Чоловік припинив смикати себе за цапину борідку, прихилився до скла й поглянув повз власне відображення, намагаючись сфокусуватись на летовищі, на смугах і руліжних доріжках, на вантажному терміналі, чия будівля розташувалась з іншого боку від смуг, і раптом… із жахом усвідомив, що більше не бачить аеропорту. Повсюди, де на землі лежали плями зовнішнього освітлення, він бачив лише сніг. Сніг, сніг, нічого, крім снігу! Розмита, нечітко окреслена громадина вантажного термінала здавалась присипаним снігом пагорбом. Вогні злітних смуг і світлові маркери, що позначають повороти, ледве блимали крізь мерехтливу молочно-сіру завісу.

Під серцем у Лем’єра запекло. Страх міріадами голок продерся крізь шкіру.

«Щось станеться…Я це відчуваю…І я не можу нічого вдіяти!»

І в той момент, коли паніка скрутила тридцятидев’ятирічному Ґастону живіт, заледве не примусивши послати все під три чорти й віддати наказ про припинення польотів, у залі практично одночасно й достатньо голосно пролунали дві фрази, що повернули чоловіка до тями.

— «Øveraasen RS 400» на шляху до 22R. Щойно виїхав з ангара, — пророкотав Робер Паск’єр.

— «Air Inter» 401 заходить на посадку на 22L… Наступний — 1419 компанії «Франс Континенталь», — доповів один із диспетчерів.

«Мінус один», — відсторонено відзначив Ґастон Лем’єр і відвернувся від вікна.

13 лютого 2013, 21:43 (UTC +1) Міжнародний аеропорт Париж-Північ Ангар технічного обслуговування і базових служб

Стіни кімнати для відпочинку, розміщеної в ангарі технічного обслуговування і базових служб аеропорту на висоті семи метрів над бетонною долівкою, здавалось, пашіли вогнем. Ноель не міг на них дивитися, від одного позирку хлопцю робилося зле: кожною молекулою чорної шкіри він відчував, як підлога, стіни та стеля пульсують нестерпним жаром, як переливаються всіма відтінками червоного і помаранчевого, випромінюючи вбивче сяйво. Так… те трикляте сяйво дошкуляло найбільше. Воно висушувало легені, роз’їдало нутрощі, розщеплювало черепну коробку й випікало мозок. В уяві Ноеля гіпсокартонні стіни перетворились на розплавлений метал з доменної печі, задивившись на який можна осліпнути.

Насправді ні жару, ні світла не було, а проте відчуття відзначалися такою реалістичністю, що хлопець двічі виходив на рампу, яка огинала ангар по периметру, і пильно придивлявся до кімнати, переконуючись, що ніякий загадковий велетень не обсмалює стіни гігантськими пальниками. Прохолодне повітря ангара, що разюче контрастувало із застояною, перегрітою атмосферою кімнати для відпочинку наземного персоналу, повертало Ноеля до тями, він розумів, що пекуче сяйво — лише продукт його уяви, і за п’ять хвилин, змерзнувши, хлопчина повертався до офісу, де, втім, усе починалося спочатку. Втомлений мозок розм’якав під дією розігрітого й збіднілого на кисень повітря, і невидимі промені, що тягнулись від стін, угризалися в шкіру. Бідоласі здавалося, що його посадили в прозору плексигласову капсулу, котра на всіх парах наближається до Сонця.

А ще Ноелю ввижалося, наче в голові, якраз під тім’ячком, засів велетенський рогатий жук, який, повільно перебираючи цупкими кострубатими лапками, виїдав його мозок. Що було зовсім погано, так це те, що жук не зникав навіть тоді, коли Ноель виходив на холодне повітря.

З учорашнього вечора двадцятип’ятирічний Ноель Леґрас не знаходив собі місця. Він не спав тридцять шість годин, але не усвідомлював цього. До закінчення 8-годинної робочої зміни лишалося менше ніж п’ятнадцять хвилин, хоча цього Ноель Леґрас теж не усвідомлював. Атлетичної статури темношкірий француз алжирського походження всю добу думав про одне. А точніше — про одну.

Свєта.

Так звали жінку — двадцятивосьмирічну білоруску, — з якою протягом минулих двох місяців зустрічався Ноель. Стосовно «зустрічався» Ноель не мав певності: їхні стосунки зі Свєтою було непросто класифікувати, і, відверто кажучи, нічого справді серйозного (якщо не зважати на несамовитий секс в усіх можливих позах і найнеймовірніших місцях) за дев’ять тижнів не відбулося. Єдине, у чому Ноель був упевнений, — якщо так триватиме далі, то два місяці зі Свєтою стануть останніми місяцями його життя.

«Свєта… Свєта… Свєта… Свєтлана…» — безперестану бурмотав Леґрас, і з кожним разом його серце стискалося все більше, немов старезна масивна зоря, у якій вигоріло дотла все паливо і яка колапсує, провалюється сама в себе під дією власного тяжіння, зменшується до мікроскопічних розмірів, урешті-решт, перетворюючись на чорну діру.

Свєтлана Новікова працювала на посаді провідного спеціаліста відділу маркетингу і збуту в одному з офісів сталеплавильного гіганта «ArcelorMittal»[31] у містечку Мо[32], яке станом на 2013-й, по суті, ввійшло в агломерацію Парижа. Свєтлана покинула Мінськ 2008-го, два роки навчалась на магістра в Королівському технологічному інституті Стокгольма, по тому протягом року захистила другий диплом у Каталонському політехнічному інституті та, зрештою, осіла у Франції, влаштувавшись працювати в «ArcelorMittal». Здебільшого завдяки вільному знанню чотирьох мов (англійської, французької, іспанської, російської), наявності двох магістерських робіт і — не в останню чергу — надприродній харизмі Свєтлана стала незамінним менеджером і могла розраховувати на швидке підвищення.

Аеропорт Париж-Північ знаходиться неподалік від Мо, і більшість наземного персоналу, що обслуговує літаки й летовище, живуть поряд. Будинок франко-алжирця Леґраса знаходився якраз напроти будівлі, у якій квартирували співробітники «ArcelorMittal», котрі ще не мали власного житла або переїхали до Мо з інших регіонів Франції.

Новікова першою поклала око на широкоплечого темношкірого сусіда, який попервах навіть не дивився в бік невисокої фарбованої білявки, котра на підборах ледь діставала йому до плеча. Через трохи вони почали впізнавали одне одного, коли зустрічались на подвір’ї, але не віталися. Аж поки одного дня Свєта не помітила Ноеля в супермаркеті, куди мала звичку ходити на закупи, і вирішила діяти: набрала речей і харчів стільки, що ледве вмістилось у чотири пакети, залишила власне авто на стоянці біля магазину і, вичекавши, поки кремезний француз вийде з будівлі, подріботіла до будинку, ледь не лопаючись від натуги. Крутійство спрацювало: Ноель Леґрас наздогнав дівчину і галантно запропонував допомогу. Наступного дня вони повечеряли разом, а далі — пішло-поїхало.

Для Ноеля роман починався як зазвичай — ніщо не віщувало біди. Протягом першого тижня Свєту трясло від хоті, коли вона бачила темношкірого француза оголеним. Ноель звик до того, як на його тіло — особливо на причандали, котрі в ерегованому стані білоруска не могла обхопити поставленими одна на іншу долонями, — реагують білошкірі європейки. Він дарував насолоду і сам насолоджувався, очікуючи, що з дня на день невисока слов’янка з великими сірими очима «підсяде» на нього, закохається без задніх ніг і благатиме щоночі, щоб він дозволив погицати на його прутні. Втім, цього разу все обернулось інакше. Ноель недооцінив силу її темпераменту, потаємну принадність, що виявлялась не зразу і не зовнішньо. Зовні Свєтлана нічим особливим не вирізнялась. Побачиш таку на фотографії — навіть погляд не затримаєш. Зате коли починала говорити чи сміятись, дівчина змінювалась на очах: від неї, здавалося, розходилось невидиме силове поле, що захоплювало й притягувало всіх чоловіків у радіусі ста метрів. Свєта була розумною, харизматичною, з почуттям гумору. Крім того, непогано заробляла (чи не вдвічі більше за Леґраса, що працював пересічним водієм снігоочисника в аеропорту Париж-Північ), а це означає — була незалежною. Попри це, вона була цілковито розкутою в ліжку… Небавом Ноель збагнув, що це не Свєта обертається на його орбіті, а він сам, наче цепом прив’язаний, немов пійманий атомом електрон, крутиться довкола сіроокої харизматичної білоруски.