Усю дорогу до вулиці Коперника я копирсався у власній пам’яті, та остаточний камбек відбувся тоді, коли я повернув до арки. Саме тут, у затишному дворику, знаходився офіс туристичної фірми та кабінет нотаріуса, що його відвідувала Ельза Олександрівна в переддень смерті. Я здогадався, з яких причин мене сюди покликали. Поки я хапав повітря, відчинилися двері турфірми, звідти вийшли дві жінки та попрямували до вулиці імені польського астрофізика. У поле зору потрапив знайомий чоловічий силует, що поспіхом крокував у моєму напрямку. Коли дистанція між нами зменшилася, він зупинився і, не приховуючи здивування, промовив моє ім’я.

— Андрію!

— Альберте! — парирував я з таким самим подивом.

Ми одночасно зрозуміли причину нашої зустрічі, тож подальша розмова втратила ознаки інтриги. Альберт схилив голову й, не підводячи очей, промовив:

— Ходімо.

Кабінет Олени В’ячеславівни мав вигляд типового офісу, закладеного стелажами, що суттєво обмежували простір. Його власниця не справляла враження майстра юридичної справи, але це компенсували її чемні манери. Сутужно було Альберту — незручність кабінету він відчув іще при вході, бо довелося нагнути голову, щоб минути дверний отвір. У нестандартно низькому приміщенні він видавався справжнім Гуллівером.

Я не дуже слухав вступну частину промови нотаріуса, однак увага автоматично загострилася на слові «спадкоємець».

— Виконуючи волю померлої, засвідчену мною, приватним нотаріусом, повідомляю вас, — її погляд уп’явся в мене, — Багрій Андрій Володимирович, про те, що ви успадковуєте від покійної її помешкання: двокімнатну квартиру за адресою площа Соборна…

Голос Олени В’ячеславівни покидав мою свідомість тихими кроками, залишаючи по собі масив інформації. Я відмовлявся сприймати новину про те, що кілька хвилин тому належав до касти квартирантів, а щойно став власником житла, та ще й якого! «Квартира», «квартира», «квартира»… — це слово невпинно крутилося в моїй голові. Годину тому я планував її позбутися, а тепер, за останньою волею Ельзи Олександрівни, став її бранцем. Насамкінець нотаріус попередила про заборону продажу нерухомості впродовж року, чим відправила мене в нокдаун.

— Із вами все гаразд? Вигляд — не дуже, — констатував Альберт, позираючи на мене, коли ми виходили на вулицю.

— Не знаю. Не впевнений.

З усвідомленням новини, що впала на мене, мов снігова лавина серед літа, до горла підступила нудота.

— Господи, що ж мені робити? — зненацька вирвалось у мене.

— Робіть те, що й робили, — живіть, — уточнив приятель.

— Але чому я?! Альберте?

Я схопив співрозмовника за руки. З часу нашого знайомства я вперше втратив контроль над собою, фактично помінявшись місцем з Альбертом, якому завжди бракувало витримки у власних діях. Спадщина, що так несподівано перетворила мене з безхатченка на власника двокімнатних апартаментів у центрі Львова, вибила ґрунт із-під ніг.

— А хто, крім вас?

— Ви, наприклад! Це ж мали бути ви, Альберте! — я не випускав чоловіка зі своїх рук. Випадкові перехожі почали ззиратися на нас, занепокоєні моєю агресивною поведінкою.

— Андрію, вгамуйтеся. Давайте зайдемо додому і спокійно побалакаємо.

«Чорт забирай! — думалося мені. — Щоби там не говорив Альберт, рішенню колишньої хазяйки логічного пояснення не було. Певно, в останні дні свого життя вона таки справді збожеволіла».

Удруге за день я входив до квартири, де не ночував дев’ять ночей. Щоправда, за цей час довелося перетворитися із квартиранта на власника дорогого житла в центрі міста, у що досі не вірилось, але факти — річ уперта. Несміливим жестом запросивши Альберта на кухню, я почалапав за ним, намагаючись спрогнозувати майбутню розмову.

— Благаю вас, — розпочав Альберт, — не шукайте в усьому, що сталося, якихось пояснень. Просто прийміть усе, як є.

— Прийняти подарунок у двісті-триста тисяч доларів?

— Не подарунок, а спадщину, — виправив мене чоловік.

— А якщо я відмовлюся? — сипав я питаннями, намагаючись дійти істини.

Альберт узяв із серванта срібну джезву, насипав туди кави, налив води та поставив на вогонь. Цим маневром він забезпечив собі час, необхідний для переконливої відповіді.

— Це буде нерозумно з вашого боку. У кращому випадку нерухомість перейде державі, у гіршому — цим скористаються шарлатани. А ви — людина благородна, до того ж, останнім часом піклувалися про Ельзу.

Велетень запхав обидві руки в кишені брюк і задер підборіддя, скерувавши погляд у вікно. Мені ж кортіло дізнатись якомога більше.

— Воно то так. Але такі подарунки в теперішній час… — я затнувся, намагаючись якомога делікатніше висловити думку, проте питання вийшло прямим: — Я тепер маю якісь зобов’язання перед вами чи Ельзою Олександрівною?

Терпець Альбертові урвався.

— Андрію, годі вам! Усе почалося задовго до вас!

Роздратування чоловіка вийшло спонтанним і врешті обернулося тими словами, що я так хотів почути. Він на секунду вмовк. Кава, що закипала в джезві, вимагала уваги. Співрозмовник негайно взявся за її приборкання.

— Як ви знаєте, останнім часом Ельзочка трішки нездужала — у неї розхиталася нервова система, — розтлумачив Альберт. — Проблема полягала в тому, що її не можна було залишати одну… — тут він зупинився і потрапив під вплив власних спогадів, що, судячи з його вигляду, були не вельми приємні. — А я не міг бути поруч.

Меланхолійність голосу підсилювалася відчуттям провини, що муляла сумління велетня, тож, аби хоч якось заспокоїтися, він розлив каву у філіжанки.

— Словом, — продовжив він, — мені спало на думку поселити до Ельзи квартиранта, присутність якого дозволила б їй позбутися власних переживань і страхів…

— І я виявився підходящою кандидатурою? — урвав я приятеля небіжки.

— Ні. Ви просто були першим і, мабуть, найкращим, якщо вона так вирішила. Ви — добра та чуйна людина, Андрію. Хочу ще раз сказати: такою була остання воля Ельзи, тому прийміть усе, як є. Від вас ніхто й нічого не вимагатиме.

Альберт завершив оповідь, і на деякий час простір сповнився мовчанням. Кожен із нас був зайнятий власними думками: Альберт, мабуть, намагався збагнути свої помилки, а я ще досі не міг усвідомити, що моє кочове життя от-от скінчиться. Чоловік мав рацію: за нашої системи квартира дістанеться шахраям.

— Альберте, ви справді вірите в самогубство Ельзи Олександрівни?

Велетень глянув на мене так, наче мої слова вдарили його струмом.

— Що ви маєте на увазі? — роздратовано випалив він.

— Те, що сказав. Гадаєте, ті написи чи телефонні повідомлення були випадковими?

— Звідки ви знаєте про телефон? — із недовірою запитав Альберт.

— Здогадуюся, — відверто збрехав я, не бажаючи вступати в гру «питання-відповідь».

Чоловік шукав, що сказати, а я задумався над тим, чи справді вірю у власні слова.

— Я, звісно, думав про це.

На якусь мить приятель Ельзи Олександрівни поринув у лише йому відомі роздуми й після короткої паузи продовжив:

— Що стосується матеріалізованих погроз: написів, повідомлень, то це — справа рук людей, які працюють із нами на одній ниві. Я впевнений. Ну а решта лежить у площині Ельзиної психіки. У цьому жодних сумнівів бути не може.

— Можливо, — спокійно зреагував я на слова співрозмовника й одразу ж посилив хватку: — А що з її здоров’ям було не так? Ви ж її друг, мали б знати.

Питання виявилося болючим, провокаційним і, мабуть, надто гострим для такого шмаркача, як я, але тільки від Альберта я міг почути хоч якусь конкретику. Хотілося знати, що саме турбувало Ельзу Олександрівну в останні дні її життя. Можливо, у тому крилася причина мого неспокою?

Чоловік скам’янів. Уся його кремезна постать нагадувала нерухомий пам’ятник людині, яка завмерла в нерішучості: відповідати чи ні. Дякувати Богу, він наважився.

— Вона, мабуть, розказувала вам про трагедію, що сталася з нею в дитинстві…

— Звісно. Я ж знайшов лист її матері.