Вітаміни А і Д містяться, як відомо, в риб'ячому жирі, що його витоплюють з риб'ячої печінки. Вітаміни В1 й В2 містяться в м'ясі риб; зате вітаміну В12 ніколи в ньому не знаходили. Але, на мого думку, навіть тривала відсутність його особливо не загрожує здоров'ю.

Після того, як усі ці проблеми були розв'язані, лишалося ще одне питання, яке має для мореплавців виняткове значення. Це скорбут, або цинга. Цинга — хвороба, пов'язана з неправильним обміном речовин внаслідок нестачі вітаміну С, якого дуже багато в свіжих овочах, фруктах і зелені. Відсутність цього вітаміну і викликає тяжке захворювання — цингу, якої дуже боялися в давнину всі моряки.

Як позбутися цього лиха? Я почав міркувати так: усі тварини поділяються на дві групи — ті, що виробляють аскорбінову кислоту [3] і ті, що дістають її зовні, з їжі. Кити, наприклад, задовольняють свою потребу в ній, живлячись виключно планктоном і малесенькими рачками. То чи не зможу я знайти вітамін С в планктоні? Згодом хімічний аналіз підтвердив моє припущення.

Тепер я мав цілком урівноважений раціон: вітаміни А, В. С і Д, необхідні для життя, та дуже калорійні білки й жири. Я вирушив у путь з одним лише нез'ясованим питанням: чи вистачить мого раціону води, щоб виробити потрібну кількість вуглеводів?

Я помітив, що з допомогою цифр легко переконати спеціалістів, але на моряків вони не справляють майже ніякого враження. І справді, коли я починав розмову про свою роботу та досліди, мені відповідали: «Все це прекрасно, тільки ж це — теорія! Все можливо, коли сидиш у лабораторії, а от спробуй на морі! Там зовсім інша річ, уже хто-хто, а ми знаємо це добре».

Треба було подолати найважливішу перешкоду, перемогти отой вбивчий відчай. Таке завдання виходило за межі проблеми харчування. Та коли вода важливіша за їжу, то надія набагато важливіша за воду. Якщо спрага вбиває швидше, ніж голод, то відчай перемагає ще швидше. «Людино, пам'ятай, що ти — розум!» В першу чергу треба було починати з розуму.

Хто здебільшого стає жертвою корабельної аварії? Вчений чи моряк? Лікар чи рибалка? І ось я рішуче покинув уторовану стежку, лікар і фізіолог заговорили в мені. Необхідно, щоб моя гіпотеза перестала бути гіпотезою і дала якусь практичну допомогу. А для цього треба було перевірити її на людині — вирушити в плавання по морю.

За яким маршрутом слід подорожувати? Необхідно було винайти такий спосіб, який дозволив би залишатися на самоті в морі протягом тривалого часу: не менше місяця і не більше трьох. Слід було обрати шлях, яким сприятливі вітри та течії надійно донесли б човен до берега, шлях, на якому не зустрілося б жодне судно, де можна було б, нарешті, вразивши уяву людей, довести, що протриматися у відкритому морі, далеко від берегів, — цілком можлива річ.

Я взявся вивчати «анормальні» плавання, переважно плавання наодинці. Вивчення це яскраво переконало мене, що вразити уяву людей і довести мою теорію цілком можливо. Для цього досить перепливти Атлантичний океан. З усіх міркувань він найкраще підходив для цієї справи.

Якщо обрати шлях пасатів і повторити дві подорожі Христофора Колумба, другу й четверту — Іспанія, Канарські острови, острови Зеленого Мису, Антільські острови, — то можна досягти якогось берега місяців через два і не зустріти за цей час жодної спокуси. Таким чином, осторонь залишаться найбільш пожвавлені морські шляхи — один з них вже веде до Північної Америки й Антільських островів і пролягає північніше, другий — до Південної Америки і пролягає південніше. Разом з ними залишаться осторонь і Саргассове море та По-о-Нуар [4] , де ми загинули б, не принісши ніякої користі.

Протягом усіх цих приготувань у Монако я жив напруженим, активним життям. Цілісінькими днями просиджував у бібліотеці і майже щодня виходив у море на одному з суден Океанографічного музею. Нарешті, я старанно вичавлював сік з найрізноманітніших риб, прагнучи досягти якнайкращих результатів щодо смаку і кількості рідини. Я переконався, що найкраще і найзручніше добувати сік з допомогою звичайного преса для фруктів.

Потроху я ознайомлювався з тими продуктами моря, якими мав харчуватися в недалекому майбутньому. І, треба сказати, результати сповнили мене вірою в успіх справи.

Установлені спершу строки відплиття весь час переносились надалі. Спочатку передбачалося, що екіпаж складатиметься з трьох чоловік: Ван Хемсбергена, нашого мецената і мене. Потім кількість ця збільшилася до п'яти, а згодом і до шести. Якщо спочатку мова йшла про звичайнісінький рятувальний човен, то тепер наш меценат наполягав на випробуванні якоїсь химерної споруди.

Я навмисне зупиняюсь на цій історії, бо вона відіграла неабияку роль у тому, що я став «самотнім мандрівним рицарем». Наш меценат вирішив використати для подорожі різновид полінезійського плота, так званий катамаран, що складався з двох вузьких човнів, з'єднаних палубою. Ця споруда дуже скидалася на водяний велосипед з тією тільки різницею, що педалі та кермо заміняло вітрило. Меценат хотів, щоб ми випробували цей катамаран в рейсі до Корсіки і назад. Зроблено його було цілком пристойно… для прогулянок уздовж пляжу, але тільки для таких прогулянок і аж ніяк не для подорожей. Чимало днів згаяли ми з Жаном Ван Хемсбергеном, споряджаючи це корито. Мабуть, тільки господь бог знає, як реготали місцеві жителі, дивлячись на нас!

Нарешті, погожим ранком, в один з останніх днів листопада, наш катамаран вибуксирували з порту. Після випробування, коли ми вже поверталися додому, сталося те, що неодмінно повинно було статись: вода раптом затопила один з поплавців, і наш катамаран перевернувся. Ми були в цей час якраз посередині затоки Монте-Карло. Вітер гнав наш пліт до мису Мартен, де й прибив до берега годині о восьмій вечора.

Недарма ж я казав, що, перш ніж опинитися в океані з власної волі, мені довелося мимохіть потрапити в кілька корабельних аварій! Нашого мецената цей випадок мав переконати, що подорожувати в такій посудині просто безглуздо. Та ба! Замість того, щоб відмовитись од своєї ідеї, він заходився розробляти проект великого катамарана завдовжки чотирнадцять метрів з каютою і камбузом! Ставало зрозуміло, що нам із ним не по дорозі. У відповідь на мої скромні побажання чи заперечення я чув одне: експедиція повинна мати міжнародний характер; у плавання треба вирушати на кількох суднах одночасно, а взагалі поспішати нікуди; і, нарешті, це буде кругосвітня подорож!

Таким чином, усі наші плани перетворювалися на утопію. А головне, що спільного мали ці проекти з людьми, потерпілими від корабельної аварії? Я все більше переконувався, що треба додержуватися наших перших планів, усе підготувати, а потім уже повідомити про це своїх попутників. Себе я заспокоював: коли нерішучі колеги переконаються, що все зроблено, вони, певно, погодяться на подорож, і експедиція здійсниться в тих примітивних умовах, які саме й потрібні для цього. Мене повідомили, що все буде готове до травня або червня. Я вирішив до того часу закінчити свої досліди, щоб, коли надійде спорядження, за всяку ціну негайно відпливти.

В кінці березня я закінчив усі досліди й теоретичну підготовку.

Моя короткочасна поїздка до Англії мала дивні наслідки, яких я зовсім не передбачав. На митниці в Кале якийсь службовець спитав мене:

— Ну то як, знову попливете через Ла-Манш?

Я засміявся і відповів:

— Помиляєтесь, друже! Тепер я перепливу Атлантичний океан!

Він не повірив мені тоді й теж засміявся. Але пізніше, мабуть, обміркувавши все як слід, вирішив, що це справа цілком можлива, і повідомив про всі мої наміри редакцію однієї англійської газети.

Треба сказати, що через якусь щасливу випадковість преса не зчиняла ніякого галасу навколо моїх приготувань. Я гадаю, що цьому сприяла тепла іронія і доброзичливий скептицизм більшості тих, хто знав про мій намір. Я мав можливість працювати спокійно. Та одного разу до моєї лабораторії в Монако прибув журналіст, і незабаром після цього в газетах почали з'являтися статті, які дуже часто грубо спотворювали правду. Проте нема лиха без добра! До мене юрбами посунули добровольці, і я вже не боявся, що доведеться подорожувати самому.