У занадто великій увазі преси до цієї незвичайної подорожі крилася серйозна небезпека, бо наш експеримент суперечив загальновизнаним нормам і здоровому глузду.

Мене вважали за єретика з багатьох міркувань. Адже ми хотіли на човні, зовсім не пристосованому для морського плавання, досягти заздалегідь наміченого географічного пункту. Ця перша єресь обурювала інженерів і моряків. Багато спеціалістів запевняли нас, що в найкращому разі ми досягнемо Перських островів. Небезпечнішою була друга єресь, що суперечила загальновизнаній думці, ніби людина не може жити виключно продуктами моря й пити солону воду.

Нарешті одна «серйозна» газета рішуче виступила проти нас. «Навіть досвідченим морякам на кораблі, — писала вона, — не завжди вдається подолати розбурхане море, вітри та течії. А що ж казати про новачка! І ця людина, не вагаючись, довіряє своє життя і життя товариша хисткій шкаралупці, не перевіреній навіть морським інспектором».

Після цього я назвав свого човна «Єретиком».

На наше щастя, чимало авторитетних осіб підтримувало нас. Завдяки особистому втручанню заступника міністра військово-морського флоту я одержав дозвіл на плавання. Тепер «Єретик» міг нести французький прапор до самих берегів Америки.

24 травня, тільки-но почало світати, ми зібралися в маленькому порту Фонв'єй. Всі журналісти одразу ж кинулися до нас із запитаннями. Задовольнивши їх, я почав перевіряти спорядження, складене в надувний човен.

Натовп цікавих дедалі збільшувався, хоч відплиття призначене на третю годину дня — в цей час вітер дужчає.

Десь о другій годині приходить судовий виконавець і накладає печатки на наші банки з харчами, які ми беремо з собою на той випадок, якщо експеримент з харчуванням дарами моря не вдасться. Крізь натовп фотографів і репортерів проштовхується представник Океанографічного музею і повідомляє мене, що ні в суботу, ні в неділю жодне з суден музею не зможе відбуксирувати нас у відкрите море.

Справа в тому, що наш надувний човен не міг пливти проти вітру. Щоб стати справді «потерпілими», треба було відійти у відкрите море миль за десять, бо при сильному зустрічному вітрі нас усе одно прибило б до берега. Відбуксирувати нас мало тільки якесь інше судно.

Саме того дня в порту стояв американський крейсер, і капітан його погодився надати в наше розпорядження один із своїх швидкохідних катерів.

Натовп усе збільшувався. Тепер вітер подув з південного заходу, і якби ми відпливли, то вже давно опинилися б біля берега. Цілком зрозуміло, що зіваки, яким добре-таки набридло стовбичити, з нетерпінням очікували тієї миті, коли, нарешті, наш човен залишить порт. Але ми знову відклали відплиття, тому що капітан американського крейсера пообіцяв відбуксирувати нас на світанку наступного дня. Довідавшись про це, багато хто з глядачів і навіть деякі журналісти почали лаяти нас, звинувачуючи в містифікації; вони марно згаяли час і були страшенно сердиті.

Я повернувся до готелю, сподіваючись хоч трохи відпочити перед від'їздом.

Рано-вранці, о пів на п'яту, ми знову в порту. Навколо нас тільки вірні, щирі друзі та рідні. Моя дружина Жінетт, Жан Люк та кілька репортерів і швейцарські радіотехніки. Атмосфера хвилююча й напружена, і якось справді відчуваєш, що експедиція вже почалась — і попереду довге і важке плавання. Урочиста частина скінчилась!

Натовп потроху збільшується. Ми з Джеком п'ємо свою останню склянку кави з молоком і замовляємо по одному бутерброду з шинкою. Та коли їх приносять, ми відмовляємось. Адже в думках важку подорож уже почато, і яка кінець кінцем, різниця — перестанемо ми їсти зараз чи через кілька годин?… Тоді ми ще не знали, як часто згодом, під час тривалого посту, будемо згадувати ці бутерброди.

П'ята година! Рівно о п'ятій, з властивою всім військовим морякам світу точністю, американський катер з'являється в маленькому порту. Незважаючи на ранній час, командує ним сам капітан. Він погодився керувати всією операцією. Все готово, і ми з Джеком мовчки сідаємо в «Єретик». З самого ранку ми не вимовили й двох слів — нам важко розмовляти в таку хвилину.

— Готово? — питає капітан.

— Все в порядку!

— Рушаймо!

І катер повільно починає буксирувати човен у відкрите море. Ми сидимо один проти одного на надувних бортах, звісивши ноги у човен.

Несподівано море починає хвилюватися — нас зустрів вранішній прибій. Тепер ми уявляємо собі, що то значить погана погода на морі. Невисокі піняві хвилі набігають навально, злісно і безладно б'ються одна об одну. Катер раз по раз занурюється носом у хвилі і хитається з борту на борт. Але нашому надувному човну не страшні хвилі, він чудово зберігає рівновагу, від якої, на мою думку, в майбутньому залежить наша безпека. Човен спокійно пливе собі, без бортового чи кільового хитання. Зате на американському катері всі міцно тримаються, щоб зберегти рівновагу. Ми ж із Джеком спокійно махаємо руками — прощаємося з друзями. Так уже на початку плавання «Єретик» довів одну із своїх переваг над іншими суднами.

Моя дружина Жінетт стоїть на катері і робить героїчні зусилля, щоб посміхнутися, але навіть чорні захисні окуляри не можуть приховати її сліз.

За кілька сотень метрів од берега до нас приєднується флотилія з двох чи трьох суден. Наш перший від'їзд набирає характеру свята, правда, ще дуже скромного; та з кожним новим етапом нашого плавання друзів і прихильників стає більше. Поки що ж нас мало хто знав і розумів.

І коли ми відповідаємо нашим друзям прощальними помахами рук і посмішками на посмішки, то почуваємо, що насправді перебуваємо вже далеко-далеко від них і становимо одне ціле з благеньким суденцем, яке незабаром стане для нас центром світу. Ми вже не належимо землі.

Білі баранці вкривають море; багато днів нам доведеться пливти серед них. Нас весь час обдає бризками. Нарешті з буксира долинають звуки сигнального дзвону. Джек подає знак — і буксирний трос відчеплюють.

Останнє прощання. Катери з журналістами ще раз пропливають навколо човна. Ми машинально прощаємося з ними помахами рук. І дивно. Люди раптом стали для нас якимись далекими. Здається, ми відгороджені од них муром. Так! Саме в цю мить ми зрозуміли весь трагізм нашого становища: ми самотні! Наше життя в морі тепер щось реальніше, відчутніше і важливіше, ніж усі взаємини з тими людьми, які перебувають від нас недалеко. «Та пливіть же, пливіть!»

Це єдині слова, які ще мають для нас сенс. Хочеться вигукнути їх на весь голос, але ми не вимовляємо їх навіть пошепки.

Поступово судна віддаляються. Ось тепер ми справді самотні, зовсім ізольовані від усього світу морем, на якому нас підтримує лише трісочка — благенький поплавець. Ця трісочка — наш човен. Коли зникло останнє судно за горизонтом, мене раптом охопив жах — страшний ворог, який намагався збороти мою душу й тіло протягом останніх семи місяців. Та це була лише подряпина в порівнянні з тими глибокими ранами, яких завдав мені страх згодом. Пізніше ми не раз відчували справжній страх, а не таку, як зараз, легку тривогу, зв'язану з відплиттям. Справжній страх — це одчайдушна паніка, що охоплює знесилені в боротьбі із стихіями душу й тіло, коли весь світ, здається, сіє жах.

Подув різкий вітер. Ранковий туман ховав од нас землю, яка ще спала. Видно було тільки вершечок гори Собача Голова та італійську частину хребта Бордігер.

Тільки білий пінявий слід лишився на морі від катерів, які розтанули за обрієм. Ми шукали таємничого, невідомого — і ось опинилися з ним віч-на-віч. Ми так часто думали про цю самотність, що тепер сприйняли її як дорогоцінний дарунок, про який мріяли протягом довгих років і який нарешті одержали. Тут було все: і вода, і вітер, і плескіт хвиль. Тільки нас досі не було тут. Та ми прибули сюди, коло замкнулося, і тепер, здається, все гаразд, усе на своєму місці.