Не сердьтеся за нашу сміливість і повірте в нашу щиру повагу до вас і гарячу любов до дітей, за яких ми ніколи не забудемо ворогам. Бажаємо вам щастя, здоров'я і успіхів у роботі.

Чекаємо від вас відповіді.

Кондратенко Євген Іванович, Радін Петро Ілліч, Булганов Михайло Петрович, Грибов Сергій Іванович, Таращанський Віктор Васильович».

Марина Петрівна усміхнулася і відклала цей лист трохи осторонь від решти.

Ще кілька листів від школярів з Далекого Сходу. З Донбасу. З якогось села Тариберки Мурманської області, де півроку ніч, півроку день.

Маленький трикутничок, написаний непевною, тремтячою рукою.

«Шановний товаришу директор!

Прошу вас повідомити про мою дочку Валечку Іванівну Листопадову, восьми років. Може, вона у вас. Волоссячко чорне, очі чорні, на лівій руці № 66101. Прошу не відмовити мені одписати. Ми були з нею в одному таборі в Любліні, а потім нас розлучили».

І ще такі ж прохання:

«Товаришу директор, дорогий! Поможіть моєму горю, поможіть зібрати моїх сиріток дрібненьких докупи. Таточко їхній загинув, і я через того клятого фашиста здоров'я загубила. Моя старша дочечка, Танечка, знайшлася, а де мій синок Владик і найменшенька, Лідочка, я не знаю.

Просителька Гончаріна Феня Петрівна.

БРСР. Вітебська область».

Гончарін… Владик Гончарін! У Марини Петрівни урвалося дихання. Владик Гончарін, який малює завжди танки і червоноармійців, кирпатенький, непосидючий, веселий хлопчина.

Що робити? Що робити?

Як вийти до дітей? Вона плаче, Марина Петрівна, яка завжди так уміє володіти собою, яка зазнала сама стільки горя за цю війну, але завжди була така міцна, стримана. А зараз їй не стримати сліз.

Це сльози радості за матір, що докупи хоче зібрати своїх «сиріток дрібненьких» і от зараз знайшла свого малого Владика. Це сльози й великого горя за всіх посиротілих дітей, за матір, яка шукає по всіх будинках Валечку Іванівну Листопадову, восьми років, з номером на ручці 66101.

Витріть швидше сльози, Марино Петрівно! Маленька поштарочка, як перша ластівка, принесла ці перші радісні звістки. І потім, ви ж бачите, ви бачите? Хіба вони сироти, наші діти? З Далекого Сходу, з гарячого Таджикистану, з тихого Дунаю полинули до них такі привітні слова любові й піклування.

Ідіть швидше і скажіть їм про все!

* * *

Проте Марина Петрівна не може одразу підвестися з місця. Вона ще деякий час сидить замислена, підперши голову руками.

Чи заспокоїлися вже діти настільки, щоб не хвилюючись відповіли на ці листи, чи радісно їм стане від теплих, наївних, рідних слів, чи лише засмутяться вони, згадавши минуле?

Адже сама Марина Петрівна і собі, і своїм товаришам весь час казала:

– Згадувати не треба! Не треба нічого розпитувати! Хай швидше все забудуть.

Та не відповісти на такі листи неможливо, і, може, діти поставляться до цього зовсім інакше?

Неможливо ж не зв'язати їх з усіма, хто так щиро озвався до них! І це ж все-таки не та юрба дітей, яку вона влітку зустріла на вокзалі…

Влітку Марину Петрівну покликали до відділу репатріації при Раді Міністрів. Вона нещодавно повернулася з евакуації і тільки почала налагоджувати життя в невеличкому дитячому будинку для дітей фронтовиків та партизанів, які загинули під час Вітчизняної війни… У неї теж загинув чоловік і син на фронті… Вона була здивована – чому її кличуть у відділ репатріації. Нікого з рідні у неї не було.

Там уже чекав на неї інспектор дитбудинків.

– Приймайте завтра дітей. Прибудуть визволені з фашистських таборів діти… Знаємо, знаємо, що ви скажете – будинок малий, де розмістити… Все знаємо.

– Ні, я нічого не скажу, – відповіла спокійно Марина Петрівна. – Я тільки спитаю: скільки дітей прибуде і де їх розмістити?

Заввідділу репатріації й інспектор засміялися. Власне, Марина Петрівна сказала те ж саме, але таким тоном, що було ясно – вона розуміє, що так потрібно, її не треба умовляти. Вона не відмовляється, вона тільки питає, як усе організувати. А це вже зовсім інша справа! З такими людьми можна працювати!

– Це все передбачено. Власне, не все, а головне, – сказав інспектор. – Ясно, що в вашому будинку місць нема. Поки що ми їх розмістимо в приміщенні піонертабору в Пущі-Водиці, звідки вже виїхала зміна. Половину свого персоналу ти перекинеш туди.

– Половину з трьох, – зауважила Марина Петрівна. – Гаразд.

– Так, половину. Двох туди і одного залишиш. Тут уже і завідувач не витримав і засміявся.

– Це дві третини.

– Ясно, – махнув рукою інспектор. – Вони там пробудуть тижнів зо три, а ми за цей час одремонтуємо нове помешкання. Ми даємо тобі чудове помешкання. Усі завідувачі заздритимуть тобі. Ти там палац із парком зробиш. А будинок який, а двір! І ти туди перевезеш із свого будинку частину дітей і новеньких.

– Постелі, ліжка, посуд у піонертаборі в Пущі є? – перебила його Марина Петрівна. – Зараз я піду до будинку, дам розпорядження і поїду подивитися в Пущу. Я думаю в Пущу направити Марію Трохимівну і Ольгу Демидівну, завпеда Софію Миронівну і кастеляншу Олену Іванівну лишити тут, а мені, значить, треба встигати в трьох місцях.

– Сьогодні я дам машину і поїду з вами сам у Пущу, – сказав завідувач відділу репатріації, зворушений тим, що ця жінка так одразу все зрозуміла і взялася за діло.

На жаль, машина була лише перший день, а потім довелося встигати найчастіше скрізь пішки. Але треба було встигнути, бо з тої миті, коли Марина Петрівна вперше поглянула на дітей, кожна хвилина її життя належала їм.

Їх одразу повезли «на дачу», помили, повели їсти. Вона, Марія Трохимівна, Ольга Демидівна – старі бойові соратники її на педагогічному фронті, – повар Ніна Осипівна й няні – всі вони мили, одягали, годували дітей і уникали дивитися одна одній в очі. Вони боялися, що не витримають і заплачуть. Скільки їм у житті, ще з студентської лави, доводилося працювати і з безпритульними, і рятувати дітей під час неврожаю, і тепер, під час війни, боротися за їхнє життя, але ніколи ще не бачили вони таких зморщених старечих личок, таких кісточок, обтягнутих жовтавою дряблою шкірою, синіх губ, які зовсім не всміхалися, тьмяних очей, які, здавалося, дивилися і не бачили.

На руках у всіх були наколоті номери. Коли дітей переписували, вони завчено, механічно підносили руку з номером. Марина Петрівна ласкаво опускала її і казала:

– Не треба. Як тебе звуть? Як прізвище? Малеча не знала, не пам'ятала прізвищ… Допомагали старші. Плутали, сперечалися.

– Це ж тітки Федорки Виноградової хлопчик – її ще в Константинові спалили.

– Та ні, то вона навмисне сказала інше прізвище, – я знаю, ми жили поряд, – щоб не знали, що з партизанів. Вони не Виноградови – вони Бровки.

Марина Петрівна записувала всі можливі прізвища. Але інколи і зовсім не знали. От усі кажуть «Галюся, Галюся», а як прізвище, навіть Леночка Лебединська не знає і, виправдовуючись, каже:

– Це вже в Аушвіц її привезли без матері, і номер раніше накололи, а перевіряли ж тільки по номерах.

Без Леночки взагалі було б важко розібратися. Вона була найстарша, їй минав уже шістнадцятий рік. Якимось дивом навіть там, у таборах, вона виросла красивою, білява лагідна Леночка, «старша сестра» не тільки своїх рідних – Зіни, Іри і Льоні, – а всіх дітей.

З ними приїхала і Ліна Павлівна – «вихователька». Спочатку ніяк не могла добрати Марина Петрівна, хто вона, звідки і як з нею бути тепер. Вона радилася з начальством, і їй сказали, що Ліну Павлівну треба лишити в будинку, вона теж була в полоні і звільнена разом з дітьми. За цей час, поки їх привезли, вона всім порядкувала. Діти її слухали беззаперечно.

– Ліна Павлівна врятувала нашого Льоню і Ваню великого, – говорили діти.

Ваня великий був німий. Але Леночка сказала:

– Він раніше не був німим. Це ж із нашого села хлопчик. Я знаю його, він там в останні дні онімів.