Батько корчує пні за лісом на вирубі — гейби не заважали на тому шматку такого дорогого поля. На новині добре просо вродить, а там і пшениця, та прокляте оте коріння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не так легко, але хіба батькові першина? П'ять отаких десятин своїми власними руками вичистив, а самі, либонь, здорові знаєте, що то за ліс ще перед парою років стояв на цьому гарному місці. Що то були за сосни, та дуби, та липи… А хіба тільки тут?! А отам в Осовці! А на чеських полях! А на панських! А на Тимошівщині… Рве, було, та рве, як буревій, а все, «щоб просо вродило, а після пшениця».

А «вона», тобто мати, пішла до млина. Ось уже третій тиждень валяється там та гелетка[1] жита і ніяк його не змолоти. Не диво, коли б хоч млин далеко, а то ж під боком. Та що порадиш? Завізно. Хліба, мовляв, зародило, то кожний силоміць на зламання карку до млина преться, так ніби не хватить йому води.

Василь корови пасе і вже «на цілий день», бо дні, як не кажіть, укоротшали, а паша на тих Валах не дуже то вилягає. Не попасеш довше худобину — не питай з неї й молока.

Володько й Хведот? Ті лобурі! Їм що… Для них все ще готове прийде до рота. З них ще, як з кози шерсті чи з козла молока. Куди його ще попхнеш, коли першому щойно від м'ясниць піде сьомий, а другому аж після другої Пречистої четвертий. Сиди на печі та носом підшморгуй.

Але хіба та дітвора всидить вам дома. Поки вештається отут десь близько мати, доти й вони тут — майже, як ті курчата біля квочки, жебонять. Але варто матері бодай на хвильку відвинутися, чи то на річку сорочку виколотити, чи то до млина, чи на ярмарок, як і дітиська обоє одразу кудись котяться і хто знає куди. Страхота — ота річка поблизу… Та Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале і зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до нещастя-страхіття не дійшло.

Хлопчисько ото завше діло з огнем має. Ледь, бува, розвидниться, а воно вам вже рахається (і де його та охота береться) і, чи лемензнуло[2] що, а чи й так — бере отого меншого і волоче його за собою бозна-куди. Завше до того лісу тягнуться — ліс для них, що бур'ян для курчат. Полізуть ген отуди в соснину на Мартинове або до Таксарової контори і там цілий Божий день без їдла і без сідла[3] пропадають… «Ми, мамо, огонь кладемо, назбилаєм тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо і їмо». Це все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько… Той би такого «накладемо» від батька дістав, що вдруге йому не захотілося б… Той вам прийде ввечері по вуха обмурзаний і ані пари з уст. Мовчить, і тільки оченята сині-пресині та ще кирпатий носик… А оченята розумні, та полохливі, та такі вам глибокі — в кого воно таке вдалося, Господоньку, подай сили та хороші, Мати Пречиста, щоб здорове росло — люди будуть…

Так ото посунуться, як сказано, в той їх ліс, печуть там ті свої «калтоплі», гурма побережникової дітвори до них прилучиться — сухе листя, вогні, дим, а репетують, що тобі безума…

Отако раз заманулось бахурові наложити огню ще й над річкою. Задумано — зроблено. Бере, чуєте, головешку з огнем і сунеться з нею до самої клуні. Ні батька, ні матері на подвір'ї якраз не було, а йому, чуєте, заманулося взяти з клуні пшеничної соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив від нещастя — Боже, Боже, таке страхіття лихе!

А Хведотисько (штанята йому все спадають на п'яти, бруднізна сорочка ворочком із заднього прорізу вилазить) і собі за ним тягнеться, та носом підшморгує, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазує, від чого край рукава ніби шкірою облямовано. Володько каже йому зі стіжка соломи насмикати і то стільки, що той ледве-ледве руками сягне, а живіт так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.

Так і до річки дотьомбали. Багаття раз-два і готове. Поклав на землі головешку, соломи, сухого верболозу, кілька разів дмухнув, ковтнув дещо гіркого диму, дещо сльозу пустив, і сухий верболіз із соломою, як стій, спалахнув і затріщав весело.

А пора ж осіння, вітер студить низом і до всього гостро торкається, сонце, червоне та велике, поволі за млин ховається, верби листя своє, рудим підбарвлене, гейби кури пір'я весною, стрясають із себе до землі, до річки і де попало. Дітиськам ноги мерзнуть, а вони їх сунуть в огонь, ніби кусні коріння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько все Хведота діймає та хвилі йому не дає, що той, мовляв, не вміє збирати. Хлопчиськові, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку і чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не візьме його із собою огонь класти.

Хведот зовсім-зовсім такою погрозою розторощений, зі шкури вилазить. Не винен же він, що те прокляте ломаччя йому не дається, що штани його такі зрадливі, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетів коміть головою, носа до крові розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть тобі мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самі від себе спливають на очі, а кров, змішана із сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут ні язик, ні рукав не поможе більше.

Володько ж надто крутий і не знає милосердя, допікає до живого… І знає чому. Хто то за все відповідь дасть? Він — «до всього приводець». Той тобі сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все «сам зробить», а ти Богу духа винний, іди та вислухуй за нього, та діставай ляпаси, та вибріхуйся. Гірко, гірко… І образливо… І несправедливо… От хоч би ті «ручиська та ножиська», що на них «хоч гречку сій». Спробуй обмий таке — «Господоньку, Господоньку! Коли б ти мені хоч одну дівчину було послав, а то все оті бахурі». І чого ті мама нарікають? Просив же він, щоб купили йому чоботи, щоб не був вічно босий? Просив. Не послухали — чого нарікають? І Володько дивиться на ті свої «ножиська», супить брови.

— Хведоте! Не тич ніг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я навмисне тобі попік! — падає враз голосне і суворе.

Хведот здригається, шморгає голосно носом і слухняно задочком відсувається від огню. Потім глянув боязко спідлоба на «Воводька», що той далі зробить… Але той уже, видно, «такою дурепою» не цікавиться більше. Щось, видно, інше сплило йому на думку. Ось він устав, підійшов до краю берега і вдивляється чогось до води в річці, що тече поволі та ліниво, місцями робить закрути, місцями вирує і щось потиху, здається, сама з собою говорить. Ї Володько, здається, також з нею розмовляє… Он пливе гурток іржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом і, здається, питає: куди ви пливете? Ті мовчать, пливуть далі, Володько проводить їх так далеко, доки сягає його зір і вже щось інше бачить. Он якась ломачка — пливе, кусник свіжої тріски… І ломачка, і тріска, мов кораблі, пропливли перед зором здовж і зникли. Усе пливе і все зникає. Плюнув до води, і та маленька цятка його слини також попливла і також зникла. А коли б він отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку! Дали б йому тато шапку. Не дурний він таке робити.

Але ж куди насправді все то пливе? Та вода? Та ціла річка? Володько стоїть, руки заложені за спину, очі вперті в прозору, жовтаву воду, на обличчі задума. І враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. піти за водою? Отак усе лугом та лугом… І куди б зайшов? Це ось довкола «наша Лебедщина», а там далі, за тими кущами вільшини, як літом сходить сонце, невеличке село Лебеді. А що там далі? Тато кажуть: річка тече до моря. Іти отак просто-просто і там… море. Аж страшно. Таке велике, велике, ні кінця, ні краю, сама вода і вода… І глибоке, глибоке! Володькові очі все ширшають і ширшають, на щоках з'явились рум'янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так дуже хотілося б… Бачити. Чути. Знати.