— Товариші! Ходімо дивитися, як пробують шлях, — гукнув хтось, і всі посунули туди, де Валя, Грубер та члени комісії досліджували якість скляної дороги.

З великими труднощами відкололи шматок скла — таке воно було міцне, — щоб розглянути його структуру. Все було так, як сподівалися. Згори був не дуже грубий, сантиметрів з п'ять завтовшки, суцільний скляний шар, гнучкий і цупкий, ніби гумовий. Далі він переходив у фіброве сплетіння, що проникало в подібну до цементу масу напіврозтопленого піску. Ця маса й собі довгими ріжками, ніби густим корінням, скріпляла спідні шари не порушеного хімічним процесом піску. В цілому утворився надвичайної тривалості скляний килим, що без ремонту міг витримати який завгодно транспорт десятки років.

Зачаровані гості з столиці й колгоспники мовчки розглядали чудо. Зацікавлена колгоспна молодь тиснулася до Валі. Вона сьогодні цілий день давала пояснення, бо Грубер не знав ще так добре мови, щоб цілком вільно розмовляти.

— Товаришко, скажіть, чи це тільки на піску можна робити цей скляний брук, чи на іншому грунті теж? — питала одна дівчина-школярка.

— А ти в якому класі вчишся? — спитала її Валя.

— В сьомому.

— Ну, то ти вже зможеш мене зрозуміти. Пісок — це майже чистий кремнезем, окис силіцію, — пояснювала Валя. — Але скрізь у грунті кремнезем — основна маса. А вона саме і йде на скло. Справа лише в тому, щоб інші домішки не шкодили склу. Цього можна добитись, коли відомі процеси утворення скла. В лабораторії ми робили скло для доріг з різного грунту.

— Товаришко, а ви не їдьте, лишайтесь у нас, — прохала Валю ще одна дівчина, — по дворах, по хатах, замість долівки, скрізь зробите такий скляний брук.

— Ну, для цього мені не треба лишатися у вашому селі, — відказала Валя, — що ж, ти хочеш, щоб тільки у вас гарно було?

Дівчина засоромилася.

— Ми готуємо тисячу інструкторів. Вони роз'їдуться по всіх колгоспах і скрізь навчатимуть робити такі шляхи, — сказала Валя.

— А чи не можна було б у ваш спосіб робити з піску цеглу на хати, — запитував Валю літній колгоспник, — а то, може, й черепицю? Он скільки в нас піску, — показав він рукою.

— А чому ж ні? Звичайно, можна, — потішала Валя колгоспника. — Ми тепер саме вивчаємо різні гатунки будівельного скла та способи виготовлення з нього будівельного матеріалу. Незабаром візьмемося будувати скляні будинки.

— Ото гарно буде, — замріявся колгоспник. — Подумати тільки! Отака зелена вулиця, зелені будиночки колгоспників із зеленими блискучими скляними дахами.

— Увесь колгосп скляний, правда? — посміхнулася Валя. — Скляні стайні, корівники, сараї, возовні…

— А чому б ні? Чистота ж яка! — захопився мрією старий колгоспник.

— Везуть! Іще везуть щось! — почулися в цю мить вигуки молоді.

Всі посунули новою скляною дорогою назустріч вантажним автомобілям. У них щось горіло й сяяло в багряному промінні вечірнього сонця. Здавалося, що то були гори діамантів.

Грубер, Валя та інші гості посміхалися. Автомобілі везли сюрприз колгоспникам — різний хатній посуд: горшки, сковорідки, каструлі, відра з нового скла. Це була перша партія такого посуду, вироблена на одному з скляних заводів. Величезні купи скляних горшків, сковорідок, каструль, відер та іншого кухонного й столового посуду мали незабаром поширити по всіх кооперативах. Ідучи випробовувати скляний брук на селі, товариші захопили з собою такий посуд, як подарунок колгоспному кооперативові. Але цей подарунок приховали аж до кінця досліду, щоб урочисто відсвяткувати успіх.

Коло крамниці кооперативу знімали з машин чудесний посуд. Колгоспники, а надто колгоспниці захоплено розглядали його.

— Обережно! — кричав завідуючий кооперативом, коли несли цілу купу скляних каструль. — Не бачите, скло? Розіб'ється.

— А спробуймо! — вигукнула Валя й кинула другу купу каструль за авто.

Каструлі з дзвоном розсипались на новому бруку. Колгоспники аж ойкнули, думаючи, що побачать купу черепків замість посуду. Але каструлі підстрибували, як падали, ніби м'ячі, і лишалися цілі.

— Цей посуд не б'ється й вогню не боїться, — пояснювала здивованій юрбі Валя.

Вона запропонувала скласти у дворі з каміння кабичку і на ній смажити картоплю у скляній сковороді, щоб усі бачили.

Так і зробили. Ціла юрба оточила кабичку, і всі захоплено дивилися на це диво.

Уперше в житті колгоспниці готували вечерю в скляному посуді.

— Може, що й не так, — говорили куховарки, — для нас же це диво небачене.

Гості сміялися й потішали їх: нічого, як вони приїдуть удруге будувати вже не скляні дороги, а скляні будинки, скляне місто, тоді вечерю приготують краще, бо не лише сковорідки та каструлі, а й печі і плитки теж будуть скляні.

Вигуками захоплення вітали таку чудову перспективу.

— Дивіться ж, дожидаємо вас, — казали колгоспники.

— Обов'язково приїздіть!

— Ну, як не ми, то наші товариші приїдуть чи інструктори, — відказували гості.

Колгоспники сперечалися:

— Почали в Скибах нове, світле життя, розвивайте його далі.

В жвавих розмовах, у жартах весело проходила вечеря. Потім заграв колгоспний оркестр, почалися танці. Захоплено танцювала молодь на скляній вулиці. Краще, ніж на паркеті…

Вже мерхнули зорі й край неба світлішав, як гості сідали в свій поїзд. У саму останню хвилину, коли кондуктор уже дав машиністові сигнал, начальник станції, розшукавши Грубера, передав йому телеграму:

«Приїхала, не застала дома. Чекаю сьогодні. Маргарита».

Грубер зблід і показав телеграму Валі. Та прочитала й запитливо глянула на свого товариша. Грубер відповів на її погляд:

— Звичайно, це не змінює мого рішення, але дуже ускладнює справу.

Валя зітхнула.

Поїзд мчав крізь пітьму весняної ночі.

Гретхен плакала. Плакала рясними сльозами, як скривджена дитина. Її золоте волосся розпустилося й було мокре, бо вона витирала очі його шовковими пасмами.

— Ти все забув, усе… — докоряла вона крізь сльози. — Я тебе так кохала, я готова була віддати за тебе своє життя…

Блідий, знервований Грубер то ходив з кутка в куток свого кабінету, то зупинявся коло вікна й дивився, як надворі плюскотів дощ.

Що він міг відповісти на докори Гретхен?

— Ти забув, як я тобі допомагала втекти з лікарні, як я доглядала тебе, хворого, в тітки. Я врятувала тобі життя, а ти тепер забув мене. Чому? — захлиналася сльозами дівчина.

Грубер тільки ходив і ходив. Дві години, як він приїхав. Дві години, як триває ця тяжка сцена, після того, як він сказав своїй нареченій, що вже не кохає її, і просив звільнити його від даного слова. Довго він пояснював приголомшеній Маргариті, чому він перестав кохати її. Казав, що, власне, й не було в нього кохання, а так — звичай: усі там — для Грубера це «там» було, як по той бік світу, — мають собі дівчину й потім одружуються з нею. Ну й він так. А тепер він зрозумів, що це не кохання.

Гретхен цього не сприймала й не розуміла. Ну й що ж? Ну й добре, що всі отак, — мають дівчину і потім одружуються. А як же інакше? І марно Грубер пояснював, що треба з цією дівчиною мати спільну справу, спільні думки, спільну боротьбу… Які дурниці! Це до нього причепилися більшовицькі ідеї. Яка в дівчини може бути спільна з ним справа? До одруження в неї одна-єдина справа — берегти своє дівоцтво, свою честь. Після одруження в неї дві справи — кухня й діти. І жодна з цих справ не може бути спільною з чоловіком…

І, виклавши цю непохитну філософію, Маргарита знову почала рясними сльозами зрошувати своє горе…

Нарешті вона втомилася від плачу, вгамувалася й замислилась.

— Може, ти тут у когось закохався? — запитала вона, сама не ймучи віри цьому: хіба ж міг її наречений, все ж — європеєць, культурна людина, покохати одну з цих страшних більшовичок?

Сам Грубер Маргариті про Валю нічого не казав. Навіщо? Це його особиста справа, й давати відчит Маргариті, тепер йому чужій, він зовсім не збирався. Та коли Маргарита спитала про це, він критися й казати неправду не хотів.