Ми безпорадно застигли, немов манекени. Молекули темряви налипали на контури наших тіл, допоки ми не злились воєдино з вапняковими велетнями на сході.

На пустелю спустилася ніч.

* * *

У ту мить я не думав про те, що ми вляпались у халепу, у справжню, чорт забирай, халепу. Я не задумувався над тим, що ми не на жарт зав’язли в пісках у Долині Смерті, без води та провіанту. Я не думав навіть про те, що коли найближчим часом ми не вигадаємо як вибратися з тенет Атаками, то в найкращому випадку наші з Яном відмінно прокопчені мумії цілком випадково викопають якісь чилійські ентузіасти-археологи років десь через триста. Якщо пощастить - через двісті п’ятдесят.

Я думав лиш про одне: післязавтра у нас літак на острів Пасхи. При цьому від Сантьяго-де-Чилі нас відділяє більше тисячі кілометрів. Якщо ми не виберемося з пісків сьогодні, то Рапа Нуї, головну мету Експедиції, можна запити холодною водою. І це хвилювало мене найбільше. Невтішна перспектива повернутися з Експедиції до острова Пасхи, так його і не відвідавши, непокоїла мене більше, аніж можливість полягти смертю хоробрих придурків у пісках Атаками.

Затим я зірвався з місця і помчав до машини, задихаючись від люті та образи. З кожним кроком усе глибше й глибше провалювався у пісок. Біг поступово стишився до звичайної ходи, а згодом - до кволого плазування. Доводилося докладати щораз більших зусиль, аби витягти ногу й ступити наступний крок. Пустеля засмоктувала сильніше за драглисте болото. Я заплющив очі, сподіваючись, що коли розплющу їх, піщана пустка, напівзасипаний джип та похмурі бескиди зникнуть, і я опинюсь у нашій крихітній кімнатці в хостелі на окраїні Сан-Педро. Одначе реальність не відпускала мене. Справжня жорстока реальність, яка, як писав американський фантаст Філіп Дік, не зникає навіть тоді, коли ти перестаєш у неї вірити.

Нарешті я дістався до джипа. Раз за разом ми з чехом опускались навколішки обабіч бортів і відкопували задні колеса. Затим Ян всідався за кермо і заводив двигун. Я ставав попереду машини і налягав грудьми на капот, кивком голови показував, що готовий. І чех починав газувати. Зариваючись по коліна в пісок, до болю напружуючи всі м’язи, я силкувався пропхнути авто хоч трохи назад. Іноді я думав про те, що зараз, певно, схожий на жука-скарабея, який щосили котить пустелею величезну кульку слонячого лайна.

Інколи нам вдавалося проштовхати «Chevrolet» відразу на півметра назад. Іншим разом джип не зсувався ні на сантиметр і тільки глибше поринав у м’яке лоно дюн.

Десь після десятої невдалої спроби мені сильно закортіло дізнатися домашню адресу того інженера, який проектував наш «Chevrolet». Щоби потім (звісно, якщо нам пощастить видертися живими з цього піщаного пекла) відшукати його і по-дорослому відколошматити. Ну що за довбень, питається, міг додуматися в практично досконалому позашляховику з потужним двигуном та високою посадкою втулити запасне колесо під кузовом, відразу за задньою віссю?! (Чесно кажучи, я не певен, що відсутність «запаски» під днищем урятувала б нас. Проте, саме таке її розміщення похоронило джип у пустелі.) Річ у тому, що після кожного відкопування задніх коліс «запаска», як правило, лишалася в піску, найбільше заважаючи просуванню назад. Нерідко запасне колесо налітало на бугор чи пригірок, через що колеса джипа взагалі не діставали до твердої землі, скільки б ми з Яном не копали. Я пробував відгортати пісок від «запаски», підкопуватись під неї, проте не ризикував залазити далеко під днище - боявся, що багатотонний позашляховик зсунеться і розчавить мене, мов комашку. Те кляте колесо постійно першим «сідало» на пісок. І відкрутити чи зняти його не було ні найменшої можливості.

Приблизно після двадцятого повтору вищеописаного ритуалу я знеможено звалився просто на пісок і попросив Яна почекати. Мої легені аж рипіли, битком набиті огидним теплим піском.

- Що з тобою? - спитав чех.

- Не можу дихати. Ти ж майже постійно сидиш у машині, а я щоразу, коли ти газуєш, опиняюся в самому серці мініатюрної піщаної бурі.

Мій товариш всівся поряд мене і обхопив коліна руками.

- Пробач мені, чувак. Я не знав, що так усе обернеться, - прошепотів він після хвилинної мовчанки.

- Не переймайся, - я вже остаточно заспокоївся і взяв себе в руки. - Нам уже нічого не змінити, лишається одне - вибиратись.

- Гадаєш, ми зможемо витягти джип?

Я зітхнув і прискіпливо озирнув пікап. Двигун працював вхолосту, у світлі фар з-під коліс тяглися дві паралельні трапецієвидні канави, вздовж кожної з них через півметра-метр траплялися конічні заглибини - місця, де ми розкопували колеса. Я подумки прикинув пройдену відстань. За останню годину ми просунулися метрів на десять, може, дванадцять. До краю сипучих пісків лишалося ще метрів тридцять.

- Ніч довга, - стримано відказав я. - Вирвемося.

- А якщо ні? - запитав мій товариш. - Що тоді? Ночуватимемо в машині?

«Що тоді? - подумки перепитав я. - Нічого хорошого, Яне. Води у нас лишилося півпляшки…».

- Не знаю, - відказав уголос. - Там побачимо. А поки давай до роботи.

Ми піднялися, і все почалося спочатку. Відкопуємо колеса, Ян заскакує в машину, я впираюсь долонями в розігрітий капот. Чех газує - я штовхаю, газує - штовхаю, газує - штовхаю… Машина гарчить, розхитується, метеляє колесами, розбризкуючи навсібіч пісок, і поволі сунеться назад. А потім глохне двигун або «запаска» впирається в чергову кучугуру піску, або я безсило падаю під бампер, захлинаючись кашлем. Ян виходить з машини і оглядає колеса: наступні півметра відвойовано у пустелі, але задня вісь знову в піску…

Спливло півтори години. Ми зуміли пропхати пікап ще на десять метрів у напрямку рятівного проходу між скелями. Я вкінець знесилився і щораз довше лежав на спині під переднім бампером, неначе скарабей метеляючи лапками, не маючи снаги перевернутися й підвестись, однак ще не переставав вірити, що нам таки вдасться вирватись із смертельного полону.

Перепочивши кілька хвилин, ми розпочали черговий дубль змагання з Атакамою. Цього разу машина спочатку подалась на диво легко, проїхала майже два метри, зате потім вгрузла так глибоко, наче їй попідкошувало колеса. Я відразу зрозумів: це кінець. Не тільки «запаска», задні колеса та вісь, але й кузов опинився у піску. Якось напівсвідомо, більше за інерцією, ми взялися вигрібати пісок з-під днища. Поволі вкопувалися в пустелю, неначе кроти, але твердого ґрунту все не було та не було. Ось ми вже майже лежимо під колесами, а під нами той самий м’який і теплий пісок. «Chevrolet» розпластався немов на перині.

- I think, this is it…[5] - процідив Ян.

- Ага, приїхали… - прохрипів я, всівшись на м’яку купу піску біля колеса.

- І який у нас план? - Ян з надією глипнув на мене. - Чувак, у нас взагалі є план?

Я мовчав і важко дихав. Засохле атрофоване повітря розкраювало зашкарублу глотку на болючі шматки. Потім поліз у салон, звідки витягнув пластикову пляшку із залишками теплої мінералки та карту Атаками. Ян мовчки спостерігав, як я розкладаю запилюжену мапу на гарячому капоті. Зі складок між сторінками сипався дрібний пісок.

Мені відразу стало ясно, що шансів потрапити до людних місць в найближчі кілька місяців у нас небагато. Лишатися ночувати у машині було б цілковитим безглуздям, адже на світанні ситуація ніскільки не зміниться. В найближчі кілька днів нас точно ніхто не шукатиме. Навіть якщо у Сан-Педро спохопляться і з гарячки надумають почати розшуки (що, чесно кажучи, малоймовірно), то не знатимуть де: ми нікому не казали куди їдемо. Марно також сподіватися на те, що хто-небудь ні сіло ні впало посунеться в Долину Смерті на прогулянку і випадково надибає наш джип. Іншими словами, очікувати, що зараз з-поза пагорба вигулькне якась допитлива чилійська морда й спитає «О, чуваки, а що ви тут робите?», не доводилося.

Єдиним населеним пунктом, відзначеним на карті у радіусі ста кілометрів, було наше «рідне» село - Сан-Педро де Атакама. Здавалося б, усе просто - кидаємо авто і тюпаємо по допомогу в Сан-Педро. Проте ситуація виявилась набагато складнішою, оскільки я знав, де знаходиться Сан-Педро, зате не знав, де знаходимося ми. На картах пустель не позначають доріг, яких у пустелі в принципі не існує. В пустелях взагалі нічого не позначають…