— Доброго ранку. Як ви себе почуваєте?

— Усе гаразд.

— Я біжу на роботу, коли що — телефонуйте.

— Добре.

Я вже збирався зачинити двері, як вона гукнула мене.

— Андрію!

— Слухаю, — відповів я, озирнувшись.

— Ви добра людина. Дякую вам.

Я усміхнувся та покинув її покої. Вхідні двері сьогодні мали кепський вигляд. Літери «д» та «м», не піддавшись впливу води, легко читались, а інші залишили по собі кругові розводи. «Доведеться перефарбувати», — подумав я і, зітхнувши, рушив до фастфуду.

Після роботи ми з Ксенею вешталися містом. Розмовляти про що-небудь, окрім проблем Ельзи Олександрівни, я не міг.

— Із хазяйкою кояться дивні речі.

— Які саме? — спитала Оксана, розминаючись із зустрічними пішоходами.

— Якась вона перелякана стала. Замкнулася в собі. На телефонні дзвінки дивно реагує.

— Як то?

— Уже не раз помічав, коли дзвонить мобільний, її скручують якісь спазми. То їй здається, що у квартирі над нами хтось ходить, хоча відомо, що там із давніх-давен ніхто не живе, то їй якісь духи ввижаються.

— А ти щось чув?

— Ні. Хоч як прислухався.

— Може, у неї не всі вдома?

— Я теж так думав і навіть намагався довести нереальність існування духів, сходивши з нею на спіритичний сеанс…

— Ти ходив на спіритичний сеанс?! — не приховуючи здивування, спитала подруга й додала: — Зі своєю хазяйкою?

Довелося поділитися з Оксаною останніми новинами. Я взяв її за руку й потягнув у найближчий дворик.

Ми минули арку, і мій погляд прикувала «Победа» з облущеним дахом — автомобіль повоєнних років, що стояв на дерев’яних колодках. Помилувавшись раритетним транспортом, я звернувся до Ксені.

— Готова?

Вона кивнула, і я розпочав свою розповідь із того, як на Личаківському кладовищі знайшов лист і металеву коробку з-під зефіру. Спочатку Оксана слухала без особливого інтересу, але з розвитком подій її байдужість розсіювалася і в момент кульмінації, коли виявилося, що дівчинкою з листа була моя орендодавиця, подруга, здавалося, перестала дихати.

Розповідь я завершив подіями вчорашнього вечора, завбачливо пропустивши деталі спіритичного сеансу, що пов’язувались з іменем батька, — більше жодних помилок. Кінцівка, звісно, її вразила, не менше, ніж мене, коли я побачив учора обмальовані двері квартири Ельзи Олександрівни.

Поки Оксана перетравлювала мою розповідь, я вкотре роздивлявся старенький дворик у пошуках нових артефактів, що могли б поповнити мою колекцію. На жаль, окрім машини, нічого більше не побачив, за винятком старої бабусі, яка сиділа на балконі другого поверху. Вона спостерігала за нами, сперши голову на дерев’яну паличку. На щастя, бабусь я не колекціонував, тому швидко минув її поглядом, аж поки знову не зупинився на Оксані, яка нарешті оговталася від почутого.

— Недобре все це, Андрію. Лихом якимось чути. Знайди іншу квартиру.

— І не подумаю, — категорично висловився я. — У хазяйки зараз не найкращий період, я не можу її покинути. До того ж, хто мене прийме з горою тлумаків?

— І що ти збираєшся робити?

— Нічого. Житиму собі далі. Принаймні до того часу, поки вона не втручатиметься.

Хвилювання Оксани досягло апогею.

— Ігри з духами — не жарти.

— Оксано, ну які духи? Вони не тиняються під’їздами з пензликом і фарбою.

— Я розумію. Але все це виглядає дуже дивно: лист із цвинтаря, дівчинка, ворожіння… — трохи подумавши, вона спитала: — А ти маєш якісь пояснення тому, що сталося?

— Найімовірніше, якийсь ображений клієнт помстився за небажане пророцтво. Думаю, якщо звернутися в міліцію, його легко знайдуть.

— Воно тобі треба?

— Морочити цим голову не збираюсь, але якщо Ельза Олександрівна попросить, то допоможу.

Розуміння в очах Ксені згасло, тож я вирішив більше не хвилювати її такими балачками, тим паче, що наміру встрявати в розбори ворожки з клієнтами дійсно не мав.

— Ну подивимось, як воно буде, а зараз ходімо — треба ще фарбу купити.

Ми розійшлися. Я подався в напрямку Краківського базару, але до нього не дійшов, бо дорогою трапився магазин господарських товарів. Купив фарбу з максимально наближеним до кольору дверей відтінком і поквапився додому, щоб якнайшвидше взятися до роботи. Однак планам завадив Альберт.

Як і минулого разу, ми зустрілись у під’їзді, щоправда, без підступних чатувань, — він спускався сходами.

— Не хочу вас затримувати, — почав чоловік, — але кілька хвилин мушу вкрасти.

Я знизав плечима та розвернувся: місце перемов було відоме.

— Минулого разу людей було менше, — сказав він, оглядаючи зайняті лавочки під монастирем Бернардинів.

— Минулого разу була ніч, — не втримався я від задоволення дорікнути опоненту.

— Пройдемося? — запропонував він, проігнорувавши шпильку.

Альберт закрокував у напрямку костелу Святого Андрія і за рогом звернув до оборонного музею.

— Ви — пестунчик долі.

— У якому сенсі? — не втямивши, спитав я.

— Знайти на цвинтарі лист, а згодом і дійову особу — не кожному так щастить.

— Можливо, — скромно погодився я, розуміючи, що він таки має рацію.

— Що думаєте про слово на дверях?

— Думаю, що це не моя справа, — невдоволено буркнув я, відчуваючи, що Альберт намагається втягнути мене у свою гру.

Знайомий хазяйки зупинився і глянув мені просто у вічі.

— Андрію, ви не уявляєте, як нам потрібна ваша допомога.

— Ельза Олександрівна ні про що не просила.

— І не проситиме, — відрізав співрозмовник. — Ви вже, мабуть, помітили, що їй ввижається привид?

Нарешті Альберт заговорив предметно. Бо його викрути страшенно дратували.

— Було таке.

— Ви ж розумна людина.

Здавалося, Альберт також не поділяв страхів своєї колежанки, що тільки підтверджувало безпідставність її підозр. Розуміючи, чого чекає чоловік, я поставив питання руба:

— Що саме вимагається від мене?

Мов дзеркала, що, відбиваючи промені, пускають сонячні зайчики, блиснули його очі. Він отримав те, за чим прийшов.

— Надто вас не турбуватиму. Тільки потрібно дізнатися місцеперебування двох людей.

— Думаєте, хтось із клієнтів?

— Певен. Але слід перевірити їхнє алібі на вчорашній вечір.

Я зупинився, удаючи, що обдумую пропозицію, хоча відповідь підготував заздалегідь.

— Доручите мені кровну помсту?

Уперше з часу нашого знайомства довелося побачити усмішку на його обличчі. Дивовижно, як лицеві м’язи змінюють зовнішність. Альберт ніби помолодшав, оголивши ряд білих зубів, що так гармоніювали з помітною сивиною. Навіть зморшки, що зібралися довкола очей, зараз йому пасували.

— Звісно, що ні. Просто хочу заспокоїти Ельзу.

— Гаразд, спробую. Є якісь дані?

— Лише імена й телефони.

— Негусто.

— Може, в Інтернеті щось знайдете?

Я лише усміхнувся — старші люди часто переоцінюють можливості мережі. Коли ми прощались, Альберт додав іще одне прохання:

— Будь ласка, не говоріть нічого Ельзі. Вона обуриться, коли дізнається, що я вас у це вплутав.

Я дослухався до побажання чоловіка та приховав нашу розмову від хазяйки, тим паче, що вона всіляко уникала обговорення вчорашніх подій. Коли я вбрався у старий одяг і поклав у коридорі фарбу, жінка поцікавилася:

— Хочете помалювати двері?

— Так. Учорашня фарба не відмилася.

— У який колір?

— У темний. Думаю, вгадав із відтінком.

— Гаразд.

Ельза Олександрівна пішла на кухню, а я став до праці. Коли закінчив, пішов хвалитися. За цей час вона приготувала смачну вечерю. Пізно ввечері ми смакували картоплею з грибами та запеченими в духовці яблуками і розповідали одне одному історії зі свого життя: вона — про роботу в бібліотеці, а я — про навчання в університеті. Останнім часом наші розмови стали більш теплими — стіна між квартирантом і власницею житла похитнулася. А вчорашня прикра подія нас узагалі об’єднала. Правду кажуть, що в біді люди гуртуються.