— Так, поза смугою ще менше, зате на одному з відеозаписів видно, як уламки літака пролітають по 04R-22L, яка знаходиться… на відстані більш ніж півкілометра від термінала.

Чоловіки зашепотілися, Пеллерін шпигнув Діану недобрим поглядом, збагнувши, про що вона запитувала на допиті. Марсель пустив аркуш з погодним звітом по колу, щоб кожен охочий міг переконатися.

— Покажіть відео, — голосно попросив Жан-Робер Ґуерін.

Марсель забрав у Даніеля ноутбук, відшукав потрібний файл і запустив відеозапис, розвернувши екран до колег. Діана, відчуваючи, як поступово минає заціпеніння, примусила себе вкотре додивитись півхвилинний ролик до кінця.

— А ви спостережливі, — з ретельно прихованим захопленням мовив Даніель Монін.

— Люблю помічати те, чого не помічають інші, — скромно відказала Діана.

— І що? — піднявши ліву брову, запитав Пеллерін. — Я ще вчора казав, що на момент катастрофи снігопад стишився…

— Але ви не казали про зростання горизонтальної видимості до семиста — а може, навіть більше — метрів, — Діана нарешті опанувала себе та долучилась до дискусії. Ненадовго їй вдалося відтиснути на задній план думки про матір і Данила.

Жерар Пеллерін сторопів від того, що українка, яка годилась йому в дочки, зважилась перечити.

— Ma chérie[85], повторюю: і що з того?

Діана набрала в груди побільше повітря і почала розказувати (вона не мала вибору — цієї частини Марсель не знав):

— Здається, я знайшла причину раптового покращення видимості над аеропортом, я не знаю тільки, наскільки кращою вона стала… — далі вона коротко описала хід своїх думок і вчорашню розмову з Джеррі Маклюром, пілотом рейсу BA327. Чоловіки притихли й уважно слухали; навіть з обличчя Пеллеріна на якийсь час зійшов скептичний вираз. — Оскільки камери зняли уламки «ААРОНа 44» з відстані шести сотень метрів, я припускаю, що видимість уздовж посадкової смуги могла бути більшою і пілоти могли б зреагувати раніше…

— Проте вони не зреагували, — клацнув пальцями Жерар Пеллерін, — бо не бачили «Øveraasen»! Вас не було того вечора в диспетчерській, ви уявлення не маєте, що відбувалося за вікнами, і, попри це, намагаєтесь переконати мене, що пілоти могли зреагувати раніше. Це якась… якась маячня!

— Але записи… — спробувала захищатись Діана.

— Це справді маячня, — сконфужено прогугнив Паск’єр, промовляючи, неначе сам до себе. — Якщо вона має рацію, то в нас тепер узагалі нічого немає: Ноель чистий, а снігопад більше не визначальний фактор. Якого біса він тоді розбився?

— Потрібні записи, — зронив представник EASA.

— Потрібен пілот, — не піднімаючи голови, докинув Жан-Робер Ґуерін, — живим…

— Що ви пропонуєте? — ковзнувши язиком по тонких пересохлих губах, ігноруючи всі останні репліки, запитав у Діани Даніель Монін.

Жінка знизала плечима і нерішуче проказала:

— Поки не опритомнів Радислав Ротко, можна взяти інтерв’ю у всіх диспетчерів, які працювали тієї ночі, не лише в Бруно Пішо… Мені здається, що не завадить також поговорити із працівниками наземних служб, які перед аварією перебували на території аеропорту.

— Для чого? — Пеллерін відкрито насміхався з Діани.

— Щоб визначити, як далеко могли бачити пілоти, — тихо закінчила вона.

У цей момент мобілка затарабанила втретє. Від несподіванки Діана переплутала кнопки, натиснувши «Прийняти виклик» і ненароком увімкнувши гучний зв’язок. На дві секунди залу для нарад заповнили знавіснілі викрики Софії Борисівни «Діано! Діано, це ти?!», після чого Діана перервала дзвінок і, почервонівши до коренів волосся, вимкнула телефон.

— Мадемуазель Столяр, — солодкавим голосом заговорив Пеллерін (він не знав, що Діана заміжня), — чи не могли б ви сказати всім присутнім, яке за рахунком розслідування ви на сьогодні проводите.

— Я вас не розумію, — вона чудово розуміла. Червона фарба залила все обличчя, вуха і шию, поповзла на груди. Діана виглядала так, наче щойно вийшла з сауни.

— Гаразд, переформулюю запитання: у скількох розслідуваннях авіакатастроф ви брали участь до того, як прилетіти до Франції?

Усі погляди прикипіли до українки.

«Звідки він дізнався? Звідки він дізнався?» — гуділо в її голові.

— Я…

— До чого це? — негучно запитав Марсель Лакруа, торкнувшись рукою Пеллеріна.

Диспетчер не відреагував на пересторогу слідчого. Його засмагле зморшкувате обличчя розплилось у погордливій, самовдоволеній посмішці:

— Я думаю, ви недостатньо кваліфіковані не лише для того, щоб сперечатися зі мною, а навіть для того, щоб знаходитися з нами в одному приміщенні.

У кімнаті стало тихо. Чийсь олівець, скотившись, упав на підлогу; тріскучий звук від падіння прозвучав, як виляск батога. Червоний колір щез, на обличчі Діани не залишилось жодної рожевої плямки, жодного переливу кольору, якщо не зважати на два темні кола під очима, що проступили чіткіше. Діана підвелась, відставивши стілець, і вчепилася поглядом у Жерара Пеллеріна. А тоді заговорила, сама дивуючись тому, як дзвінко й рішуче звучить її голос:

— Мого батька звали Родіон Столяр. «ААРОН 44» — це його дітище. Він одноосібно очолював процес розроблення літака — від перших ескізів і до тестових польотів, — Жерар Пеллерін вражено витягнув губи, решта присутніх зацікавлено притихла. Для всіх сказане Діаною стало новиною. — Можливо, мені не вистачає досвіду, але я знаю літак, який розбився у вашому аеропорту, так, як ніхто інший, — вона безсоромно брехала: без креслень Діана не сказала б, скільки у «сорокчетвірки» запасних виходів, однак їй страшенно хотілось ужалити Жерара, виставити його дурнем, пихатим, задерикуватим нахабою, і зробити щось, щоб примусити себе поважати. — Я прилетіла до Парижа не для того, щоб з’ясовувати, чому туполобий водій вигнав на середину смуги, на яку сідали літаки, величезний снігоочисник. Це ваші проблеми, панове, вам їх з’ясовувати і вам за них відповідати. Я прилетіла сюди, щоб захищати свій літак, щоб переконатися, що в катастрофі «ААРОНа 44» немає вини його творців, що «ААРОН 44», як і раніше, є абсолютно безпечним для пасажирів лайнером. На решту — мені начхати! — Діана забрала зі столу мобілку. Іншою рукою схопила сумочку. Очі туманило від сліз. — Прошу мені вибачити, — проказала вона і, нахиливши голову, щоб за пасмами так вчасно розпущеного волосся ніхто із присутніх не помітив, як з кутика ока скотилась перша велика сльоза, вискочила із зали для нарад.

Діана мчала коридором, не розбираючи дороги. Притримуючись рукою за стіну, наче людина, у якої паморочиться в голові і яка зараз втратить свідомість, вона збігла на перший поверх і зупинилась, важко дихаючи носом. Утомлено роззирнулась, відчуваючи ґвалтовну потребу сховатися, відгородитися від решти світу, знаючи, що першої-ліпшої миті сльози, які ледве втримують тремтячі повіки, фонтанами бризнуть з очей.

До болю прикусивши губу, зривисто сопучи носом, Діана оббігла вестибюль першого поверху і помітила наприкінці галереї, що простягалася в другій половині будівлі, напіввідчинені білі двері з написом WC. Вона пришвидшила крок і за чверть хвилини спинилась перед убиральнею, прискіпливо оглядаючи двері. Чоловіча? Жіноча? Жодних знаків, окрім WC, не було, відтак Діана прослизнула до тісного одномісного туалету і зачинилася зсередини.

Вона разів п’ять торкалась темного екрана мобілки, перш ніж згадала, що вимкнула її перед тим, як залишити кімнату для нарад. Щойно телефон було ввімкнено, на екрані постало повідомлення про чотири пропущені дзвінки. Всі чотири — від матері. Сльози моментально висохли, а серце стислося в крихітну загрубілу грудку, начебто готову сприймати погані новини. Діана натиснула «Виклик» і приклала телефон до вуха.

— Діано!!! — верескнув динамік.

— Мамо, що сталося? — мертвим від страху голосом заговорила Діана.

— Діано, де ти?! — кричала Софія Борисівна, певно, думаючи, що якщо дочка далеко, це означає, що потрібно говорити голосніше.