Сонячне проміння загнало мене в тінь високого клена, звідки я продовжив стежити за будинком Сологуба. До початку матчу залишалося три години, а мій підозрюваний не з’являвся. Поступово закралася думка, що обраний шлях — хибний і не принесе успіху, але, на щастя, у цей момент із під’їзду вийшов високий чоловік, одягнений у зелену футболку львівського клубу. Дочекавшись, коли відстань між нами збільшиться до десяти кроків, я рушив за ним, обдумуючи, яким чином налагодити контакт.

Сологуб сів у тролейбус, що в нього вскочив і я, коли транспорт уже збирався рушати. Без жодних проблем я виловив із натовпу необхідного пасажира і, не гаючи часу, підійшов ближче.

— На футбол?

Чоловік зміряв мене байдужим поглядом.

— Ага, — відповів, повертаючись до вікна.

— Як думаєш, переможуть чи ні? Бо я хочу зробити ставку, але досі не визначився.

Із того, як смикнулися його плечі, стало зрозуміло, що слова підібрано правильні. Чоловік озирнувся і приязно відповів:

— На наших кофік менший, але ми вдома граємо — це плюс.

— Бачу, ти трохи метикуєш. Теж граєш на «тоталі»?

Сологуб ствердно кивнув головою.

— Я навіть якось до ворожки ходив, — прошепотів він.

На якусь мить усе довкола завмерло: не їхав транспорт, не гомоніли пасажири, не пливли небом хмари, завмер і я. Правда була поруч, і я готувався прийняти її, якою б вона не була, але Сологуб, захопившись своїми азартними подвигами, не втомлювався розповідати про злети й падіння на цій арені. Так ми дісталися центру і, не зволікаючи, попрямували до букмекерської контори. Щоб не викликати зайвих підозр у свого нового знайомого, я теж зробив ставку, обравши фаворитом львівський клуб. До матчу залишалося трохи більше години, і ми поквапилися на автобус.

Людей напхалося стільки, що продовження розмови виявилося неможливим. Уболівальники, що зайняли весь бамбетель, хором затягли «Мільйон сердець — одне биття…», й одразу ж їх підтримали ті, що скупчилися попереду: «“Карпати”-Львів — на все життя!» Салон автобуса залила хвиля оплесків, і все повторилося знову. Так ми дісталися до стадіону, довкола якого майоріло зелено-біле море фанатів. Люди сходилися звідусіль, групами стояли на газонах, дискутуючи на предмет переможця сьогоднішнього матчу. Я думав лише про те, чи має Сологуб відношення до напису на дверях.

— Слухай, а що тобі ворожка навіщувала? Допомогло? — закрутив я новий оберт розмови.

— Та, ні. Просадив двісті гривень. Не варто їм вірити, — він кволо махнув рукою.

У його жесті було стільки байдужості, що розмова втратила сенс, але відступати не хотілося.

— Слухай, а ти минулої неділі бачив, що наші ультраси витворяли? — знову натиснув я.

— Ти щось плутаєш, друже. Минулого тижня вони на виїзді грали, у Полтаві.

— І ти з ними їздив?

— Ні, я у вихідні на чергуванні був.

Завіса моєї вистави різко впала. На одного підозрюваного у списку Альберта стало менше. Ми розпрощалися, і я поспішив до Петра, який чекав біля кас.

Початок тижня видався завантаженим: лекціями, роботою, Оксаною. Попри зайнятість, я знайшов час відвідати Яшу, який знав історію мого квартирування в Ельзи Олександрівни. У вівторок зранку я забіг до нього на «Вернісаж», аби розповісти про останні події.

— О, мій юний друже! — радісно вигукнув гендляр. — Ну, як ваші пошуки?

Яким було його здивування, коли я розповів, що наші зусилля принесли неабиякий результат. Та найбільше крамаря вразив мій талан.

— Андрію, ви й справді якимось магічним чином притягуєте до себе старожитності та дивні явища. Це просто неймовірно!

— Воно то так, — відповів я, — але все це виплоджує нові оказії, і те, що зараз відбувається, мені зовсім не до вподоби.

Продавець не зводив із мене очей.

— А що сталося?

У двох словах я розказав Яші про напис на дверях і озвучив версії щодо тих, хто це міг зробити. Мій друг не приховував тривоги, але брати до уваги його занепокоєння я не мав наміру. Розслідування мало продовжитися.

Другим у списку був Шиба. Я з нетерпінням чекав зустрічі з Альбертом, аби дізнатися результат їхніх перемовин. Час спливав, а мій знайомий не давав про себе знати. Не бачила його й Ельза Олександрівна. Гуляючи містом, я виглядав у натовпі кремезну постать, могутні плечі, та зустрічав лише незнайомців. Поцікавитись у хазяйки станом речей заважало табу, накладене Альбертом, тож мені не залишалося нічого іншого, крім чекання. У такій невідомості минуло кілька днів.

Якось у понеділок я повернувся з університету й застав хазяйку заклопотаною: вона поквапом складала дамську сумочку. Ніколи не помічав за нею такої спритності, тому, звісно, поцікавився, що й до чого.

— Альберт у лікарні, — не покидаючи справи, відрубала вона.

Я напружився.

— А що сталося? — перепитав про всяк випадок.

— Машина збила.

Невидимий струм пробігся моїм тілом від голови до п’ят.

— Як це сталося? У якому він стані?

Ельза Олександрівна врешті зупинилась і заговорила, від хвилювання ковтаючи слова та ледь стримуючи сльози.

— Не… не знаю. Я його ще не бачила.

Утративши контроль над емоціями, жінка присіла на стілець і таки заплакала.

— Казала йому: не втручайся, сама впораюся. Ні, поліз. От тепер має!

— Чекайте-чекайте. Ви думаєте, це зробили навмисне?

— Я знаю.

Такої впевненості в словах хазяйки давно не доводилося чути. Вона промовила це, як аксіому.

— Я їду з вами.

Знервований стан Ельзи Олександрівни допоміг уникнути зайвої цікавості з її боку, тож ми вирушили в дорогу.

Благо, Альберт не дуже постраждав, якщо не брати до уваги подряпане обличчя і великий синець на стегні, куди прийшовся удар автомобіля. Він сам лежав у палаті й мовчки дивився у вікно, не реагуючи на скрип вхідних дверей. Вона кинулася йому на груди, та Альберт проявив холоднокровність, зрозумівши, що вони не самі. Він запитально дивився на мене, мабуть, вимагаючи пояснень, тож я жестами дав знати, що Ельза Олександрівна нічого не відає про наші справи. Лише після цього він підвівся і, усміхаючись, заговорив:

— Ну годі, Ельзо. Усе гаразд.

Жінка опанувала емоції та сіла поруч. Почуваючись зайвим, я залишив їх наодинці, сповістивши хазяйку про своє місцеперебування. Чекати довелося понад годину. Ворожка повернулася роздратованою. Навіть не знаю, що наговорив їй велетень за цей час, але такою бачити її мені ще не доводилося. Твердо ступаючи кам’яною підлогою лікарні, вона підійшла до дверей і, штовхнувши їх, вийшла на вулицю, навіть не замислюючись, чи встигаю я за нею.

— Ви що, посварилися?

— Він упертий, мов баран, — різко відповіла вона.

— У вас непорозуміння?

— У нас розбіжності.

Відповідь хазяйки була гострою.

— А як його здоров’я? — змінив я тему, намагаючись послабити її злість.

— Струс мозку. Підлікують і випишуть.

Я взявся думати, що могло так роздратувати жінку, яка ще годину тому на ладан дихала, не знаючи, що з її товаришем.

Так, у мовчанні, ми дійшли до зупинки.

Одна за одною під’їжджали маршрутки, висаджуючи пасажирів і забираючи нових. Люди довкола змінювали одні інших, а ми ніяк не могли дочекатися свого транспорту. Я стояв осторонь, ліниво спостерігаючи за рухом машин і деякими пішоходами, які, ігноруючи заборонні сигнали світлофора, намагалися перейти дорогу. Регулятор вкотре блиснув червоним, і потік транспорту зупинився.

Саме в цей момент я глянув на Ельзу Олександрівну, яка, мов справжній хамелеон, блідла на очах.

Усе відбулося дуже швидко.

Вона підняла руку, вказуючи на когось.

Я повернув голову разом зі зміною червоного світла на зелене.

І в цю мить жінка втратила свідомість.

Удруге довелося підхоплювати її немічне тіло.

Довкола миттю зібралися роззяви, завадивши роздивитись автомобіль, що на нього вказала ворожка. Розігнавши натовп, я всадовив хазяйку на лавку та взявся трясти її за плечі. Якийсь чоловік замахав перед нею газетою, і це привело її до тями.