— Я цього не говорив.

— То ви приймаєте мою пропозицію?

То було не запитання, а виклик. І я не міг його не прийняти.

— Коли? — досить зухвало поцікавився я.

— Я вас повідомлю. Думаю, це можна влаштувати найближчим часом.

— Гаразд, чекатиму запрошення.

— Домовилися.

Її голос схвильовано затремтів, мені стало ніяково, але на цьому наша розмова скінчилася.

9

Наступними днями наші шляхи з Ельзою Олександрівною практично не перетиналися. Вона весь час проводила за межами дому, готуючись, мабуть, до спіритичного сеансу, а я, скориставшись її відсутністю, притягнув із тамтої квартири останній раритет — старенький ризький велосипед. Йому знайшлося місце в моїй кімнаті, бо в коридорі ровер — суттєва перешкода для руху.

Дійшли руки й до решти артефактів. Я ретельно розсортував їх у коробки, великогабаритні перекочували на шафу. Воюючи з безладом, я провів ревізію всіх речей і звірив їх зі списком, що займав окрему сторінку в «бортовому журналі». На щастя, під час переїзду на нову квартиру нічого не згубилось, але й нічого не додалося. Пошуки старожитностей останнім часом відійшли на задній план. І це не через роботу чи стосунки з Оксаною. Уся проблема в листі. Щось стримувало мене та змушувало думати про нього. Попри все, мінімальний поступ у цій справі простежувався, хоча він був такий мізерний, що родинна драма, описана в давньому повідомленні, й досі не мала чітких обрисів.

Що робити далі?

Усе ускладнювалося тим, що ниточки цієї історії ховались у військових частинах і архівах, доступ до яких обмежувався пропускним режимом. Ні Яша, ні Григорович, ні будь-хто інший із моїх знайомих нічим не міг зарадити. Довелося розраховувати на власні сили. Я обійшов усі військові частини Львова, але без офіційного пояснення про моє розслідування ніхто й чути не хотів. Справи були кепські.

Позбавлений будь-якої надії після чергової невдачі у військовому архіві, я дістався третього поверху і вкотре зазнав поразки: на дверях висіла дев’ятка. Понуривши голову, я зайняв звичну позицію між третім і четвертим поверхами, сподіваючись на сприятливі обставини, що допоможуть потрапити додому. Як то часто буває, диво стається тоді, коли його абсолютно не чекаєш. Баба Наталка, яка поспішно підіймалася сходами, вкотре спробувала порятувати мене.

— А чого це ти тут сидиш? Знову ключі загубив?

— Ні, цього разу ключі зі мною. Просто в Ельзи Олександрівни гості, не хочу заважати.

— Ну тоді ходімо до нас, ти нам не завадиш. До нас із дідом син приїхав.

«І у вас гості, — подумалося. — Мабуть, сьогодні точно не мій день».

Я подякував сусідці за запрошення і, щоб не образити, чемно відхилив його, але баба Наталка і чути нічого не хотіла, таки наполігши на своєму. Коли ми увійшли в оселю, її син голосно розмовляв із батьком у кімнаті, але вийшов назустріч матері.

— Мамо, ну навіщо ви носите ті пакети? Я і сам збігав би.

— Нічого-нічого. Он у мене помічник є — сусід новий, Андрійко.

Чоловік глянув на мене і простягнув руку.

— Дякую, що допомагаєте мамі. Северин, — відрекомендувався коротко.

Я потиснув міцну чоловічу руку.

— Андрій.

Баба Наталка забрала від мене торбину й подалася на кухню, наказавши синові накрити у вітальні стіл. Я зголосився йому допомогти.

— Зазвичай сам даю вказівки, а вдома мушу слухатися маму. Тут вона за командира, господарку доглядає і батька.

Я привітався з дідом, який дивився телевізор. А Северин узявся сервірувати стіл і розпитувати мене про студентське життя у Львові. Про себе він розповідав мало й здебільшого те, що я вже знав. Однак коли мова зайшла про причину його приїзду, я очманів.

— У відрядження, в Академію сухопутних військ, — коротко повідомив він, розкладаючи на білій скатертині столові прибори.

У горлі зненацька пересохло, ковтати стало важко, та я зібрався з силами:

— То ви військовий?

— Скажімо, так. Колись служив, звання є, але зараз займаюся виключно викладанням військової справи.

«Неймовірно! Не може бути! — мені не вірилося, що фортуна змилосердилася над студентом, який прагнув розгадати півстолітню таємницю, оббиваючи пороги військових установ. Ті пройдені відстані, ті незнайомі обличчя, що з байдужістю відмовляли в допомозі розчинилися й забулися. — Ось він, порятунок, — людина з військовим званням, а, отже, з доступом до архівів!»

За вечерею я розповів історію з листом і, намагаючись бути відвертим, попросив нового знайомого допомогти. На щастя, син баби Наталки проявив інтерес до цієї справи і, занотувавши дані у блокнот, пообіцяв назавтра щось дізнатися.

— Не знаю, наскільки я в змозі щось вирішити, але обіцяю зробити все від мене залежне, — підвів риску Северин і продовжив розмову наступним питанням: — Навіщо це тобі? Думаєш знайдеш когось?

— Можливо. Просто відчуваю, що трапилося лихо.

У наш діалог втрутилася господиня.

— Молодець, Андрійку. Добру справу робиш, не те що сучасна молодь — навіть місця в трамваї не звільнить.

Северин теплим поглядом глянув на маму, і ми перейшли на теми, що здебільшого стосувалися міста Лева і Львівської політехніки. Син баби Наталки не стомлювався порівнювати атмосферу двох міст: у якому довелося народитись й у якому доводилося жити. У його словах простежувалася ледь уловима туга за минулим, і, як поціновувач старовини, я його чудово розумів. Коли розмова спрямувалася в сімейне русло, я подякував господині. Старенька провела мене і нагадала, що двері цього дому для мене завжди відчинені. Я віддячив їй щирим усміхом. На цьому й розпрощалися.

Четвертий поверх нашого будинку перебував у темряві. Ніч заступила на варту.

Мерехтіння лампочки, укрученої мною на третьому поверсі, розчинялося на підступах до горішнього ярусу. Дивно, але бажання йти на світло чомусь не було, і я пригальмував. Двері квартири номер вісім, що, за словами баби Наталки, не мала господаря десятки років, виглядали цнотливо. Оббиті темним дерматином, що порепався від віку, вони встелялись густою павутиною. Під порогом лежав облізлий килимок. Примітивна клямка, що, мабуть, заскрипіла б, якщо за неї вхопитися, підтверджувала здогадку: до неї давно ніхто не торкався.

Усе, що я бачив, давало відсіч логіці — не може двокімнатна квартира в центрі старовинного міста пустувати так довго.

Я обережно нахилився до дверей, аби вловити хоч який-небудь рух по той бік.

Коли вухо торкнулося обшивки, пролунав такий гуркіт, що я відсахнувся.

Ні, то не привид бився у стінах восьмої квартири, то гримнули двері Ельзи Олександрівни. Я негайно кинувся до сходів і, перехилившись через парапет, угледів руку, що хутко сповзала перилами до першого поверху. Хтось стрімко збігав униз й опинившись там, крикнув у височінь під’їзду:

— Шарлатанка!

Не треба бути аж надто кмітливим, аби зрозуміти: у чий город кинули камінь. Я негайно спустився додому. Двері нашої квартири були розчахнуті. Забувши про все на світі, я увірвався до кімнати хазяйки і побачив її на ліжку — вона ридала.

— Ельзо Олександрівно! Ельзо Олександрівно! Що сталося?! — задихаючись від стрімкого бігу, випалив я.

Жінка спробувала опанувати себе, але намагання були марними.

— Усе гаразд, Андрію. Добре, що ви прийшли, маю вам дещо сказати.

— Що? Що тут трапилось?! Я чув, як хтось вибіг від вас. Вам нічого поганого не зробили? Ви добре себе почуваєте?

На зблідлому обличчі жінки вималювалася вимучена посмішка, що, певно, слугувала маскою. Вона приховувала справжні емоції володарки.

— Ні-ні, усе добре. Будь ласка, зробіть чаю.

— Ви щось хотіли сказати, — не вгамовувався я з питаннями. — І хто це щойно вибіг від вас?!

— Це неважливо. Поставте чайник.

Я подався на кухню, заварив трав’яного чаю й поніс до кімнати хазяйки. Коли я увійшов, вона спала. Її плечі плавно здіймались у такт диханню. Тривожити сон не хотілося. Я залишив чашку на туалетному столику й тихо вийшов.

Не знаходячи собі місця, я тинявся оселею, мов привид. Відчуття «зіпсованого свята», викликане вигуком розлюченого клієнта, спаскудило настрій. Неспокій через Ельзу Олександрівну зростав, а її закритість породжувала відчуття, що мені не довіряють. Із тривожними думками я поринув у сон.