінології. Якби не СНОБ, вона не мала б що досліджувати.

— Але ж я вже не буду цього досліджувати, якщо це зробила професорка Сіраклітина, а тому…

— Ти пам’ятаєш вислів славетного критика Леопольда Нейрона? Він сказав, що ніщо так не навчило його життя, як навчання на СНОБі. Це саме там він збагнув, що означає аналітичний підхід до проблеми, і це відчинило перед ним двері багатьох університетів.

— Нейрон заплатив за відчинення тих дверей трьома інфарктами, — зронила я безневинним тоном.

— Бо він не мав підтримки в родині. А ти її маєш.

— Після такої заяви я теж не ризикнула б сказати правду, — озвалася Мілена, поправляючи рожевий ангоровий шалик. Ми, як завжди, сиділи на Плянтах, нашорошені у своїх пуховиках, наче голуби. Один голуб сірий, а другий кольору свіжої шинки.