— Ні! Тепер моя черга!

Зібрав півень усі сили і, заступивши циганові дорогу, крикнув:

— Стій!!!

— Геть! — ревнув Мозоль, але, побачивши рішучу позу капрала, стишив ходу.

Обоє стояли на узвишші біля закруту стежки. Над ними чулися крики втікачів, камінці з гуркотом котилися вниз.

Півень випростався, настовбурчив пір'я, опустив розчепірені крила і, прибравши цю одвічну лицарську поставу, націлявся в темряву притупленим дзьобом. Циган завважив це, простяг свої лапища і, скрегочучи зубами, почав підступати до нього.

Так вони стояли за крок один від одного, мов кам'яні статуї, в примарному світлі місяця, що саме сходив з-за гори. Старе півневе серце стукотіло: «Пам'ятай, це вже останній бій, будь мужнім».

Циган схилився над ним, величезний, як дуб. Зненацька внизу зацокали підкови, залунали вигуки:

— Тримайся, старий! В зуби його! Ми йдемо на підмогу!

Крешучи іскри острогами і блискаючи цівками пістолів, якісь люди дерлися на гору.

Повернув півень голову, щоб краще роздивитись.

Циган тільки цього й чекав. Він вихопив з-за халяви довгого ножа і з криком: «Ах, куряча твоя душа!» — двічі вгородив капралові в груди.

— Не зачиняйте хвіртки, зараз прибіжить півень! — почув ще Пипоть згори Хитрусин голос.

Підвів голову. Вгорі, біля відхиленої хвіртки монастиря, побачив вогник ліхтарика, його товариші були в безпечному місці.

Гаряча кров текла з пробитого серця. Півень розтулив дзьоба і без жодного стогону сконав.

Циган витер ніж об траву. Повів довкола чорними очима.

Потім, чуючи щораз ближче голоси й кроки, переступив через труп, що загородив йому дорогу, і побіг до монастирської брами.

В ту ж мить з-за повороту вискочили троє.

—Ану викреши вогню! Присвіти сюди!

Сипнули іскри. Криваво блиснув смолоскип.

Прибульці схилились над тілом капрала.

— Забитий! — зойкнув один. — Цей лиходій раз вислизнув з наших рук, але тепер уже не втече!

— Запізно! Браття-розбійники, запізно! — заволав другий.

То були Гуляйнога, Коркотяг і Кутик. Мозоль прокрався через їхню засідку і навіть відбатував пів-уса. сонному ватажкові.

Помітивши сліди, всі троє кинулися навздогін циганові, щоб додержати своєї клятви. І ось запізнилися — на хвилину.

Розбійники витерли лаву, на якій звичайно від. почивали прочани, підіймаючись до монастиря, поклали на неї небіжчика, і при світлі смолоскипа, що прискав кривавими іскрами, жалобна процесія рушила вгору.

Коли загрюкали кулаками в дубову браму, обережно визирнув брат Ослик і відразу злякано від. скочив. Але Мишібрат уже відсував засуви.

Їх впустили на подвір'я. Місяць, уже сховавшись за вежу, заливав сріблом брук. Поміж гіллям монастирських горіхів літали й тужливо пугали сови.

— Нічого їм не кажіть, — показав Мишібрат на кімнату для гостей, де спочивали Хитруся з Віолінкою. — О бідний мій друже! — заридав він, цілуючи звисле півневе крило.

Тіло внесли до наріжної келії, одразу засвітили свічки, і Мишібрат тремтячою лапкою закрив небіжчикові очі.

Місяць склисто світив за ґратами вузького вікна. В глибокій темряві горіли, опливаючи слізьми, воскові свічі. Тіні ченців ворушилися на стінах, шелестіли сторінки молитовників.

— Нічого не можу їсти, — прошепотіла Хитруся, відсуваючи мисочку, в якій парувала кминова юшка.

— Що, не смакує вам? — стурбувався кухар, брат Мускат, згортаючи пухкі руки на кругленькому черевці.

— Ні, дуже смачно, просто ложка в рот не лізе. Я вся тремчу, — прошепотіла лисиця. — Чому він не йде? В мене лихе передчуття! З ним якесь нещастя скоїлося...

Притискаючи до грудей капралів вузлик, вона зірвалася з лави і, неначе щось їй підказало, вбігла в келію, де лежав небіжчик.

Якусь хвилю стояла, нічого не розуміючи. А потім здійняла лапки і, пронизливо скрикнувши, впала непритомна. Вузлик випорснув і зі стуком покотився по кам'яній підлозі.

Розбійники схопились і підвели лисицю, а Кутик зачерпнув води з кропильниці й побризкав на неї. Хитруся поволі приходила до пам'яті, і ось уже мордочка її болісно скривилась, а з очей полилися сльози.

І тоді раптом у півневому вузлику з-під шматинки, з-поміж шкаралупок обплетеного дротом яйця вибрався бравий молоденький півник. Він був невеличкий, але вже вбився в пір'я, червоний гребінчик молодецьки звисав на ліве око. Здавалось, він уже ніколи не виросте — надто довго просидів у тісній шкаралупі.

— Я Кукурік, — відрекомендувався півник радо. — Епікурик.

Потім, на подив усім, підійшов до мертвого батька і, поцілувавши застигле пір'я, щось шепотів над забитим, у чомусь присягався зі сльозами. Хитруся ніжно обняла Епікурика, пригорнула до грудей.

— Сирітко, дитятко любе!

Та він суворо відсторонив її й мовив писклявим голосом, який, проте, вже починав мужніти:

— Що вдієш, помер старий, тепер треба за нього помститися!

— Де вже тобі, маленький! — заплакала Хитруся.

— Ну, не такий і маленький, — нагогошився півник.

— Будеш нашим побратимом, другом щирим, — обнімали його розбійники. — Завтра вбивцю спіймаємо, і він дістане по заслузі.

Вони повели півника до сусідньої кімнати і стали обговорювати план погоні й помсти. Тоді Кукурік із слізьми на очах почав згадувати батькові лицарські подвиги.

— Ех, коли ми були під мурами Блабони…

— Не бреши! — обурився Гуляйнога.

— Щоб мені так хвіст виріс! — клявся півник. — Хіба мало батько попоносив мене в ранці по бойовищах?.. Мало я наслухався оповідок на бівуаках?

— Він правду каже! — крикнув Коркотяг. І зненацька ляснув себе по лобі. — Браття! — зіпнув він. — Та це ж воскреслий півень. Наш товариш ожив!

Коли це за мурами, в темряві, розлігся страшний крик. Аж мороз пішов у всіх поза шкурою, аж волосся стало дуба.

Стукали сандалі, шелестіли ряси — коридорами збігалися ченці. Вискочили й розбійники, на ходу зводячи курки пістолів. Але в темряві нічого не можна було розгледіти між деревами на узбіччі гори, здавалось тільки, ніби там вовтузяться, борюкаються якісь зловорожі сили. Час від часу дрижав проти місяця плющ, неначе якісь могутні потвори гострили пазурі об монастирські мури.

Циган, що причаївся за деревами, бачив, як брат Ослик, брязкаючи ключами, замкнув хвіртку. Тоді він схопився і, вдаривши сурмою об стовбур верби, просичав:

— Одного я рішив, то чорти принесли трьох...

Він покрався вздовж мурів, вишукуючи розколини й виїмки, де можна було б поставити ногу. Ходив, задерши голову, і жадібно поглядав на гілки, що вихилялися з-за частоколу. Сови нечутно кружляли над ним, клацаючи гачкуватими дзьобами.

Аж тут Мозоль побачив, що з другого боку сунуть до нього якісь чудернацькі постаті. Схожі на людей, але безрукі, безносі, немов примари з лихого сну, якісь страшні привиддя. То були сім лютих демонів — сім Найтяжчих Людських Вад. Вони попід мурами чигали на запеклих злочинців.