— Ти уявляєш? — дебелий француз розтирав пальцями сльози. — Інженер з вищою освітою, який мав би проектувати новітні «Airbus’и», займається тим, що цілий день, з ранку до вечора, смалить по кабінах чотиримісних «LearJet’ів» дохлими курками! Га-га-га!

Уявивши, як високий самозакоханий Жерар Пеллерін стоїть біля товстенного жерла, з якого от-от задницею уперед вилетить общипана гуска, Діана зареготала по-справжньому.

— Ха-ха-ха-ха-ха-а! Ти серйозно?

— Та-а-а-к!!

— А я думала, що це такий специфічний авіаційний жарт у Франції.

— Років через сім він звільнився, але за той час технології так сильно рвонули вперед, що його ніхто не взяв би проектувальником, навіть якби була вакансія. Пеллерін подався на курси авіадиспетчерів, успішно закінчив їх і влаштувався на роботу в Париж-Північ.

— Розкажи ще якусь веселу історію, — попрохала Діана.

— Можу переповісти смішний інцидент, який мені колись розповів Даніель.

— Даніель? — здивувалася Діана. — Даніель Монін? Боже, він уміє розказувати кумедні історії!

— Принаймні одну, — сказав Марсель. — Отже, слухай. Задовго до того, як піти на роботу у ВЕА і стати слідчим, Даніель працював у компанії, яка займалась утилізацією відпрацьованих винищувачів. Якось на півночі Німеччини, на американській авіабазі «Jever», вони розбирали списаний «F-4 Phantom»[86]. Американці давно не випускають «Phantom’и», а це означає, що запчастин до них не знайти, і це при тому, що F-4 досі стоять на озброєнні ВПС Німеччини й деяких інших країн. Крім того, самі американці перетворюють «Phantom’и» на безпілотні дрони, на яких відпрацьовують новітні системи наведення і самонавідні ракети. Будь-яка «жива» деталь, витягнута зі списаного F-4, коштує скажені гроші. За один двигун в США можна отримати до мільйона доларів. Словом, бізнес достобіса прибутковий. Процес розбирання F-4 складається з трьох етапів: спочатку тестують двигуни, гідравлічні й механічні системи, визначаючи, які з них справні; потім витягають і знищують все озброєння; наприкінці акуратно знімають двигуни, крісло-катапульту, електронні прилади, шасі — все, що можна продати, — Марсель відпив кави і продовжив. — Даніель з колегами розбирали застарілий F-4: зняли шасі, скляний ліхтар двомісної кабіни, від’єднали від корпусу краї крил, аж ось надійшов час демонтувати крісло-катапульту. Робота кропітка й небезпечна, оскільки перед тим, як вийняти з винищувача сидіння пілота, потрібно обережно деактивувати ракетний заряд, за допомогою якого відбувається викидання цього сидіння, ну, катапультування з кабіни. Колега Даніеля зняв з крісла мішок з парашутом, передав його Даніелю, перехилився за спинку сидіння, щоб знешкодити заряд, а тоді — як у кіно — від’єднав не той дріт.

— І?

— І катапульта спрацювала. Робітника разом із кріслом викинуло геть із кабіни. Позаяк вони працювали в критому ангарі, назад упало тільки крісло. Бідолаху, що поліз відмикати катапульту, розмазало по стелі ангара.

Не змигуючи, Діана витріщалась на Марселя.

— Прикинь, — француз зобразив у повітрі останній політ бідолахи, — пш-ш-ш-ш! — раз-два, прискорення 25g — і чувака немає, тільки мокре місце на бетонній стелі.

— Fait chier[87]! Це, по-твоєму, смішна історія? — судомно ковтнула слину українка.

— З точки зору Даніеля — так! Він так потішно гиготав, коли її розказував. Казав, що збоку дуже кумедно виглядало, наче запуск «Спейс-шаттла» з космонавтом, який не встиг залізти до кабіни, — Марсель говорив серйозно, і Діана не могла зрозуміти, чи він справді вважає описаний випадок комічним, чи глузує з неї.

— Він божевільний! Це не смішно, Марселю! Як ти з ним працюєш?

— Насправді Даніель Монін — нормальний хлопець. Він зануда, скнара і задрот, але в душі лишається хорошою людиною. І фахівець чудовий. Він дуже серйозно поставився до твого повідомлення про неув’язку з горизонтальною видимістю на момент катастрофи.

— Справді?

— Сенс мені тебе обманювати? Він тепер із великим нетерпінням чекає на результати розшифрування розмов у кабіні пілотів.

Після останніх слів Діана спохмурніла, згадавши квадратний стіл неподалік північної стіни ангара технічного обслуговування і базових служб, на якому стояли бортові самописці рейсу 1419: один — оригінального оранжевого кольору, інший — чорний від вогню.

— Щось не так? — розхвилювався Марсель, подумки докоряючи собі, що знову заговорив про катастрофу.

— Пригадуєш «чорні скриньки»? — Діана зазирнула йому в очі.

— Так.

— Глянь сюди, — вона полізла в сумку і витягла тонку прозору папку, у якій лежало всього кілька аркушів. Більшість мануалів, інструкцій та документів вона залишила в готелі, забравши на нараду лише найнеобхідніше. Розкривши папку, жінка дістала звідти листок із зображенням хвостової частини «ААРОНа 44», на якій було вказано розташування бортових самописців. — Я вирвала цю схему з технічного довідника з «ААРОНа».

Марсель глянув на аркуш.

Схема розташування бортових самописців

— Їх розміщено поряд, — сказала Діана. Обидві скриньки знаходились у нижній частині фюзеляжу, ближче до лівого борту, відразу за вантажним люком.

— О’кей… — підтакнув француз, замислено крутячи в руках схему.

— От я й думаю, як так вийшло, що цифровий фіксатор розмов прекрасно зберігся, а розташований поряд із ним у такому самому вогнетривкому і протиударному корпусі ЦФПД повністю згорів?

— Мені самому це не подобається.

— Я просила показати фотографії самописців, зроблені перед тим, як їх перенесли до ангара, — нагадала Діана.

— Е-е, вибач, — потупився Марсель, — вилетіло з голови.

— А можеш якось пояснити? Як таке могло статися?

Поміркувавши, чоловік нерішуче заговорив:

— Думаю, вогонь просто не дійшов до ЦФР… або ЦФР відкинуло від джерела вогню в результаті зіткнення із землею.

Діана ледь помітно повела головою з боку в бік. Її таке пояснення не влаштовувало; нічого кращого француз придумати не міг.

— Знайди мені ці фотографії, — Діана сховала схему в папку і вперла рішучий погляд у Марселя Лакруа. — А ще приведи мені того, хто витягав «чорні скриньки» з літака. Я хочу з ним поговорити.

Після ранньої вечері Марсель ненав’язливо запропонував поїхати до нього додому. Діана відмовилась. Вона почувалась спустошеною. А ще їй хотілось заскочити у «Forum des Halles» по сині туфлі від Антоніо Б’яджі, щоправда, про це вона тактовно промовчала. Француз не приховував розчарування, проте наполягати не став. Домовилися з’вязатись і зустрітися завтра після обіду: поговорити про «чорні скриньки» і, якщо поталанить з погодою, знову прогулятись Парижем.

На прощання Діана поцілувала Марселя. Поцілувала розкуто, жагуче і пристрасно — коханців на одну ніч так не цілують, і Марсель зрозумів, що, попри відмову поїхати до нього сьогодні ввечері, між ними не все скінчено. Він розумів, що Діані сподобалось і вона захоче продовження.

Приїхавши до «The Westin Paris — Vendôme», Діана півгодини дефілювала номером у туфлях від Антоніо Б’яджі з дванадцятисантиметровими підборами-шпильками. Натішившись покупкою (при цьому примудрившись натерти мозоля на правій п’яті), вона зателефонувала до Гени додому. Відшила його, обірвавши в зародку куці намагання зав’язати розмову, і поговорила із синами, пообіцявши обом хлопчакам, що небавом повернеться і привезе їм купу подарунків. Артем був малослівним, не хотів розмовляти, зате Данька, впізнавши голос мами, щось довго й затято лопотів. Забравши в сина трубку, Гена пояснив, що сьогодні залишив його самого на дві години в дитсадку. (Як адаптувався? Прекрасно! Встиг до крові розбити носа однолітку і вкусив за вухо трирічну дівчинку з іншої групи. Вихователі були в захваті.) Переконавшись, що з малюками все гаразд, Діана попрощалася з чоловіком, розірвала зв’язок і вткнулась носом у подушку. Так і не прийнявши душ, із млосною знемогою втягуючи ніздрями невиразний, але досі одурманливий запах Марселя, змішаний із запахом її тіла, жінка заснула як убита.