— Я всього лише капрал, — скромно відказав півень. — Так, справді, тяжкі часи надходять, пане офіцере.

— Капрал може мати мужніше серце, аніж дехто з полководців. Зрештою, кожен солдат носить у ранці маршальський жезл…

— Ехе-хе, — журно зітхнув півень, — але не в цьому мандрівницькому вузлику.

— Я бачу у вас на мундирі вицвілі стрічечки, а орденів дурно не дають. Якщо вибухне війна, всі будуть потрібні, надто ж ті, хто має бойовий досвід. — Гонець швидко підвівся й загнуздав коня. — Бажаю вам щасливої дороги. Бог дасть, знайдете роботу і хліб, а може, й натрапите на слід злочинців.

Ґречно вклонившись, поцілував лапку Хитрусі, обійняв півня й кота.

Скочив у сідло і з копита рвонув чвалом. Вже далеко, на вершині пагорба, обернувся й махнув капелюхом.

— Ви чули… — почала Хитруся, складаючи рештки харчів.

— Пора в дорогу й нам, не гаймося!

«Може, я знайду королівну і вона мене покохає», — замріявся Мишібрат. Він зірвав жмуток трави, нишком поплював на неї і витер чоботи.

Друзі вийшли з тінистої гущавини. Далі побрались узліссям, де пахло нагрітою живицею, хвоєю, материнкою та сонцем.

Над полудень добилися до роздоріжжя. Там стояла велика дошка з недавно наклеєним оголошенням.

— Я трохи короткозорий, — морщив брови півень.

— А мені сонце сліпить очі, — викручувався Мишібрат.

Тоді Хитруся підняла мордочку й прочитала вголос:

УЧОРА ВИКРАДЕНО БЛАБЛАНСЬКУ КОРОЛІВНУ ВІОЛІНКУ

На зріст маленька, обличчя миле, очі ясні, волосся біляве, шкіра біла, як молоко. Одягнена у блакитну сукенку й золоті черевички з діамантовими пряжками. В руці віяло.

Хто знайде, хай з ласки своєї приведе її на найближчий пост королівської гвардії. Розмір винагороди не обмежений. Будь-яку інформацію буде щедро оплачено. Беру на себе спорядження добровольців, що схочуть взяти участь у розшуках.

Далі йдуть підписи, зрештою, нерозбірливі, виразно видно тільки велику тютюрлістанську печатку з короною.

— Ну, тепер ми її легко впізнаємо, — плеснув лапками Мишібрат.

— Та я королівну вже раз бачив — на параді в Блабоні, і якщо навіть її перевдягнуть, все одно вгадаю, — запевнив півень.

— Але де ж її шукати? В який бік податись?

— Вперед, просто за вітром, — потягла гострим носиком Хитруся.

Над мандрівниками шуміли величезні старі дерева, тримаючи на собі зелені арки, що терпко пахли нагрітим листям. Крізь сплетені руки-віти сіялося сонячне сяйво. Хилячи кучеряві голови, велетні зітхали й сонно гомоніли.

А далі стелились луки, де леліли майже непорушні від спеки потічки. Над ними хмари метеликів спивали мед з квіток і маяли білими та жовтими хустинками перед здивованими очицями наївних незабудок.

Ген, аж до самих стін білених хаток, тяглися побрижені вітром нивки всілякого збіжжя. Скрипіли колодязні журавлі, ліниво перегавкувалися собаки. І все навколо, повите тремтячим теплим маревом, було якесь нетривке й таке гарне, що подорожні мимохіть зупинялись і зачаровано вдивлялися в цей сонячний краєвид, який, здавалося, міг зникнути від одного подиху.

І знов заглиблювались у березові гаї, ступали на галявини, зарослі ще не розквітлим вересом, де великі жуки, сріблясті й зелені, неохоче підіймали блискучі металеві надкрилля й, висунувши прозорі плісировані крильця, відлітали, сердито гудучи на тих, хто порушив їхню дрімоту на над’їденій суниці.

— Ви знаєте, що в нас кінчаються припаси? — заговорила Хитруся. — А навряд чи ми щось знайдемо в цій глушині, — показала на довколишні ліси.

— Нічого, до кордону з Блаблацією — лише один день ходу, — махнув крилом півень.

— Значить, десь тут викрадено королівну Віолінку, — пильно розглянувся навкруг Мишібрат.

— Отож-бо і є!

Сутеніло. Коли-не-коли розлягалося кумкання деревної жабки, неначе хтось бив у маленький барабанчик.

— Знов заночуємо в лісі?

— А ти так скучив за ліжком, Мишібрате?

— Що те ліжко! Найкраще мені спалося на мішках з борошном, під шум води, що лилася на колесо, — відказав розчулений спогадами кіт.

Раптом здаля долинув крик, приглушений шелестом листя, що вкладалося на сон.

Капрал Пипоть наддав ходи.

— Поскачеш, як я тобі заграю, ти, ледацюго! — почувся сердитий голос, а потім ляск бича й рев:— Співайте, співайте, всі до одної! Голосніше, ви, ненажери, шкірогризи, кровопивці!

Забриніла гітара, й полинув тихий спів:

— Буду нагаєм навчати! — плетений ремінь свиснув так близько, що мандрівники аж здригнулись, потім розлігся злий регіт. — Голосніше, ви, поганці! Нагай вам і так боки лоскоче, а як не вийде до ладу, я вам усі кістки потрощу!

Півень розхилив ліщинові гілки.

На галявині стояв великий жовтий фургон.

Посередині був напис великими літерами: «ЦИРК КРУЧАНО», а нижче, поміж старими афішами, можна було прочитати: «Дресирування найдикіших бліх маестро Мозоля». Крізь тонкі віконниці долітали крик і тупотіння, аж фургон скрипів і гойдався на ресорах. Із кухні, де з бляшаного димаря курів дим, вихилилася молода циганка й гукнула:

— Та не кричи так голосно, тату, а то в мене на плиті горщики підскакують! — Потім помахала рукою. — Лупоне! Лупоне, ходи ж сюди!

Босий, напівголий хлопчина перебіг галявину і вскочив у фургон.

Циганка стояла і перебирала пальцями разки намиста, задивившись на вечірнє сонце.

В півня заблищали очі, коли побачив таку красуню. Він пригладив гребінь і нетерпляче переступив з ноги на ногу.

По другий бік фургона розчинились двері, і східцями поволі зліз на витоптану траву здоровенний циган. На ньому була картата сорочка, латана-перелатана. Чорні кудли звисали на засмаглий лоб.

У лівому вусі блищала сережка з рубіном, схожим на краплю свіжої крові. Недбало заткнутий за пасок бич-семерик волочився за ним по траві.

Сухоребрі сиві коні, що досі пожадливо скубли миршаву траву, прищулили вуха й важко поскакали на спутаних ногах у глиб лісу, щоб сховатися між деревами.

Циган, побачивши цей переполох, зайшовся таким зловісним сміхом, що молодий березняк затремтів усіма листочками, а сорока, яка чатувала на покидьки біля кухні, полетіла геть, насилу несучи свій довгий хвіст у густому від спеки повітрі.

— Гей, Дримбо, а як там вечеря?

— Вже готова, тату, іди їсти.

Циган розстебнув пасок, яким був підперезаний, зачепив за клямку, видобув з-за халяви ножа, поплював на лезо й почав водити ним по натягнутім ремені.

— Тікаймо! — шепнула Хитруся.

— Це, напевно, розбійник, — простогнав Мишібрат.

— Тихше, тихше, — квоктав півень, — вони ж нас не бачать. Пробирайтесь до шляху і там чекайте, а я мушу обшукати цю халабуду. Хтозна, що в ній сховано…

— Тільки не ризикуй занадто…

— Будь обережний, — попросив і Мишібрат.

— Я вже знаю, що то за пташки, і не з такими справлявся…

Нявчура з Хитрусею пірнули в гущавину й стали прокрадатись до шляху, що бовванів за деревами.

Вони чули, як позаду скрипить, перехиляючись, фургон і шурхає по ременю сталеве лезо ножа.

— Цей Пипоть — справжній герой, — прошепотіли задихані лисиця й кіт, ступивши на розпечений пісок битого шляху.