— Про які три секунди ти говориш?

— Ви кажете, що затримка реакції двигунів не мала впливу на катастрофу. Насправді Радислав помітив снігоочисник не за десять, а майже за чотирнадцять секунд до зіткнення, рівно через дві секунди другий пілот, Метью Ріґґсон, дав повний газ. У цю мить лайнер від «Øveraasen’а» відділяло 950 метрів, якраз достатньо, щоб перелетіти снігоочисник. Ви знали про це і наказали стерти останні секунди запису пілотських розмов, тим самим «підсунувши» час, коли пілоти побачили перешкоду, до часу, коли сталася аварія! І саме через це на записі немає гуркоту від зіткнення, через це на ньому не чути останніх слів чи відчайдушної лайки пілотів!

Риси обличчя Авер’янова затверділи, лють деформувала пухкі губи.

— Обґрунтуй! Доведи це, — він зловтішно розсміявся, — без Дениса.

Діана набрала в груди повітря:

— Я вже довела.

— Що? Як?

— Марсель Лакруа, слідчий з агенції ВЕА, надіслав мені аудіофайл із записом розмов у кабіні, а також інший файл, на якому зафіксовано переговори диспетчера з пілотами рейсу 1419. До обох файлів додано текстові стенограми із вказівкою часу, коли прозвучала та чи та репліка. Порівнявши час для однакових фраз на обох записах, я легко виявила різницю в три секунди.

Губи, щоки і підборіддя Авер’янова затремтіли, в очах з’явилося щось вовче.

— Я намагався по-доброму, ти не захотіла, — чоловік дістав з кишені знімок Діани та її синів і запустив гладенькою поверхнею стола. — Ну і нехай, тобі ж гірше.

— Що це? — Діана взяла фотографію, і весь світ вихором закрутився навколо неї. До горла підкотив усіяний шпичаками й колючками свинцевий клубок.

— Це я добив Радислава Ротка, і за моїм наказом сьогодні закатали в асфальт Дениса. Я кажу це, щоб ти зрозуміла, що гірше мені не стане, якщо я зламаю карки двом шмаркачам.

— ВИ НЕ ПОСМІЄТЕ! — тепер уже Діану затрусило так, що перед очима з’явилися сріблясті мушки. Тканина її притомності рвалася, моментами вона переставала розуміти, де знаходиться і що відбувається. Вона кусала губу, благаючи Бога розбудити її, молячись, щоб цей кошмарний сон обірвався.

— Уже посмів, — витиснув Авер’янов і подався вперед: — Слухай мене, курво. Твої байстрюки в мене, сховані в надійному місці, і я триматиму їх там доти, доки пристрасті навколо історії з «ААРОНом» остаточно не вляжуться. Нехай вони будуть запорукою твоєї відданості концерну «Аронов».

— Ні! — хрипнула Діана. Сльози двома нестримними струмками зацебеніли з очей.

— Я прослуховую всі твої телефони, Діано. Не віриш? Сьогодні вранці ти розмовляла з Марселем Лакруа, потім із тобою говорив програміст, і ви домовились про зустріч на площі Перемоги. А тому я не раджу тобі звертатися в міліцію, жалітися хрещеному і тим більше — телефонувати Марселю. Один такий дзвінок — і від твоїх синів залишаться лише скальпи.

Авер’янов блефував. Поводився, наче картяр за покерним столом з парою нікчемних двійок на руках. У нього не було виходу на «есбешників» Шафіна, відповідно, він більше не міг підслуховувати розмови Діани. Він навіть не знав, чи встиг Карий викрасти малих. І в той же час іншого вибору в росіянина не було: показавши, що знає про трьохсекундний зсув у розшифрованому записі переговорів у кабіні, Діана вибила ґрунт з-під його ніг.

Пан або пропав.

— Я триматиму шмаркачів у себе, поки не владнаю із цим клятим розслідуванням. І до того часу ти будеш робити те, що я накажу, і говорити лише те, що я захочу. Все зрозуміло?

Діана мовчки плакала.

— ТИ ЗАТЯМИЛА?! — рявкнув Григорій Авер’янов.

Розмазавши руками сльози, вона кивнула.

— А тепер пішла геть, — росіянин зморено відкинувся в кріслі. Вперше в житті він не знав, що робити далі.

Забравши фотографію, Діана кулею вилетіла з кабінету.

Діана мчала коридорами, не дивлячись під ноги.

Відшукати в контактах номер Гениного телефону вдалось лише з третього разу. Вона натиснула кнопку «Виклик» і, тихо квилячи від нехорошого передчуття, приклала мобілку до вуха.

— Привіт, — озвався Гена.

Рівний, стриманий голос чоловіка частково заспокоїв її. Хіба він не зателефонував би їй, якби Даню викрали?

— Данька… Данька… — захлинаючись слізьми, пролепетала Діана.

— Що з тобою? Агов, Діано, ти чого?

— Данька! — верескнула вона. — Де він?!

— Та живий наш Данька, чого ти кричиш, як недорізана. Температура 36,9°. Правда, полізли шмарклі.

— Він біля тебе?

— Добрався до таткової залізниці, тепер її не можна запустити. Батько відкрутить мені руки і потім заб’є ними до смерті. Дати тобі його?

Діана кавкнула, що Гена розцінив як згоду.

Почувши голос Данила, Діана нарешті припинила плакати.

— Поясниш, що сталося? — запитав чоловік, забравши телефон у малюка.

— Довго розказувати. Пізніше. Коли прийду додому.

— Ну, хай що там трапилося, знай: я завжди підтримаю тебе.

Останньої фрази Діана не почула, її думки сконцентрувалися на старшому синові.

— А Артем?

— З одинадцятої години в дитсадку, мій батько завів його перед роботою, — як ми й домовлялися, — випереджаючи Діанине запитання, Гена доказав: — Один інгалятор у нього з собою, другий я віддав батьку, щоб він передав виховательці.

— Збирай Даню і йди до садочка по Артема.

— Я думав, що ти його забереш, — невпевнено проказав Геннадій.

— Я стрибаю в таксі і їду до садочка. Візьми із собою Даньку, забери Артема і чекайте мене там. Їх треба відвести… — у голові зринули слова Авер’янова «я прослуховую всі твої телефони, Діано», — …у безпечне місце.

— Яке безпечне місце? — Гені почало здаватися, що його дружина п’яна. Чи, може, навіть гірше — збожеволіла після кількох бурхливих днів на роботі.

— Не можу говорити по телефону, — зашепотіла вона, — просто зроби, що я прошу.

— У Дані шмарклі. Думаєш, його варто тягти в таку погоду на вулицю? Якщо ти їдеш на таксі, може, я краще почекаю тебе вдома?

— Гено! — благально обізвалась Діана. — Ти швидше дійдеш до садочка, ніж я до нього доїду.

— Невже це так важливо? Та поясни нарешті, що відбувається!

— ГЕНО, БУДЬ ЛАСКА! — закричала вона. — Потрібно якнайшвидше сховати дітей у надійному місці.

Остання фраза насторожила Геннадія. Він припинив розпитування і погодився:

— Добре. Ми вже вдягаємося. Зустрічаємось біля дитсадка.

22 лютого 2013, 14:35 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Даня плакав увесь час, доки Гена запаковував його в комбінезон, а потім у товсту зимову курточку, продовжував хникати на вулиці, не розуміючи, чому його відірвали від такого захопливого процесу розбирання дідової залізниці та примусили пертися на холод. Геннадій, стурбований останніми словами і сльозами в голосі Діани, не дуже його заспокоював.

Винісши з під’їзду, Гена поставив сина на землю. Даня тут-таки присів навпочіпки, показуючи, що не має наміру нікуди йти.

— Підеш пішки? — помалу заводячись, запитав чоловік.

Малий тільки сердито пирхнув у відповідь.

— Я не мама, я з тобою панькатись не буду, — тихо промовив Гена і підняв Даню на руки.

Данило ввімкнув сирену і став звиватись, наче в’юн, впираючись одночасно і руками, і ногами. Поки вони спустились уздовж довжелезного висотного будинку до вулиці Тулузи, Гена геть зіпрів.

— Припини! — прикрикнув він на сина. Але Даня не збирався заспокоюватись.

— Гена, а-а-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а!

Розуміючи, що хлопчак зараз зіпріє і може ще більше застудитися, Гена розсердився на Діану. «Що такого могло трапитись, щоб їй раптом закортіло кудись ховати малих?» Він перейшов вулицю і навпростець, дворами, заспішив до Діаниного будинку, неподалік якого знаходився дитячий садок № 249.

Відійшовши від вулиці Тулузи на півсотні метрів, Геннадій несподівано помітив, що слідом за ним ув’язався двометровий плечистий ґевал. Гена зауважив його, коли переходив дорогу, а після того, умисно двічі обертаючись, незмінно натикався на незнайомця за своєю спиною. Насторожувало те, що обидва рази здоровань дивився точно на Гену, не криючись і не ховаючись, а також те… що він швидкими темпами скорочував відстань.