Кахикнувши, вона відповіла Анатолію Захаровичу:

— Вважайте, він член сім’ї, ну, трохи неврівноважений, звісно; у нього, як ви чули, очевидні проблеми з контролем гніву, але в сім’ї, як відомо, не без виродків — мушу миритися.

Тим часом Грубодупенко, схопивши ковбасу в зуби, побіг до спальні. У кухні залягла незвична тиша.

— Зрозумів, — сказав Рева. — Я, власне, турбую тебе з приводу звіту.

Діана напружилась, міцніше стискаючи блискучу пилососну трубу.

— Хочу, щоб ти зайшла до мене й особисто розповіла про своє перебування в Парижі, бо те, що розказують Авер’янов і Пеллерін, мені геть не подобається. Я взагалі лише вчора дізнався, що в катастрофі вижив пілот і що він — українець, який тривалий час працював у нас інструктором.

Діана видихнула. Схоже, що Рева на її боці.

— З великим задоволенням, Анатолію Захаровичу.

Рева тихо засміявся.

— Бачу, тобі є що розповісти. Мене дивує, що Григорій, який наполіг, щоб до Парижа відправили саме тебе, тепер поливає власне протеже брудом, наче в тебе у Франції вселилися демони. Гаразд. На жаль, завтра мене не буде в головному офісі, ми зможемо побачитися у вівторок, 19 лютого, десь після обіду. Тобі підійде?

— Звісно, — згодилась Діана. — Я буду на роботі.

— От і чудово! Тоді до зустрічі. Гарного тобі вечора! І передавай вітання коту!

— Дякую! Вам також гарного вечора…

«Перша хороша новина за сьогоднішній день», — посміхнулась Діана.

Утім, пригоди не закінчились. Вона помилилась, вирішивши, що ковбаса задобрить котяру чи надовго заткне йому рота. Через хвилину після закінчення розмови Грубодупенко стояв на порозі кухні, нервово посмикуючи задерев’янілим від напруження хвостом. Без ковбаси. Навряд чи він з’їв її всю, радше десь заховав, та, попри це, йому хотілося ще. Кіт облизнувся, подивився на пакет з продуктами, перевів погляд на хазяйку.

— Навіть не здумай, — прошипіла вона.

Дугою вигнувши хребет, Грубодупенко розкрив крихітну пащу і розпочав нове коло оглушливих ремствувань і нарікань на свою гірку долю:

— НЯВ… НЯВ… НЯ-Я-Я-А-А-А-А-У…

Тяжко зітхнувши, Діана подумала, що він довго згадуватиме їй ці чотири голодні дні.

Коти злопам’ятні. Як і чоловіки.

18 лютого 2013, 11:21 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Написання звіту просувалося мляво. Діана прийшла до офісу годину тому, відразу після того, як відвела Артема і Даню до садочка. З того часу вона насилу зліпила два з половиною абзаци. Двічі захоплювалась і починала викладати на папері власні підозри, але щоразу спиняла себе й видаляла надрукований текст, розуміючи, що Авер’янов за таке по голівці не погладить. Окрім підозр, писати не було про що.

О третій Діана хотіла піти з роботи й забрати малих із дитсадка, не ризикуючи поки що лишати їх на повний день, але не знала, як сказати про це Авер’янову без наявності готового звіту про відрядження.

Тиждень починався препаскудно…

Діані виділили місце в тісному кабінеті, де, крім неї, працювало дві безмозкі білявки й один хлопчина-ботан. Білявки, майже напевно, були дочками інженерів із конструкторського відділу, яких татусі приткнули в АНТК, аби дівчатка нічого не робили й отримували за це зарплатню. Протягом робочого дня вони відволікались від чатів у ВКонтакті й Однокласниках тільки для того, щоб скласти пасьянс. Всю роботу у відділі виконував худорлявий забитий двадцятидворічний хлопчина, який сидів перед Діаною, ні з ким не розмовляв і практично не відлипав від монітора комп’ютера.

Сперте повітря в завузькому приміщенні, де ледь поміщалися чотири підстаркуваті, мабуть, ще радянські, столи, гнітило Діану. До декретної відпустки, у той час коли її татко був живим, вона мала власний скромний кабінет… Сьогодні вона вперше, з сумом дивлячись на обтиснуту скромною сріблястою рамкою фотографію Дані й Артема, яку принесла разом з ноутбуком із дому, замислилась про звільнення. До біса гроші! До біса кар’єру! Вона ніколи не прагнула пов’язувати життя з літаками й авіабудуванням. А тепер і поготів: Авер’янов згноїть її. Треба вшиватися з АНТК, потрібно йти, поки рутина не засмоктала безповоротно, але спочатку… вона повинна з’ясувати все про аварію рейсу 1419.

Зрозумівши, що протягом останніх десяти хвилин не надрукувала жодного речення, Діана згорнула вікно Word’а і, підперши підборіддя долонями, втупилася у вікно. У небі повільно плили низькі щільні хмари. Вони пропускали до землі напрочуд мало світла, через що вулиці, дороги, злежалий сніг і саме повітря, вщерть насичене вологою, здавалися сірими, неначе сонце спинилося під час світанку і досі висить в одній точці, заклякнувши низько над горизонтом — не підіймаючись до зеніту й не опускаючись за небокрай.

Зненацька Діана пригадала інший похмурий світанок — над безлюдним, почорнілим від крові, мастила й вогню аеропортом Париж-Північ. Світанок, зафіксований фотографом з ВЕА. Повернувшись до ноутбука, вона зайшла на свою скриньку на ukr.net і завантажила знімок. Її погляд приклеївся до постаті невисокого короткошийого незнайомця з рідким рудуватим волоссям, у стильному пальто, без спецодягу. Хто він? Що цей чоловік робить на летовищі? Якщо він із ВЕА, то чому не вдягнув оранжевого жилета, як зробили інші працівники французької агенції? І чому його немає на інших знімках з місця катастрофи?

Діана відкрила фотографію через графічний редактор MS Paint, активувала інструмент «Олівець», на панелі кольорів вибрала червоний колір, обвела голову чоловіка без оранжевого жилета і зберегла зображення під іменем Unidentified_Person.JPG. Потому перемкнулась на вікно з відкритим акаунтом на ukr.net (вона мала робочу скриньку, на якій за чотири роки зібралося 1 200 листів зі спамом, але остерігалась переписуватися з Марселем через сервер АНТК).

Натиснувши «Написати листа», Діана прикріпила до послання відредагований знімок Unidentified_Person.JPG, у рядку «Кому» ввела адресу Марселя m.lacroix@bea.aero, а в полі «Тема» написала речення: QUI EST CET HOMME?[88] Після цього клацнула по кнопці «Надіслати», на що ukr.net викинув стандартне повідомлення: «Надіслати лист без тексту?»

Водячи мишею по екрану, міркуючи, що б таке дописати, Діана скасувала відправлення і надрукувала в тілі листа одне коротке речення:

Покажи фото Пеллеріну.

Дякую,

/D

Після чого надіслала листа.

Двері кабінету без стуку розчинилися, на порозі з’явилась молода, модно вдягнута жінка.

— Діана? — запитала вона, по черзі обдивившись дівчат, що сиділи в кімнаті. — Діана Столяр? — у їхній конурі навіть внутрішнього телефону не було.

— Це я, — озвалась Діана.

— Будь ласка, зайдіть до Григорія Макаровича.

— Зараз буду.

Двері зачинилися.

Білявки зацікавлено, із затаєною заздрістю зиркали на Діану. Хлопчина-ботан на мить відірвався від комп’ютера, та через секунду вткнувся носом назад в екран.

Поволі, не кваплячись, Діана підіймалась до кабінету першого віце-президента. Вона намагалась придумати, чим пояснювати неготовність звіту.

Опинившись на потрібному поверсі, жінка ще більше сповільнила кроки. Під грудьми запекло, серце обважніло в передчутті неприємної розмови. «Можливо, сказати йому просто зараз, що я звільняюсь?» Вона схилила в задумі голову і, наче на ешафот, поплелась до кабінету Авер’янова, нічого не бачачи, не помічаючи людей, що йшли назустріч.

Двері кабінету відчинилися, зсередини вийшов чоловік у темно-коричневому костюмі, відступив на крок і, окинувши Діану поглядом, привітався:

— Здрастуй.

Діана стрепенулась, блимнула невидющими очима. Коли вона проказала у відповідь:

— Доброго дня! — чоловік уже проминув її і, розмахуючи під час ходьби руками, пішов далі коридором.

Вона не здивувалась; чимало людей у концерні добре знали Родіона Столяра, а отже, могли пам’ятати його дочку. Притримавши двері руками, Діана машинально озирнулась і… клацнула зубами так сильно, що ледь не прикусила язика. Чоловік, який віддалявся від неї коридором, мав рідке рудувате волосся, по-боксерськи низьку і грубу шию, а також непримітні, майже невидимі вуха. Діанину млявість наче вітром здуло. Заходячи до кабінету Авер’янова, вона відчувала, як стугонить, калатаючи об ребра, її серце.