— Може, я зможу чимось допомогти? — зреагував я на бідкання жінки.

Вона зацікавлено глянула на мене, певно, оцінюючи мої шанси, але зразу ж передумала.

— Ні-ні, це жіноча робота. Якщо не важко, то поскладайте папки зі столу он туди, під стіну.

Звільняючи робоче місце від зайвих паперів, я коротко описав працівниці юстиції своє бачення справи і подав їй блокнот, де були занотовані дати життя і смерті діток Ісаєвих. Натомість вона запропонувала більш зручний алгоритм вирішення цієї проблеми.

— Навіть уявити не можу, скільки часу знадобилося б, якби довелося шукати ці дані в паперах, — іронічно мовила Раїса Павлівна, цокаючи нігтями по клавіатурі.

Декілька секунд програма виконувала пошук, про завершення якого сповістили очі жінки, що перетворилися на вузенькі щілинки, роздивляючись результат у моніторі комп’ютера.

— Ну от, Дарину знайшли.

Раптом в історичній темряві зажевріла надія. Ймовірність дізнатися правду зростала в мене на очах і, не витримавши, я зазирнув у монітор. На жаль, нічого нового для себе там не побачив. Дати народження та смерті Дарини чітко співпадали з даними із блокнота, те саме прізвище і… все. Приховати розпач не вдалося.

— Щось не так? — перепитала Раїса Павлівна.

— Вибачте, але тут — жодної нової інформації. Навіть про батьків нічого не зазначено.

— Ви поспішаєте з висновками. Давайте ще глянемо дані Ореста.

Жінка вправно набрала у стрічці пошуку іншу дату, однак ця спроба виявилася ще більш нікчемною — жодного результату. Інформація про хлопчика була відсутня. Я опустив голову.

— Стосовно Ореста маю таку версію: оскільки немовля померло наступного дня після народження, то, найімовірніше, документація на нього взагалі не видавалася.

— Тобто? — чекав я тлумачення.

— Якщо діти народжуються мертвими чи помирають упродовж доби, то в лікарні виписується довідка, свідоцтво про народження не виготовляється, тому й записів у нас — жодних.

— А з Дариною? Вона ж прожила більше.

Раїса Павлівна закрила програму і повернулася до мене.

— У базу даних заносять лише дати і прізвища померлих. Уся додаткова інформація зберігається в реєстраційних журналах, що знаходяться в архіві відділення, де видавалося свідоцтво. У даному випадку — Шевченківський РАЦС.

Небога Яші таки обнадіяла.

— Бачу по очах, що ви вже готові туди бігти, однак вимушена засмутити: я не маю там близьких знайомих, тож мусите самі давати раду.

Новина була невтішна, але не настільки, щоб засмутити мене, — шанс реставрувати всю історію з’явився.

Після відвідин РАЦСу мій шлях лежав до вулиці Вітвера.

Петро Петрович зустрів мене без надмірної радості. По-перше, я досі не забрав усіх речей, а по-друге, він не мав нового квартиранта.

— Ну що, нова хазяйка тебе ще не вигнала? — пробурмотів він.

— Та ні.

— То йди забирай свої клунки, — холодно сказав чоловік, перераховуючи повернутий мною борг.

Я мовчки пройшов у колишню оселю і почав складати речі у дві величезні «ашанівські» торби, отримані колись як бонус за подвійну зміну в гіпермаркеті.

Процедура забрала в мене не більше двадцяти хвилин. Закінчивши, я ще раз обвів поглядом кімнату. Під стіною самотньо стояв старенький ризький велосипед. Я вирішив його перевезти в останню чергу: потрібно було дати час Ельзі Олександрівні звикнутися з моїми знахідками. Більше тут робити нічого. Я вийшов до коридору і пообіцяв Петру Петровичу забрати велосипед за декілька днів. Ми розпрощалися без люб’язностей, розбавивши цей процес сухими «до зустрічі».

Під вечір на горизонті з’явилися ескадрони грозових хмар, що готувалися атакувати Львів шквальним вогнем із дощу та граду будь-якої миті. Я поспішав до нового місця дислокації. На підході до Галицької площі таки втрапив під грозовий обстріл небесної артилерії. Дощ із градом сікли моє обличчя влучними пострілами, не залишаючи на ньому сухого місця. Вода, що стрімкими потоками збігала до каналізаційних отворів, набиралась у взуття, а вітер своїм напором мало не збивав із ніг, і все це під акомпанемент приголомшливого гуркоту грому та світлового шоу у виконанні криволінійних блискавиць. До під’їзду я мчав, навіть не намагаючись шукати сухих острівців, — ноги однак намокли. Зігрівався думкою про те, що зараз буду в теплій і затишній кімнаті з чашкою гарячої кави.

Я вскочив у під’їзд і швидко піднявся на третій поверх, залишаючи на дерев’яних сходах мокрі сліди від кросівок. До втілення мого бажання залишалися лічені секунди, та перевернута шістка на дверях квартири Ельзи Олександрівни вщент розбила сподівання на сухий одяг і гарячу каву. Першого ж дня ми з хазяйкою домовилися, що вона перевертатиме металеву шістку на дев’ятку, коли в неї будуть відвідувачі, таким чином сповіщаючи мене про свою зайнятість. І ось, стікаючи водою, я стояв і розчаровано дивився на дев’ятку, що забороняла мені доступ до квартири. Виходу не було — угода укладена, і порушувати її я не збирався. Доведеться зачекати. Я вирішив піднятись із сумками поверхом вище, аби чути, коли відчиняться двері й Ельза Олександрівна випровадить свого чергового клієнта.

Стіни між третім і четвертим поверхами, як і скрізь у під’їзді, були обдерті й потребували бодай косметичного ремонту. Стеля від вологи подекуди вкрилася зеленкуватою пліснявою, що мала своєрідний запах. Іще трохи, і я сам міг узятися схожим грибком. Унизу гримнули двері, і я почув, як хтось почав повільно підійматися. Очі сфокусувалися на сходах, аби бачити гостя, якого, як і мене, негода, мабуть, передчасно загнала додому.

То була старенька бабця. Сходи давались їй, мов гірська вершина: повільно і з великими зусиллями. До того ж, підйом ускладнювався вкрай напханою продуктами сіткою. Я швидко збіг до старенької.

— Доброго дня, давайте я вам поможу.

— Ой, дякую, — захекано відповіла бабця.

— Вам на який поверх?

— На четвертий, сину.

Я схопив сумку і швидко виніс її поверхом вище, затим повернувся на майданчик, де підпирали стіну мої сумки. Бабця зупинилася перевести подих. Кілька секунд оглядала мене й мої пакунки і, віддихавшись, спитала:

— Ти до кого, синку, із такими торбами?

— Я кімнату винайняв у шостій квартирі, — відповів я.

— В Ельзочки?

— Саме так. В Ельзи Олександрівни.

— А чого ж ти тут стоїш?

Брехати не входило в мої плани, тож я відповів коротко:

— Чекаю.

Бабця прискіпливо оцінила мій одяг.

— Ось такий мокрий? Ану бери свої тлумаки і ходи до нас із дідом. Чаю вип’ємо, зігріємося.

Стояти в мокрому одязі невідомо скільки бажання не було, тому я скористався люб’язним запрошенням сусідки і рушив за нею на четвертий поверх.

Баба Наталка мешкала з чоловіком у двокімнатній квартирі з 1975 року. Їхній єдиний син жив у Житомирі, де викладав у військовому інституті. Відвідував батьків він украй рідко, тому старенькі самі давали собі раду. Дід, як називала свого чоловіка баба Наталка, мав проблеми зі слухом і, коли ми увійшли, він сидів перед телевізором у підключених до нього навушниках. Вигляд мав кумедний: великі навушники обхоплювали гладку, як макогін, голову, а круглі окуляри в грубій оправі зсунулися на ніс. Старенький був схожий на пілота-винищувача, а не на пенсіонера, шанувальника телебачення.

— Діду, глянь-но, хлопчина до нас зайшов. В Ельзочки живе! — крикнула баба Наталка, простуючи в кімнату, де сидів її чоловік, але тому навіть на думку не спало подивитися в мій бік.

Натомість було добре видно, як він активно вовтузиться в кріслі, тримаючи щось у руках. Я зробив кілька кроків до вітальні і мало не вибухнув сміхом: старий рубався в плейстейшн! Здуріти можна! Оце так геймер!

Баба Наталка, помітивши моє здивування, мовила безнадійно:

— Не звертай увагу. Дідо на старості літ із глузду з’їхав. Онук після канікул лишив того електронного дідька, а мій дурень — глухий, то тепер іще й сліпим стане.

Дід, ніби відчувши, що йдеться про нього, повернувся до нас.