Хоча ми з Ельзою Олександрівною бачилися у квартирі зрідка, сьогодні її відсутність відчувалася по-особливому гостро. Звуки моїх кроків відбивалися від стін і тонули в глибинах коридору, шум вулиці проникав крізь відчинені кватирки й заповнював собою пустоти кімнат, та справжнього життя в оселі не відчувалось. Я тинявся квартирою в очікуванні майстра і згадав, що досі не повідомив Альберта. Беззмістовне блукання набуло сенсу, коли я зрозумів, що його номер можна знайти лише в телефоні хазяйки, але для початку слід було розшукати сам пристрій.

Коли я відчинив двері її кімнати, із розбитої шиби прошмигнув протяг.

Мабуть, я вперше мав нагоду докладно роздивитися тутешню обстановку. Великий письмовий стіл знаходився під вікном, на ньому лежали акуратно складені книги та кілька записників, а також два прості олівці. На стінах не висіло жодної картини чи фотографії. Я обвів поглядом кімнату в пошуках телефону, але його ніде не було. Довелося набрати зі свого номер Ельзи Олександрівни. Тиха мелодія зазвучала десь біля ліжка.

На дисплеї блимав сигнал отриманого повідомлення. Я не мав наміру читати СМС, адресоване Ельзі Олександрівні, але цікавість узяла гору. Номер не мав присвоєного імені, тому, залишивши цифри поза увагою, я прочитав наступне: «Я заберу тебе до себе, у пекло».

Не знаю, чи такі віртуальні погрози підпадали під статті Кримінального кодексу, але їхні наслідки були цілком реальні: Ельза Олександрівна лежала в лікарні.

«Чому хазяйка мовчала про погрози?» — спитав себе я в той момент, коли у двері постукав електрик.

— Ну, що тут у вас сталося?

— Та от, від учорашнього вечора немає світла.

— А зранку чому не зателефонували?

— Закрутилися, — відповів я, упускаючи його всередину. — Мені здається, у квартирі все гаразд.

— Коли здається — хреститися треба, — відрізав майстер, навіть не глянувши на мене.

— У такому випадку я піду на кухню. Коли щось буде потрібно — я там.

— Добре-добре, — почувся за спиною його згідливий голос.

Не встиг я насипати гречку в киплячу воду, як електрик знову озвався:

— Тут усе гаразд. Я перевірю в під’їзді.

— Добре! — гукнув я майстрові.

Надія на те, що він полагодить світло, поки я готуватиму, маліла з кожною секундою та зовсім згасла, коли я закінчив їсти. Не бажаючи гаяти час, я зняв із серванта, де спочивала колекція турок, скло та вирізав нову шибу. У кімнаті хазяйки, звідки сонце втікало після полудня, уже густішали сутінки, тож я поквапився замінити тахлю.

Німа тиша тримала мене в полоні й не давала почуватися господарем ситуації, тому мій удвічі загострений слух активно вловлював звуки, що виникали довкола. Слід сказати, їх було більше, ніж зазвичай. Опанувавши себе, я взяв телефон Ельзи Олександрівни та переписав у свій мобільний номер Альберта. Щойно я зібрався набрати його, як почув скрип коридорних дверей. Зважаючи на те, що електрик пішов і, найімовірніше, залишив їх відчиненими, моє почуття страху видавалося закономірним.

— Хто там? — спитав я.

На питання ніхто не обізвався. Я повторив голосніше.

Нічого, крім тиші, я не почув, тому вийшов у коридор з наміром засліпити непроханого гостя дисплеєм телефону, та в цей момент усі кімнати залило сяйво лампочок. Електрик стояв перед лічильником із навушниками у вухах.

— Ну от, усе гаразд! — вигукнув він.

Я тицьнув пальцем собі у вухо, натякаючи, щоб він витяг навушники.

— Усе гаразд, — повторив майстер, позбувшись слухових перешкод.

— А що трапилося?

— Провід відійшов.

Пояснення електрика прозвучало так, ніби то була прикра випадковість, але я підозрював, що світло зникло неспроста. Подякувавши чоловікові двадцяткою, я взявся збирати Ельзі Олександрівні вечерю. За півгодини їхав маршруткою до лікарні і розмовляв із другом хазяйки.

— Альберте, доброго вечора. Вас турбує Андрій, квартирант Ельзи Олександрівни.

— Слухаю вас.

— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.

Чоловік замовк.

— Ви мене чуєте, Альберте?

— Так, що з нею?

— Поки не знаю, але схоже на нервовий напад.

— У якій вона лікарні?

На Топольній. Я продиктував Альбертові номер палати, у якій лежала Ельза Олександрівна, і попрощався.

Попри пізній час, мені вдалося потрапити в лікарню через приймальний покій. Ельза Олександрівна лежала на ліжку, вивчаючи стелю. Її обличчя не проявляло жодних емоцій, радше навпаки: було сірим і нерухомим.

— Як ви себе почуваєте? — замість привітання спитав я.

Вона повернула до мене голову і прошепотіла:

— Усе добре, Андрію.

— Я вам їжу приніс. Електрика викликав, шибу замінив.

— А що зі світлом?

— Провід відійшов…

Ельза Олександрівна більше не говорила — відвернулася до вікна, спостерігаючи за місяцем і зорями на темному небі. Я вирішив залишити її наодинці.

— Уже пізно, я, мабуть, піду.

Перед тим як попрощатися, жінка поцікавилася:

— Ви мого телефону не бачили?

Питання виявилося таким несподіваним, що мені здалося, ніби вона бачила, як я копирсався у її мобільному. Вкотре цього вечора довелося хитрувати.

— Ні, але я шукав його. Думав, може він вам знадобиться.

— Подивіться в моїй кімнаті.

— Гаразд. Завтра після роботи занесу.

Я попрощався з хазяйкою та її сусідками по палаті і поквапився на зупинку.

Увійшовши в темний двір нашого будинку, я вибіг східцями на третій поверх. Рука потягнулася до вимикача. Слава Богу, напруга в дротах була, тож, натиснувши клавішу, я засліпив світлом жарівки весь коридор. Не гаючи часу, віддався відпочинку — попереду чекала робоча субота. Сон був такий міцний, що зранку я не почув будильника. Розбудила мене телефонна мелодія. Я неквапливо ввімкнув мобільний.

— Алло, — пробурмотів, не розплющуючи очей.

— Ти де? Марина тут блискавками мече!

Голос Оксани змусив мене зірватися з дивана й глянути на дисплей мобільного — уже півгодини, як я мав бути на роботі.

— Ти мене відмазала?

— Сказала, що ти в заторі стоїш.

— Правильно, зараз буду.

Одягнувшись, я вибіг на Галицьку площу й ускочив у таксі:

— У «Мак-Дональдс» на Чорновола!

— Зголоднів? — спробував пожартувати водій та, вгледівши заклопотаність на моєму обличчі, притьмом натиснув на газ.

На щастя, таксист трапився тямущий і довіз до роботи за п’ятнадцять хвилин. Я забіг у ресторанчик, накинув на себе уніформу та вихором помчав на кухню. Марина зустріла мене з усмішкою.

— Ти залетів, Багрію! Це відіб’ється на наступній зарплаті.

Крити її випад було нічим, тож, не приховуючи злості, я мовчки взявся до роботи, згадавши, що забув удома телефон Ельзи Олександрівни. Коли з’явилася вільна хвилинка, я переповів Оксані останні події і намітив у голові план дій на другу половину дня.

Пізно ввечері я вийшов із маршрутки на Топольній і попрямував до лікарні. У палаті Ельзи Олександрівни не виявилося, сусідки сказали, що вона вийшла з якимось чоловіком.

Здогадатися, з ким саме, було нескладно, але я вирішив таки пройтися довгим лікарняним коридором, аби впевнитися, що ніхто й ніщо Ельзі Олександрівні не загрожує. Блукання не принесло бажаного результату, тож я змінив напрямок. Тоді й уловив знайомі голоси, що долинали зі сходового майданчика, де пацієнти зазвичай курять. Збуджений голос Ельзи Олександрівни лунав так гучно, що не розчути слів було неможливо.

— Ти мене не розумієш! Ти ніколи мене не розумів! Маєш мене за божевільну, кажеш, що не можеш без мене, а сам щоночі повертаєшся до дружини, а я залишаюся наодинці зі своїми страхами.

— Ельзо, ти ж знаєш, я не можу її покинути, — почувся Альбертів голос.

— Справа не втому!

— Прошу тебе вгамуйся.

— Не хочу! Чуєш? Він повернувся з того світу. Повернувся за мною!

Зростаюча амплітуда коливань голосу Ельзи Олександрівни дала зрозуміти, що розмова завершиться сваркою. Я не бажав бути поміченим, тож попрямував до палати ворожки. Щоб не гаяти часу, дістав із кишені її мобільний і поклав на тумбочку, сказавши про це сусідкам.