Ой, ні! Всією істотою Грубер відчув, що не слід цього казати Гретхен. Не зрозуміє вона його. Ніколи, її маленький розум боїться всього незвичного. Країна Рад… Це ж так далеко, й діється там щось зовсім незрозуміле… Не треба казати про це Гретхен. Тільки стурбується, тільки плакатиме, що він загине серед страшних більшовиків. Він просто напише їй, коли вже буде на місці, і тоді, переконавшись, що йому добре, вона приїде до нього. © http://kompas.co.ua

Думаючи й мріючи, Грубер і не помітив, як поїзд примчав його до міста, а потім трамвай довіз до знайомого будинку. Легко, не дожидаючись зупинки, він стрибнув на брук і пильно озирнувся. Декілька перехожих мали звичайнісінький вигляд. Трудно було подумати, що хто-небудь з них стежить за будинком. Однак дух захоплювало від хвилювання. Десь близько відчувалась, небезпека… Східцями Грубер біг швидко, боячись випадково зустрітися з Гретхен чи з кимсь із сусідів.

Обійшлося гаразд. Ось уже перед очима знайома табличка на дверях Наделів. Легкий натиск на дзвоник. Знайомі кроки пані Надель і радісний вигук:

— О пане доктор! Нарешті ви повернулися з наукової подорожі…

— З якої наукової подорожі? — здивовано питає Грубер, заходячи в коридор.

— А як же? — дивується пані Надель. — Ви ж бо несподівано поїхали в наукову подорож. Навіть не мали часу зайти додому.

Грубер вгадує, що Гретхен з обачності не сказала пані Надель, що з ним сталося. Певне, Гретхен вигадала цю історію з науковою подорожжю.

— Ах, ви про цю подорож, — старається вчений виправити свою помилку, — я здивувався, бо не вважаю цю подорож за наукову. Вона швидше ділова. Я їздив у справі свого винаходу.

— Ну, і як справа? — спитала Надель.

— О, тепер все буде гаразд! — цілком щиро відповів Грубер і, заходячи до своєї кімнати, додав: — Я завітав, пані Надель, тільки на хвилину. Мені зараз знову треба їхати в справі винаходу. Я лише візьму тут свої записки та трохи білизни… О! — здивовано вигукнув він, бачачи, що шухляда, де він клав усі свої записи про винахід, зовсім порожня. — Ви, мабуть, пані Надель, тут у мене в столі прибирали й кудись поклали зошити та малюнки, що були в цій шухляді?

Пані Надель здивовано дивилась на вченого. — А хіба вам не передали ваші зошити й усе, що було в цій шухляді? — запитала вона. Грубер аж поточився, передчуваючи лихо.

— Хто мав мені передати? — вигукнув він. Очі в пані Надель стали круглі.

— Та як же, пане доктор?… — забелькотала вона. — Та ж до мене приходив один чоловік з вашим листом. У тому листі ви просили дозволити вашому посланцеві взяти у вашому столі зошити й інше потрібне вам для роботи… Ну, я дозволила. Хіба він вам не передав? Це було вранці, — я твердо пам'ятаю, коли… Це було…

Пані Надель назвала ранок після тієї ночі, як Грубер утік з лікарні.

Грубер тяжко опустився на стілець. Так, нема сумніву. Всі його записи, все, що стосувалося винаходу, вкрали ті, хто його замкнув у лікарню для психічно хворих… Що ж далі?

Розгублена пані Надель стояла перед ним.

— Той самий пан сказав мені про вашу наукову подорож, — говорила вона.

— О пані Надель!.. Це якесь страшне непорозуміння, — ледве вимовив Грубер. Голова впала йому на груди. Тяжка хвиля розпачу затьмарила свідомість…

В коридорі дзвякнув дзвоник. Надель пішла відчиняти двері.

«Чи не по мене прийшли?..» раптом блискавкою майнуло в голові Грубера.

Він наздогнав Надель у коридорі.

— Як хто мене питатиме, кажіть, що мене нема вдома. Я зараз нікого не хочу бачити, — пошепки попросив він.

Надель кивнула головою на знак згоди.

— Кого вам треба, панове? — спитала вона, відчинивши двері.

— Чи не тут живе доктор хімії пан Грубер? — почув той з свого кутка.

— Тут, але його зараз нема вдома. Він ще не вернувся з подорожі, — відказала Надель непевним голосом.

— Ні, він вдома. Я бачив на вулиці, як він заходив, — сказав інший голос.

— Ви, певне, не помітили, як він зайшов до своєї кімнати, — казав перший з глумом у голосі, — нам треба його негайно побачити, і тому ми зайдемо до нього…

Грубер не став чекати далі. Він тихенько вийшов у кухню, а звідти темним ходом до двору. Коли він був унизу, то почув, як з гуркотом одчинилися вгорі двері й один з переслідувачів вигукнув:

— Швидше за мною! Він, безперечно, втік сюди…

Загуркотіли східці під тяжкими, похапливими кроками. Ніби вітром підхоплений, забувши про все, крім того, що треба за всяку ціну врятуватись, Грубер вибіг у двір, а звідти прожогом кинувся на вулицю. Слідом за ним з брами вискочили й переслідувачі…

Машина виробляла пляшки.

Поривчастим рухом, то враз спиняючись, то знову швидко рухаючись, нервовими стрибками оберталися два видувальні столи. Як метеор темної ночі, спалахувала велика крапля розтопленого, вогненного скла, вибігаючи через фідер — особливе приладдя — з скловарної ванни. Крапля потрапляла у форму, починалося видування, й за кілька секунд готова, ще вогненночервона пляшка ставала на конвейєр.

Ніби іграшкові солдатики, рівним рядком марширували пляшки конвейєром, по дорозі міняючи поволі своє полум'яне святкове вбрання на буденне зелене. Їх хапали робітниці довгими вилками й совали у відпалювальну піч. Звідти, пройшовши довгий тунель і поступово остигаючи, виходили готові пляшки, чистенькі й чепурні, як лялечки.

Валя Ковальова, сіроока студентка-практикантка, пильно придивлялася до роботи, вивчаючи машину. Під пахвою в неї стирчала груба сіра книжка «Склотехніка». В руці Валя тримала блокнот і олівець. Книжка книжкою, а краще записати з натури всі моменти роботи машини. Так воно міцніше засяде в голові.

Ось спалахнула видушена з фідера крапля розтопленого скла. Валя собі уявляє, як густа вогняна маса скла наповнювала шамотний жолобок-фідер, одягнутий у цегляний кожух, щоб скло не холонуло. Для цього ж у фідері є свої власні грілки. З фідера скло видушує через отвір плунжер.

Важку величезну краплю скла відрізують ножиці, і вона падає у форму. Форма в цю мить перекинута денцем догори. Знизу вона закрита шийковим плунжером. Там, де має бути шийка, — стержень. Він тут потрібен для того, щоб у склі збереглася дірка, крізь яку його потім видуватимуть.

Тільки-но крапля потрапила до форми, як денце затуляє дувна головка й крізь неї у форму йде стиснуте повітря, женучи масу скла в шийку. Тепер зародок майбутньої пляшки вже має шийку. Стержень зробив отвір, крізь який зараз видуватимуть пляшку далі.

Стіл-станок, на якому встановлена форма з майбутньою пляшкою, круглий. Він має шість форм. Коли зародок пляшки готовий, — його готували приблизно чотири секунди, — стіл повертається на одну шосту свого обідка. Під час цього поривчастого обертання форма перевертається догори шийкою. Її замикають під днищем і тепер дмуть крізь шийку, з якої витягнуто стержень. Пляшка оформляє своє денце. Вона ще зовсім не схожа на пляшку. Це — баночка, первісна форма майбутньої пляшки. Пляшку-баночку зараз видуватимуть на другому столі, обробному. Банковий стіл ще раз поривчасто повертається на одну шосту частину обідка, щоб передати баночку-пляшку обробному столу. Обробний стіл — у нього теж шість форм, але вже пляшкових, — обертається так, що коли банковий стіл спиняється, половинки його форми розкриваються, і пляшка-баночка висить на шийковому кільці; половинки форми обробного столу хапають її в свої обійми, кільце розкривається, і вона, майбутня пляшка, висить у новій формі, надто великій для неї.

Обидва столи роблять дальший поворот. На банковому столі форма, розкинувши свої обпалені вогненним склом половинки, приймає повітряний душ, що охолоджує її. На обробному столі пляшка крізь шийку роздувається так, що заповнює всю форму і набирає свого справжнього пляшкового вигляду. Тепер їй треба лише трохи застигнути, бо вона ще надто м'яка, щоб показатися в люди.