Поки друзі могли його бачити, капрал Пипоть крокував, випнувши груди й весело посвистуючи, але як тільки зайшов за дерева, одразу присів на землю і, охаючи, скинув чоботи, щоб далі чапати босоніж. Боліла натерта п’ята. Він оглянувся назад. За селом дорога знову пірнала в ліс, отже, не було надії знайти там щось для товаришів.

«Хоч ягід їм назбираю», — вирішив він.

На жаль, ягоди вже відійшли. Тільки де-не-де висіла самотня суниця, розпарена й аж надто солодка від надміру сонця.

Розсуваючи гілки, півень хоробро заглибився в ліс.

Трохи згодом прошмигнула Хитруся, шукаючи гриби. «От коли б якусь курочку знайти», — усміхалася вузькими губами, визираючи серед моху жовтенькі шапочки.

Згадалися їй чвертки холодних печених курчат, які вона розгортала з шелесткого пергаментного паперу. В обмощених сіном баклагах булькав сік з порічок. Гарні були пікніки з дітьми поміщика Індика. Повіз заклечаний березовим гіллям, весела метушня, у вистеленому серветками кошику подзенькують склянки.

Зненацька мало не над самим вухом у неї гримнув постріл. Замріяна лисиця тільки ойкнула, з переляку вискочила зі шкури і дременула в ліс, притискаючи лапки до серця.

З гущавини вистромився здоровенний носяра, кольором так разюче схожий на півонію, що над ним завжди пурхали метелики. Вони щойно й перешкодили стрільцеві цілитись, і він схибив.

Мисливець зсунув на потилицю крислатий капелюх, прикрашений фазанячим пером.

— А хто ж це за нами підглядав? — пробурмотів він, побачивши розсипані гриби, хустинку й лисячу шкурку. — Здається, ми когось настрахали, — всміхнувся задоволено, вішаючи шкурку на руку. Потім застромив за пояс димучий пістоль і, наморщивши лоба, глибоко замислився.

Півень почув постріл і став продиратися крізь чагарі в той бік, де розпливалася смуга порохового диму.

— Я вже висохла з голоду, — запхикала королівна, — невже все життя в мене замість живота буде отака яма? Коли ж я, нарешті, його напхаю?

— Хочеш, я розкажу тобі казку про мого дідуся, Кота в чоботях?

— Подавися своєю казкою! — пирскнула Віолінка. Глянула вгору: поміж листям гойдалась од вітру маленька жовта грушка. На вигляд вона була дуже смачна, — Зірви її мені!

Мишібрат слухняно скинув чоботи і босий подряпався по стовбуру. Нарешті добрався до гілки, де висіла грушка. Тепер йому було вже легше. Королівна, задерши голову, стежила за котом.

— Ну, швидше! Та кидай же!

Коли грушка впала додолу, Віолінка пожадливо вкусила її і скривилася, бо зразу набила оскому. Та й ну плювати, ще й ногами затупотіла.

— Ой, яка гидота!

І раптом угледіла вузлик капрала Пиптя.

— Може, тут якісь харчі! — вигукнула вона, силкуючись розв’язати кінці хустки.

— Не займай! — крикнув згори Мишібрат, — Почекай, я вже злажу.

— Ану ж я щось знайду, — цікаво щебетала Віолінка.

І перше ніж кіт зліз на землю, королівна вже перебирала півневі скарби. Медалі, котушки ниток, ґудзики від мундира, помаду, якою він червонив сивуватий гребінь… А тоді розгорнула мох і з тріумфом вийняла куряче яйце.

— А це що? — вигукнула, підносячи його над головою.

Тепер уже вона стала командувати збентеженим Мишібратом. Звеліла розпалити вогнище, і ось уже яйце пеклося в попелі.

— Я давно мала підозру, що він за нашою спиною об’їдається. Коли думає, що ми спимо, вічно шарудить своїм вузликом. От бачиш, який підлий цей жовніряка, — і не подумав поділитися з нами…

— Не може цього бути, я ж його знаю.

— Пхе, я його знаю краще, — Віолінка показала рукою на яйце в попелі. — У цьому він весь— себелюб і хвалько!

— Ні, я ніколи в це не повірю, — захищав приятеля Мишібрат.

— Ну то й не вір! А ти яке любиш — м’якеньке чи круте?

— М’якеньке, — соромливо прошепотів кіт.

Над кволим вогником зі жменьки торішніх трав та гіллячок у хмарне небо курів гіркий дим.

— Не обертайтеся, — почувся позад них благальний голос, потім шурхіт і тихий плач.

— Хто там? — здригнулась Віолінка.

— Це ти, Хитрусю? — здивувався наїжачений Мишібрат.

— Мене пограбували, — захлипала лисичка. Вона була майже гола, тільки сяк-так прикрилась великими лопушинами. Хвіст, рожевий, безшерстий і тонкий, як у пацюка, сховала за спиною.

— Та на неї ж гидко глянути!

— Хтось вистрілив у мене, коли я збирала для вас гриби…

— Не плач, Хитрусю, ми купимо тобі шубу в першого-ліпшого барана.

— Що ж то за лис у баранячій шкури! — Хитруся аж пересмикнулася.

Але це були тільки втішливі слова, бо хоч барани й легко розлучаються зі своїми кожухами, друзі не мали ані гроша. Навіть їсти було нічого.

А яйце?

Воно лежало в теплому попелі, вигрівалося, хоч хмизу більш не підкидали і вогонь погас.

— Коли б хоч капрал був! — простогнала Хитруся, в розпачі ламаючи лапки. — Як же я покажусь на очі людям?

— Про Пиптя помовка, а Пипоть тут! — вигукнув півень, виходячи з-за дерева, слідом чвалав бородань з буряковим носом, а над ним хмарою вилися метелики.

— Це він! — скрикнула Хитруся і чкурнула в зарослий лопухами рів.

— Стій, Хитрусю! Хитрусенько! — покликав півень, вимахуючи рудою шубкою.

Королівна стояла, роззявивши рота. Ніхто не помітив, як це сталося, просто щось майнуло. — і Хитруся вже сиділа у своїй пухнастій шкурі. А отой грізний муж тиснув їй лапку, занурюючи її раз по раз у буйні хвилі своєї бороди, і звідти долинало гучне цмокання.

— Цілую ручки пані добродійці і покірно прошу вибачити, — промовив він, витираючи піт з чола.

А тим часом до них наближалася карета з притороченими на даху скринями. Коней вів за повід білявий лисуватий чолов’яга. Шия в нього була обмотана жіночою панчохою, при поясі висіли дві баклаги. Потім дверцята відчинились, і з карети вискочив маленький чоловічок. Гордо розправив вуса, що досі були закинуті на плечі, й заворушив ними, немов цвіркун перед тим як засюрчить. Вуса стирчали врізнобіч, а завдовжки були цілих дев’ять ліктів.

— Це мої товариші: Юлій Коркотяг і Макарій Гуляйнога.

— А хто ж ви такі?

— Запопадливі Пасічники!

— То в них є мед, — облизалась королівна.

— Ось який мед! — ляснув Коркотяг по напханому золотом капшуку. — Дивіться, онде наша пасіка й працьовиті бджілки, — він глузливо засміявся, показуючи на оселі скнар у долині.

І розповів таку історію.

Всі троє колись жили в Скупицях. Юлій Коркотяг був там учителем. Але школа стояла пусткою, бо хто ж би марнував час і гроші на таку дурницю, як наука, надто ж наука поетики. А треба вам сказати, що кілька віршів Юлія Коркотяга були навіть уміщені в столичних газетах. Щоразу, коли щастило надрукуватись, він ішов за село, на роздоріжжя, і мріяв про лавровий вінець. Блукаючи так у задумі, натрапив на якогось маестро Шекспіра, той у руїнах неподалік проводив репетицію зі своїм мандрівним театром. Схвильований сценами, які встиг підгледіти ще до того, як театр нап’яв шатро на ринковому майдані столиці, Юлій почав підписувати свої твори псевдонімом «Офелія з Тулеби».

Але скороминущий успіх не рятував його від безгрошів’я, він був вічно голодний і худий. Якби не словники та королівське видання творів графа Майонеза «Як я уникнув помилок Ганнібала у війні з Блаблацією», котрими він напихав собі кишені, середньої сили вітер легко міг би його знести.

У Скупицях Коркотяг заприязнився з іншим майстром, уже не слова, а бритви, — перукарем Францішеком Кровоточієм. Оскільки в Скупицях не знайшлося такого марнотратника, який схотів би стригтись і голитись, бо зайве волосся тут виривали один одному в безупинних сутичках і бійках, то і йому загрожувала голодна смерть.

Третій був колишній будівничий, Гілярій Кутик. Вже троє поколінь Кутиків жили надією, що в Скупицях почнеться якась будова. З цим останнім із Кутиків мали згаснути і рід, і надія.

Отож одного вечора Коркотяг, Кровоточій і Кутик зійшлися та й поклали, обтерши болото з ніг своїх, негайно податись у широкий світ. Так і зробили.

Після восьмиденних мандрів зустрілись їм повози театру Віллі Шекспіра, що повертався з Тулеби. Маестро так кохався в різних жорстокостях, що порадив їм — він запевняв, буцімто цього вимагає справедливість, — стати розбійниками (звісно, коли трохи підхарчаться й піддужають), щоб одержувати належну їм частину суспільного прибутку. Він таки й спорядив їх, щедро наділивши театральним реквізитом: капелюхами, пістолями, алебардами та вірьовками.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: