Тримаючи жінку в полі зору, я кинувся до тротуару, мало не потрапивши під колеса іномарки. Застогнали гальма, загудів клаксон, і з вікна автомобіля висунулася невдоволена мармиза водія.

— Ти, шмаркачу! Такий удовбаний, що сам не можеш дорогу перейти?

Я вибачився перед водієм і помчав тротуаром до наступного перехрестя, де в людському натовпі розчинився силует Ельзи Олександрівни. На роздоріжжі я інтуїтивно звернув ліворуч, де вдруге вихопив з юрби постать своєї орендодавиці. Швидкість мого руху була значно вища, ніж її, тож відстань між нами невпинно скорочувалася. Видавати себе я поки не мав наміру — було цікаво дізнатися, чому хазяйка не квапиться додому.

Я був певен, що вона прямує саме туди, однак помилився. Несподівано вона звернула в арку та щезла з поля зору. Аби не втратити її зовсім, я пустився бігти й за мить був на місці її зникнення, однак арка була порожня. На її стінах висіли два рекламно-інформаційні щити, один із яких сповіщав про надання туристичною фірмою однойменних послуг, а інший — рекламував нотаріуса. Версій, котрий із них привабив хазяйку, не було. Від людини, яка щойно покинула психіатричну лікарню, можна сподіватися чого завгодно, тому я вибрав місце для спостереження, звідки проглядались обоє дверей, і почав чекати.

Само собою процес очікування завжди морально важкий для будь-кого, а коли ще й не відомо, навіть приблизно, скільки доведеться стовбичити, чекання стає удвічі важчим. Найчастіше відчинялися двері турфірми. Звідти виходили усміхнені люди, які найближчим часом мали еволюціонувати від статусу громадянина України до туриста-мандрівника. За емоціями відвідувачів я намагався відгадати країни їхніх майбутніх подорожей.

Ось вибігли двоє молодят із сяючими обличчями й очима, повними любові. Вони, мабуть, летять у теплі краї, на сонячне узбережжя Гоа чи Таїланду, де проведуть свій медовий місяць. А он вийшли літні люди й зупинилися, переглядаючи документи, напевно, хочуть переконатися, що правильно зрозуміли працівника турфірми. Ці, ймовірно, поїдуть до Моршина чи Трускавця поправляти своє здоров’я цілющими мінеральними водами. Три дівчинки, які перебували в офісі не більше п’яти хвилин, очевидно, шукають фірму, що допоможе їм виїхати до США за програмою обміну студентами.

Так одні люди змінювали інших, час спливав, а я стояв на місці.

У роздумах я зовсім утратив відчуття часу, й коли двері нотаріального кабінету відчинились, я не міг точно визначити, скільки чекав на Ельзу Олександрівну. Жінка вийшла з офісу та рушила просто на мене. Я підвівся і повернувся до неї. Коли хазяйка помітила мою присутність, вираз її обличчя не змінився, навпаки, мені здалося, що вона зраділа.

— Андрію! Що ви тут робите? — абсолютно щиро поцікавилася вона.

— Я був у лікарні. Там сказали, що вас виписали, от я й подався на пошуки.

Жінка усміхнулася.

— Продовжуєте шукати скарби?

— Так, ви — цінна знахідка, — усміхнувся я доброзичливо.

Очевидно, Ельза Олександрівна сприйняла мої слова, як комплімент. Вона впевнено взяла мене під руку, і ми пішли.

— Добра ви людина, Андрію. Мені дуже пощастило, що я вас зустріла.

Поки тривала наша неспішна прогулянка вулицею Коперника, у кожному реченні хазяйки я вловлював непритаманну їй легкість буття. Сьогодні вона виглядала, як упевнена в собі жінка, з її вуст злітали слова, сповнені жагою до життя та радістю, її жести набули сміливості й рішучості — ще ніколи, з часу нашого знайомства, я не бачив її такою енергійною та динамічною. Та все, що має початок, має і фінал. Ми дійшли до кінця вулиці, й Ельза Олександрівна, вкотре продемонструвавши свою рішучість, виявила бажання продовжити мандрівку нарізно.

— Ви додому? — запитав я.

— Ні, ще трішки прогуляюся.

Ми обмінялись усмішками, і я побіг на автобусну зупинку, щоби встигнути здатися в полон американському фастфудному гіганту. Уперше за останні дні мій настрій покращився.

На роботі я заряджав колег позитивом, навіть сердита Марина, яка з перших днів сприймала мене з прохолодою, сьогодні позбулася крижаної оболонки й подарувала усміх, та найбільше тішилась Оксана — останнім часом я дуже мало приділяв їй уваги.

Нарешті робочий день був відтятий безжальними ножицями часу. Ми перевдягнулися, вийшли з ресторанчику й попрямували до автобусної зупинки.

— Розкажеш, чому ти сьогодні такий жвавий? — нетерпляче спитала Ксеня, тримаючись за мене в переповненій маршрутці.

— Та нічого такого. Ельзу Олександрівну сьогодні виписали і, слід сказати, виглядає вона, як здорова людина. На Кульпарківській таки вміють лікувати.

Відповідь Ксеню пригнітила. Вона відхилилася від мене.

— Чого ти?

— Здуріти можна! Ти більше радієш за свою Ельзу, ніж за мене!

Я заспокійливо обійняв дівчину.

— Ти найдорожча!

Оксана притулилася до мене.

— Повтори!

І я повторив — тихо, ніжно і солодко, тими словами відгородивши нас від людської метушні в транспорті. Того дня і ночі ми більше нікого не бачили. Усе, що було довкола, нас не цікавило, не хвилювало та не займало. І ми були ніби не з цього світу, а інопланетянами з планети закоханих, що літають орбітою любові, притягнені полюсами власних сердець. Так тривало до ранку.

Сонце, що промінням зродило новий день, пробралося й у кімнату Оксани. Вона міцно спала в моїх обіймах, даруючи своє тепло. У цьому теплообміні я вперше заснув на новому місці, зрадивши примхам свого характеру.

Під ногами рипнув паркет, коли я з дивана спустив їх на підлогу. Боявся розбудити Оксану, тому ступав, як мінним полем. Тільки опинившись у ванній, додав крокам упевненості. Господарювати в чужій квартирі не личило, а стрілка годинника підганяла на роботу.

— Мені вже час.

— Знаю. Біжи, бо Марина живцем тебе з’їсть.

— Гаразд, потім зателефоную.

Мої губи залишили теплий слід на її чолі, а ноги винесли із квартири на багатолюдну вулицю Шевченка.

Я змішався з натовпом на тротуарі й узявся аналізувати одужання Ельзи Олександрівни. З одного боку, виглядала вона цілком здоровою, а з іншого — я точно знав, що загрозу не ліквідовано. Це непокоїло та заважало працювати. Усю зміну я не проявляв жодної ініціативи, навіть більше — у мені, мов в інкубаторі, вигрівалося відчуття огиди до роботи у фастфуді. Однак воно так і не визріло до останньої фази, залишившись у завмерлому стані. Інтуїтивно я вже відчував, що зашморг Рея Крока перекрив мені кисень свободи, й терпіти це я більше не хотів. Але наразі питання зміни роботи не було аж таким нагальним, як здоров’я Ельзи Олександрівни.

Дерев’яні сходи протяжно застогнали, щойно підошви моїх ніг торкнулись їхньої поверхні. Скрип видався мені надто тягучим, я прислухався і зрозумів, що він не самотній у цих стінах. Горішні сходинки видавали такі ж звуки.

«Мабуть, луна», — подумалося мені.

Ключ здійснив два оберти. Однак це не допомогло мені потрапити до квартири — зачиняючись, хазяйка накинула ланцюжок.

— Ельзо Олександрівно! Відчиніть! Це Андрій!

Я прислухався до тиші, але вона була непорушна, тоді я промовив іще гучніше:

— Ельзо Олександрівно, це Андрій, ваш квартирант!

Замість хазяйки обізвалася баба Наталка, яка піднімалася до себе.

— Знову ключі згубив?

— Ні, цього разу не пускає ланцюжок.

Я в розпачі штовхнув двері, демонструючи перепону. Баба Наталка не розгубилася і собі покликала сусідку.

— Ельзо! Ельзочко!!!

Крик бабці зродив погане передчуття. Не в змозі більше чекати, я щосили штовхнув двері плечем, і металеві кільця, які щойно трималися купи, розлетілися підлогою. На шум ніхто не вийшов, це насторожило ще більше.

Обережно ступаючи паркетом, я попрямував у спальню хазяйки. Двері відчинилися від легенького поштовху, шлях відкрився, але зробити наступний крок забракло сил. Тіло Ельзи Олександрівни висіло на мотузці. Я завмер.

Із шокового стану мене повернув крик баби Наталки, яка також уздріла жахливе видовище. Старенька вибігла із квартири, а я кинувся до тіла вішальниці. Під ногами щось хруснуло. Ні на що не звертаючи уваги, я взявся вивільняти Ельзу Олександрівну, та, схоже, було надто пізно.