Отакі думки цілий той день мою голову клопотали. Ніяк я їх не здихаюсь, та й годі! Уже я і по хазяйству ходив наглядати, чи злаштував Омелько як слід сани, щоб завтра на вибори їхати, чи насипав коневі вівса і наложив як слід сіна, щоб був нагодований і не пристав, бува, в дорозі, бо п'ятнадцять верстов треба до виборів чухрати. Допитувався і в Параски, чи здоїла корову та птицю нагодувала?.. Поки ото клопочуся надворі, то ще й нічого, - а як тілько вернуся в хату - знову мене думки обляжуть! Одна в голові колом стримить; друга - у душу холодом віє; третя, неначе гадина та, у саме серце упнеться, - ссе його, щипає... Нема мені спокою, не вдію з думками нічого! Розпустилися так, що не приберу способу, як їх докупи позбирати та над ними гору взяти. Гуляють собі по волі, неначе той вітер по степу.

І подумав я: от що воно значить - дати волю! Недаром приятель мій - пан становий - так ненавидить її. «Нема, - каже, - гіршого лиха над неї на всім світі. Вона всю душу так вимотає, що чоловік робиться ні на що здатний. Вона, - доводить, - все одно, що дикий кінь... як не об'їздиш його та не загнуздаєш добре, то не поїдеш; та й то ще на короткій вожжині треба держати дужою рукою... Отоді уже й добре буде. А як тілько попустиш, то добра не жди!»

Насилу я діждався вечора, та мерщій звелів слати і ліг спати, щоб хоч сном свої думки перемогти. Отже все те була даремна праця! Як погасив я світло та облягла мене кругом темнота, то мої думки, неначе роздрочені бджоли, так роєм і загули кругом мене. Одна за одною летять, одна одну переганяє: то зіб'ються в купу, наче кім'ях, то розлетяться на всі боки та й грають передо мною такого веремія, що мене аж острах бере, - чи не збожеволів, бува, я? чи не напосіла на мене ота пропасниця, що голову приском пече, а по тілу морозом сипле, аж зуби цокотять?..

Знемігся я, зовсім занепав. Хочу лоба перехрестити, - думка: хоч хрест святий допоможе, - руки вгору не здійму; хочу молитву прочитати, а з уст зривається не святе слово, а прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських, що через їх немає спокою і уміркованій людині!.. Уже треті півні проспівали, за стіною в кухні почали мої вірні слуги рушати, як я таки якось зімкнув очі, забувся й заснув.

* * *

Прокинувся, а сонце геть уже підбилося, заглядає через вікно до мене в хату, ясними плямами плазає по долівці. Лупнув я очима, аж Омелько заглядає до мене в хату.

- Що тобі? - питаю його.

- Та казали ж лагодитись їхати сьогодні, - одказав він.

- Їхати? Куди їхати? - здивувався я, не пригадуючи спросоння, куди ж це я загадував їхати.

- Та на вибори, чи що! - доводить Омелько.

Наче хто обухом ударив мене по тім'ю! «От тобі й раз! - думаю. - Мав був чуть світ виїхати, щоб якраз у пору добутись, а тепер уже он де сонце стоїть... Куди ж я поспіну?»

Досада мене така взяла! А, звісно, як досада найде на господаря, то на кому ж її зірвати, як тілько не на своїх близьких тобі людей? Якби в мене жінка була, то, певно, я їй би почав «отче-наш» вичитувати, що не збудила; а як у мене жінки зроду не було, то, звісно, на кого ж більше ремствувати, як не на першого, хто піймався тобі на очі?

Я ото й почав Омелькові вичитувати: - І як тобі не гріх, і як тобі не соромно у свій час не ввійти та не розбудити мене? Мабуть, і сам качався на лігву, аж поки сонце не вигріло! Мій хліб їси, з мене плату береш, а діла не хочеш робити! - докоряю його.

Омелько мій з доброго дива аж очі вирячив.

- Та я ж, - каже, - скілько разів і сам довідувався, і Параску засилав. Разом гукали на вас: «Пане! пора вставати!». А ви хоч би собі усом повели, Параска, насмілившись, тихенько підійшла до вас та ухо аж до рота наставила, довідатись - чи дишете. Бо так ви лежали, немов - хай бог боронить! - мертві. Очі закриті, обличчя бліде-бліде і руки на грудях схрестили. «Оце, - думаю, - так! Ну що, як справді смерть прийшла? А я ж за півроку плати не брав... Хто ж мені тепер заплатить?» Не повірите - від жалю аж серце зів'яло! Раз - що добрий пан був, а друге - і свого жалко. Та вже Параска втішила. «Ні, - каже, - дише. Ледве чутно, а дише». - То ти б, - кажу їй - може б, за руку потримала, може б, ви прокинулись». - «Шкода, - відказує, - будити. Я, - каже, - чула, як вони цілу ніченьку бухикали та одпльовувались. Певно, не спалось, то хай хоч тепер посплять...» - От ви й розсудіть, чим же я винуватий? - додав Омелько.

Розжалобила мене ота річ його. Шкода мені стало, що я його своїми докорами так ні за що образив. А проте, щоб не давати йому сього помітити, - думка: не буде слухатись, - мов спересердя буркнув:

- Клич сюди Параску, а сам іди лагодитись!

- Тобто запрягати? - спитав Омелько, становлячись до мене боком.

- Тоді будеш запрягати, як скажу! А тепер мерщій клич сюди Параску, а в самого - щоб усе готове було, - відказав йому.

- Та в мене ще звечора все готово, а запрягти - не забарюся... тілько гукніть! - бубонів Омелько, виходячи з хати.

Пішов Омелько, а я почав зводитися з ліжка. Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу, - аж мене в поперек - шпиг! Руки і ноги затрусились, у голову шибонуло, туман наче знявсь перед очима... «От тобі й раз! - думаю. - Як же оце в дорогу зриватися?»

Проте все-таки звівсь, ноги в повстяники всучив, надибав свого на хутрі з шльонками халата, нарядився в нього, підперезався й пішов умиватись. Думка: умиюся холодною водою, розітруся, розімнуся, то воно, може, й пройде... може, таки й поїду.

Почав умиватися. Отже вода не тілько не бадьорить мене, як бувало раніше, а здається якоюсь неприємною, - руки від неї клякнуть, морозом по тілу дере. Не потураю я на те, та все зливаю її і на голову, і на шию, натираю груди. Не бере мене тепло, а все - морозом сипле! «Погано», - думаю. Кинув хлюпостатись, та ну мерщій витиратись. Як я не шарував себе дебелим утиральником - нічого не враю, - нема тепла, аж зубами почав цокотати; у спину і в боки коле, дух запирає! - Сяк-так витерся я - та мерщій знову у свій халат, та й почовгав у одпочивальню. А там Параска вже постелю перестилає.

- Залиши, - кажу їй, - коцем застилати. Мабуть, я знову ляжу, бо щось мені нездужається.

Параска, перебиваючи подушки, на мене через плече зиркнула та мерщій і почала їх складати: спідню - пряменько положила, верхню - навскосяк угору підвела, до бильця притулила, а саму невеличку, наче пампушку ту, одним махом руки якоюсь круглою зробила і на самий поверх кинула. Потім коц ухопила, сюди-туди труснула і покрила ним зразу всю постелю, ще й один бік загорнула, щоб зручно було за нього взятися та одвернути, як під коц залізти.

- Лягайте, - каже, - готово!

«І що за проворна оця Параска», - подумав я, сідаючи на ліжко. Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона - тілько хвіть! - уже й коцем прикрила. Метка, як та муха!.. Ліг я, а зуби цокотять.

- Слухай, - кажу, - Параско. Завари, будь ласка, чаю та подай сюди гаряченького. Може, я хоч чаєм нагріюся; щось-то погано почувається.

- Ото було б за отим пикатим ніччю роздітому і без шапки аж надвір вискакувати! - буркнула вона та мерщій і побігла до їдальні.

Чую - посудом цокотить, воду з самовара наточує, бовтає нею, хлюпається. Чай ото заварює. Проворна вдалася, що й казати. А куховарка з неї добра: борщу як наварить, то не їж, а прямо навхильці пий, - такий смачний та добрий... І коло корови уміє ходити, наче справжня ричка... І вишиває, і панчохи плете... Золоті руки, та й годі! До цього всього - чепурна, весела, балакуча. Глянеш на неї - щаслива, та й годі! А проте бог щасливою долею задля неї поскупився; одної осені заміж пішла за гарного парубка, що з москалів повернувся. Думка була увесь вік з ним прожити: а тут, на її лихо, війна з японцем розпочалася. Узяли її Федора та як погнали, то аж уже третій рік ні слуху, ні духу! З дороги ще таки писав, як було далеко та погано їхати. А як добувся до місця, то з того часу ні одна звістка до неї не доходила. Чи він занедужав та вмер; чи на війні свою голову положив; чи у полон піймався, - так вона й досі нічого не знає. Другі хоч каліками повертались, про декого звістка прийшла, що вбито, а її - наче у воду впав... Зосталась вона - ні жінка, ні дівка! Спершу плакала, журилася... Та що плачем та журбою поможеш? Пожила півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла, де й виростала, бо батько та мати, ще як малою була, померли; рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася, а їй довелося по чужих людях служити. З отих наймів і заміж ішла до чоловіка у прийми. Старі відбивали його, щоб не женився на наймичці, а взяв собі хазяйську дочку, щоб і за нею було що-небудь. Ну, а за Параскою нічого того не було, тілько брови чорні, руки моторні та вдача весела. Звісно, що старим усе оте не дуже було до вподоби. Свекруха світила очима на невістку ще й тоді, як чоловік був дома; а як його у військо взяли, то докорам і кінця-краю не було. І чого за чоловіком плачеш та діла не робиш? Або, чи вона з журби заспіває, то чого пісні заводиш, - отак по чоловікові журишся?.. Терпіла вона, терпіла та, щоб не змагатися, знову у найми пішла. Осе вже другий рік у мене слугує і - спасибі їй - і слухняна, і робоча, і порядку держиться.