— Иця! Ма! Иніс… Иця! Иця!

Ліве око Грубодупенка страхітливо випирало з очниці (праве він утратив під час бійки із сусідським котом), передні лапи безсило звисали вздовж тіла, задні волочились підлогою.

— Даню! — Діана не знала, сміятись чи плакати, видираючи зм’якле тіло з рук сина. — Відпусти! Так не можна — задушиш його!!

Грубодупенко оклигував півдня. Через тиждень після невдалої спроби асфіксії сталась нова ескалація конфлікту. Відтоді, як навчився ходити, Даня не давав спокою Грубодупенку: бувало, що по кілька разів на день заганяв кота під диван, а потім сам же намагався його звідти витягти. Проблема полягала в тому, що диван був низьким, шестикілограмовий котяра ледве залазив під нього, а це означало, що Данило оббігав довкола канапи швидше, ніж кіт під нею крутився. Одного чудового червневого дня Даня загнав Грубодупенка під диван, зайшов з тилу і спробував витягти за хвіст. Кіт шипів і борсався, хлоп’я ніяк не могло вхопити хвоста, а тому просунуло ручку глибше і вчепилося в те, що в Грубодупенка під хвостом. До цього моменту, попри кепський характер, Грубодупенко не займав дітлахів, певно, не вбачаючи в них достойних суперників, а можливо, усвідомлюючи, що людські дитинчата поводяться так нахабно не від великого «ума» і їм слід пробачати. Зате після того як Даня спробував витягти його з-під канапи за яйця, ера пробачливого нейтралітету скінчилася… Даня ревів голосніше за сирени, якими сигналізували про наліт німецьких бомбардувальників під час Другої світової війни. Чути було на весь під’їзд. Коли налякана до смерті Діана ввірвалась у кімнату, Грубодупенко сидів у хлопчика на голові й ошаліло кусався. Віддерши кота від роздряпаної голівки, жінка подякувала Богові, що малюк залишився зі скальпом. З того часу Данило і Грубодупенко перебували в стані холодної війни, тож Діана неабияк здивувалась, побачивши, що кіт і хлоп’я вмостились на відстані півметра, не виявляючи агресії. За той час поки вона клювала носом на канапі, впершись підборіддям у груди, ця парочка могла перетворити спарену з кухнею кімнату на декорації для фільму про облогу Сталінграда, але цього не сталося. Даня бавився камінцями, а кіт наглядав за ним, неначе паж за родовитим шляхтичем.

Діана страшенно не любила, коли Данило вивалював на підлогу півкілограма дрібних мушель і камінчиків, оскільки малий ніколи сам їх не прибирав, і потім камінці валялися по всій квартирі — у складках дивана, у ліжках, в одязі, у взутті, у чашках і тарілках, необачно залишених на критично малій висоті (протягом перших двох із половиною років шлюбу, коли стосунки у сім’ї були відносно нормальними, вони з чоловіком називали цю висоту «межею тотального винищування» — висота табуретки плюс п’ятдесят сантиметрів: будь-яка річ, залишена нижче цієї позначки, мала зникаюче малі шанси зберегти структурну цілісність), але не забороняла сину ними гратися. Майже три місяці Діана самотужки давала раду собі, двом малолітнім шибайголовам і напівдикому забіяці-коту. Вона готова була дозволити їм гівном бавитися, аби лише викроїти хвилинку вільного часу та зайнятись своїми справами або просто відпочити.

— Дань… — притишено покликала жінка. Нуль на масу. — Данило! — голосніше й суворіше, та все ж не настільки голосно, щоб розбудити старшого — чотирирічного Артема, який уже дві години, як бачив сни в ліжечку. — Час спати.

Грубодупенко блимнув єдиним оком на хазяйку, кілька разів лизнув плече, підвівся і перевальцем почалапав у напрямку батареї. Мовляв, пост здав, приймай спиногриза, за час чергування надзвичайних подій не трапилося.

Данило повернув до мами зосереджене личко і пролопотів:

— Амі, амі! Ла-ли… аюся, — а тоді дуже чітко й захоплено: — Мо-ре!

За місяць Данилові виповниться два роки, але він досі не розмовляє. Точніше — він говорить дуже багато як для дворічного, але ніхто його не розуміє. «Море» було його першим словом, і поки що одним із двох, значення яких можна було зрозуміти, не звертаючись за допомогою до логопеда чи команди дешифрувальників із СБУ. Другим словом було «Гена» — таткове ім’я. І це бісило Діану, доводило її до сказу, бо слово «мама» з невідомих причин Даня ігнорував. Він знав його, розумів, що воно означає, але чомусь вимовляв неохоче.

— Так, море, — усміхнувшись, повторила Діана. — На морі було гарно, правда? — але посмішка згасла, щойно погляд пробігся по розсипаних на підлозі морських камінцях. Ще одна причина, через яку жінка незлюбила гальку й мушлі (і про яку навмисно уникала думати), полягала в тому, що камінці Даня назбирав з Геною, і саме Гена наполіг, щоб вони притягли весь цей баласт додому.

— Ходи до мене, — вона простягла руки, запрошуючи сина до себе на коліна. Спроба № 2: можливо, цього разу вдасться заколисати бешкетника раніше, ніж заснути самій.

— Амі! Мо-ре! Аюся, — Даня насупився, показуючи, що не хоче спати, а хоче гратися.

— Гаразд, добре, можеш взяти камінці із собою.

Малюк просяяв, компромісний варіант його цілком влаштовував, на мить зосередився, вибрав два гладенькі камінці (один завбільшки з куряче яйце) і тільки тоді поліз до мами на коліна.

— Море… — прошепотів він, умощуючись зручніше. Це слово не сходило з його вуст із серпня минулого року: враження від тритижневого відпочинку у Феодосії були настільки сильними. Для Діани воно стало болючим нагадуванням про останні сонячні дні у сім’ї, про час, коли все було нормально, не те щоб добре, але о’кей — як у всіх; коли Гена ще був поряд і одна згадка про його довгообразне обличчя не викликала в неї рвотного рефлексу.

Куди не глянь, усе нагадувало про Гену. Діана починала тихо ненавидіти своє житло — затишну двокімнатну квартирку у ведмежому закутку на південному заході Києва. Все в ній, абсолютно все — посуд, меблі, запахи, навіть подряпини на стінах, — наче електромагніт, відхиляло її думки і воскрешало в пам’яті образ чоловіка. Зрештою, а чого вона хотіла? Не минуло й трьох місяців відтоді, як вона випакувала Геннадія.

Заколисуючи сина (Даня згорнувся клубочком, стискаючи в долонях по камінчику і з останніх сил намагаючись не заснути), Діана прикусила губу. Рішення спровадити чоловіка не було поквапливим, вона гарно все обміркувала й зважила, та, попри це, щойно за Геною, грюкнувши, зачинилися двері, пошкодувала про те, що вчинила. Сумніви не полишали ні на мить, підлотні думки «а що якби…» і вдень, і вночі розпирали зсередини голову. Неймовірно важко жити, продовжувати займатись буденними справами, терзаючись через вимушений, малоприємний вчинок, і водночас із цим усвідомлювати, що інших варіантів не було: вона не могла не вигнати того телепня. Просто не могла. Навіть зважаючи на те, що п’ять років була з ним у шлюбі і народила від нього двійко дітей — двох чудових, але таких різних хлоп’ят.

Діана нізащо не наважилася б вказати Гені на двері, якби не вірила, що він не спробує повернутися. І Гена справді пробував, разів п’ять чи шість. Спершу — через тещу, Діанину маму, котра мала слабкість до поетів і завжди ставала на бік зятя (чим, природно, дратувала дочку). Всі спроби з тріском провалилися. Потім — намагався дотелефонуватись, але Діана вперто не відповідала. Коли стало зрозуміло, що поговорити по мобільному не вийде, Гена вирішив перехопити Діану на дитячому майданчику, але жінка відвернулась і, тягнучи за собою здивованих хлопчаків («Гена! Гена!» — кричав молодший; старший тільки вдома запитав, чому вони не можуть побачитися з татком), швидко закрокувала геть.

За іронією долі Гена полишив спроби примиритися якраз тоді, коли Діана готова була йому пробачити. Востаннє він дався знати 2 січня і, певно, шокований тим, що дружина таки відповіла, довго мовчав. Зрештою задерев’янілим від похмілля язиком він пролепетав куце привітання, а наприкінці ледь чутно проказав:

— Я люблю тебе, Діано.

— Це минеться… — відповіла вона і поклала трубку. На очі навернулися сльози. Діана не любила його, давно не любила. Не можна мати до людини теплі почуття після п’ятьох років спільного з нею життя, котре й співіснуванням не назвеш, радше якоюсь аномальною формою симбіозу між представниками одного виду; особливо, коли єдина здібність цієї особини, що хоч трохи заслуговує на увагу, — це недовершене вміння римувати слова; особливо, коли протягом останніх двох років ця людина почала регулярно зазирати в пляшку, шукаючи натхнення (писака недороблений), і особливо після того, що сталось на тому клятому сайті. І все ж вона бажала, щоб Гена повернувся. Хочеш ти цього чи ні, але ріка, яку називають часом, упродовж п’яти років залишає в тобі чимало намулу. За п’ять років людина, що постійно товчеться поруч, обплітає тебе зв’язками-щупальцями і немає способу враз обірвати ці зв’язки. Особливо, коли у вас двійко таких чудових дітлахів. Діана знала, що навряд чи надалі поважатиме Геннадія як чоловіка, про секс із тим засранцем узагалі не йшлося (о-о, ні, дзуськи! не в цьому житті і не на цій планеті!..), але й життя без нього не уявляла, крім того, зараз їй, як ніколи, потрібна допомога. Жінка вирішила, що під час наступної спроби обов’язково пробачить Геннадія, однак… наступної спроби чоловік так і не зробив. Після 2 січня Гена більше не приходив, не телефонував і не намагався зв’язатися з нею через родичів.