— А звідки ж ти знаєш? — вже з ноткою іронії, питає Іван.

— Знаю. І хто твоє барахольце стягнув — знаю. І що ти безбілетний. От дай потягнуть — скажу, де і поспать можеш… Іван мовчки потягнув з цигарки і решту віддав хлоп'яті.

— На. Остання, — додав при тому.

— Чого ж остання? Остання у попа жінка та й то не завжди… — Малий потягнув диму, випустив його віртуозно різними бубликами і продовжував свою філософію: — Новичок, що? Не горюй. У нашому савєцкому союзі свіжого воздуха хватить, а чого більше птиці нада. Но все таки в жизні нічого не здавай, батя, даром. І нікого не визнавай. Не треба. Гроші маєш?

— Маю, каже Іван.

— Дай п'ятьорку… Не бійся, не бійся… Кажу п'ятьорку, значить п'ятьорку. — Іван скептично, з усмішкою, глянув на малого. Той потягнув дим, шпарко сплюнув… — Я з князів — розумієш? Голуба кров. Брехати — брешу, але тільки з потреби. — Іван видобув і подав тому п'ять карбованців. Не подякував, згорнув папір в рурочку і засунув в один з рубців подертої ватянки. — Ти, видно, з кулаків? — продовжував, видуваючи дим. — Нічого. Розумію. Розпатронили. Знаєш, у нас кватирка мається, лише трохи зверх норми, підсобна, так би мовити, зі всякими такими ультраудобствами совєтського часу. Знаєш, де міст на Либеді? Проти Байкового? Приходь. У сім на мосту. Чекаю! — і пацан урочисто зник.

Іван швендявся без потреби між небом і землею до шостої, о шостій зустрівся з Василем на Володимирівській. Було гуляння, сутінки, весняно, багато громадян і громадянок, навіть смішки, навіть вигуки і якось, здається, радісніше зо всіх боків. Лише Василь не міг ніяк настроїтись. Іван це помітив одразу.

— Не журись, хлопче. Знайдемось — каже він. Василь щойно тепер зауважив брак клунка. Але нічого не питав.

— До Канева я написав. Побачимо, — промовив.

— Добре, — каже Іван.

— Головне які б папери, — каже Василь.

— Так. Папери. Папери в наш час річ важна.

— Попробуєм, — закінчив Василь. Він більше нічого не питав, покрутилися, постояли, помовчали, умовились зустрітись завтра і розійшлись.

Сонце щойно зайшло, між будинками клались обережні сутінки, що переходили у грайливо-малинове смеркання. Раптом, ніби впали з неба, загорілись ліхтарі. З заходу опуклим, ніби надуте вітрило, небозводом тягнулись хмари барви старої вати, що зустрівшись над містом із східнім вітром, поволі розривалися по широті простору.

Іван попав на цвинтарище до просторої, мурованої гробниці. Не сподівався цього, але й не дивувався. Запровадив його туди не той з базару, а інший — високий, тонкий у довгому, пошматованому лапсердаку хлопчисько з дуже блідим, єлейним обличчям, що світилося навіть у темноті.

Стояла півтьма. Кволе світло давав недогарок свічки, що стояв у центрі простору на перевернутій скринці, що правила за стола. Димно, чадно, алькогольний згар, махорчана суга. Людські постаті стояли, сиділи, лежали. Біля скриньки мальовничо осяяні свічкою четверо урків різались у карти. Кілька інших, сплетеною, мов вужі, групкою щось читали і уривно і нагло заходилися реготом. Ще інші у різних місцях і різних позах лежали на полицях у нішах гробниці.

Прихід Іванів не зробив на них ніякого враження, ніхто навіть не глянув. Він дістав своє місце — дошка на глиняній, мокрій долівці при самому вході з діри, що зяяла майже над головою. Дірою догори гнало димом, згори холодом. І час від часу хтось сунувся вгору, хтось вниз.

Іван вагався, не знав спочатку, чи йому тут лишатися, чи може піти краще і десь там прошвендятись до ранку, але згодом все таки рішив залишитись. Ніч була з приморозком, а одяг у нього лихий.

Зайняв своє місце, присів, випнувши високо гострі коліна, оперся спиною об цегляну, мокру стінку, заплющив очі і занімів. Руки, ноги, всі кості і всі м'язи терпко щиміли, пальці в чоботях були мокрі, ворушив ними і разом ворушилась думка. Канів. Вірочка. Мар'яна… І «що там»?

— Кажу, Сєнька! Ще один такий фураз і мажу в апетитне місце! — чує враз Іван дуже виразно, і це приводить його до свідомости.

— Це ти мажеш? — відповідає спокійно, грубо, понуро інший голос.

— На слух кульгаєш? — грозить перший.

— Ну, маж, маж! Чаво! Марксом! — озивається третій, розважний.

Іван чує і не чує, швидко летить кудись вниз глибоко.

— Два мільярди, кажеш? Нісенітниця! — чує він знов інший голос і з іншого місця.

— А по-твоєму? — питає його другий з ноткою іронії.

— Та що ж по-моєму. Не по-моєму, а взагалі…

— То що ж взагалі? А те, що ізотопний склад свинцю, як також середній зміст урану вказують виразно на чотири-п'ять мільярдів.

О! Іван летить назад швидко догори і напружує увагу.

— То ж на еволюцію одного тільки підтипу хребетних, — чує Іван, — природа всадила якінебудь мільйон-півтора років.

Другий з тією ж ноткою іронії:

— Що ж тоді теорія вогнеплинної маси?

— У тім то й річ. Зрештою, яка там вогнеплинна? Звідки взялася б вода? Кисень? Гелій? А скільки часу вимагало б охолодження? Сто тридцять, кома — вісім, мільйонів квадратових кілометрів — шутка сказати.

— Ах, знаєте! — озвався враз інший радісний вигук: — Найкраще, як казав славетний ректор кембріджського університету Джон Лятфут, — небо і земля, разом з хмарами, повними дощу, і весь той твір, разом з людиною, було доконано святою трійцею дня 23 жовтня 4004 року перед народженням Христа, о годині дев'ятій ранку!

— Ха-ха-ха! — зареготали всі три разом.

— Ей, там! Учониє! Закройсь! А то вибрасим з димом! — озвався голос знизу. «Учониє» закрились, і запанувала тиша. Іван знов погруз у свою дрімоту. І снилось йому: весна. Їхній сад. Дуб, що на краю від поля. На дубі безліч галичих гнізд. Шукав драбини, щоб їх поскидати і не міг знайти. Не міг навіть рушитись з місця, ніби він скований. Цілу ніч верзлась йому та галич.

Коли прокинувся, крізь діру над його головою, разом з холодом, влазив сірий ранок. Руки, спина й ноги заклякли. Якось щойно тепер усвідомив, де знаходиться, і кинувся скорше тікати. У темноті підземелля все, мов у багні, спало. Іван швидко подряпався догори.

Земля, і все на ній було всипане інеєм, небо над білою каплицею обережно рожевилось, віття дерев угорі і мережива могильних ґрат унизу, мов павутиння снувалось у ранковій млі. «Сто тридцять, кома — вісім, мільйонів квадратових кілометрів», пригадалось Іванові, коли він плівся вздовж головної алеї попри каплицю, попри мовчазні монументи, бюсти, хрести. Не було тут місця, що його б не означив час. Ґранітні плити надщерблені, бюсти повалені, хрести збиті. Довго ходив, довго приглядався. Потім пригадав, що йому прийдеться ще цілий день ходити, і присів на покритому інеєм камені надгробка. Думи гнітили його. Тісно. Тяжко. І нема куди. Кого б спитати, чому це так? його зір кидався, мов скажений пес на ланцюгу, щоб щось вглядіти. Натрапив на кусень каменю з висіченим на ньому розп'яттям, і стало ще тяжче. Він навіть чомусь нагнувся підняв той камінь, обтер рукавом висічену голову з виразними рисками тернового вінка і довго приглядався до неї. Саме в цей час з каплиці, отам вище, почали вилазити дивні, обідрані постаті, що, мов таргани, швидко розлазились, хто куди, в напрямку міста. Щось подібне пройшло і попри Івана, було майже босе, а під ногами пришерхлий льодець.

Увесь цей день — довгий, тяжкий, неспокійний, Іван чекає на Василя. Той сьогодні б'є молотом на своїй кузні і може прийти щойно вечором. Але ввечорі велика нагорода. Біля дев'ятої години вони обидва чемно, мов школярі, сидять на другому кінці міста у захристії церкви св. Івана Золотоустого, біля них довкола купи книг, ікон, хоругов, чаш, риз, сушеного зілля, так що й нема де ступити, а в тому шумить примус і патетично, мов артист, що грає Мефістофеля, метушиться висока, тонка у довгому поруділому підряснику постать о. Поспіловського. Поїв чаєм своїх гостей, частував чорним хлібом, говорив, викрикував. Усе намагався зірвати мову.

— О, наш час, наш час! — взивав він до неба, здіймав свій зір в те місце, де висіла почорніла картина Христа, що розмовляє з Самарянкою. Храми Божі руйнують, слуг Божих женуть у темниці, народ хрищений переслідують… І, скажете, хто? Татари? Ізувіри? Ні, свої ж! Ті ж самі, що ще учора сповідь брали, причастя святе ісповідували… Оцей ваш синок, — і він вказав пальцем на Василя, казав мені одного разу: це, отче, тому, що вони розчарувалися. Не прийшло збавлення. Дві тисячі років християнству, а християнства нема. Воно то може й правда, але ось скажіть мені, чим закриєте діру, що лишиться на місці християнства? Матерією? Камінням? То ж ви тільки гляньте, як вони женуться, щоб знайти щось те «нове», а його нема. Хлоп'ята оті в чоботях з лишаями з-під сільських стріх… Що знають вони про Боже діло. Бачать сонце! Сонце! Атмосфера, стратосфера, планети, зорі! Добре! Хай матерія, але помилуйте! Як же це так — нема, нема і враз є! І безконечність. І все в русі. Хор без диригента? Банька в просторі вагою в шість тисяч трильйонів тонн отак собі лише матерія? Це добре діло. Матерія! І більше нічого…