Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися для матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарунком, але до чобіт треба співати — як же вона буде співати своїм старим голосом.

— За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядь-но, дитино! Ти ж вмієш, ні?

Марія сіла за стіл. Одягнута і зав'язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев'язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спущені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.

Перед нею, на великому талірі, перев'язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Гості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:

Ото тії чоботи, що зять дав, А за тії чоботи дочку взяв… Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені…

Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.

— От так дістав жіночку! — говорили сусіди. — Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..

А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни рухнуть.

Навіть Марія дещо розвеселилася, її брали до танцю. Здебільша відмовлялася. Він не танцює, так і вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась більше Гната, у всьому радилася з ним. Він радів і бігав мов навіжений. Йшли разом до комори, розглядали та упорядковували свої подарунки: хустки, спідниці, полотно… Дістали, хвалити Бога, досить. Хватить на кілька років. І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з цим помиритись…

Буденні дні. «Коли б хоч, — думає Марія, — менше зо мною сидів. Нічого не говорить, сидить і дивиться посоловілими очима. Ах, нащо він так любить! Коли б хоч не так докучливо і не так нагальне любив. Завше коло тебе, завше: «Може, хоч те? Може, се? Чи не потребуєш на нову спідницю?» Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться. Доглядає, як малу дитину».

Дізнався, що Марія любить слухати читання. Щотижня ходив до шкільної книгозбірні і вечорами та святочними днями перечитав їй чимало всячини. Часом траплялися книжки, від яких Марія не могла відірватися. Гнат мусив постійно сидіти й читати. Марія переживала прочитане, раділа чи плакала разом з тими людьми, про яких оповідала книжка.

Ще більшу втіху мала, коли почула вагітність. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке манюсіньке крикливе с створіннячко. То буде хлопчик, обов'язково хлопчик. Назве його Романом. Це ім'я давно подобалося Марії.

Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи спихнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов'язки.

Родився у Марії дійсно хлопчик, і назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бігав, землі не чув. Боявся за Марію, хотів їхати бозна-куди за лікарем, але все обійшлося щасливо, і то без лікаря. Марія родила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цілу хату. Прикликали бабу Улиту, і та зав'язала новонародженому пупок. Коли Марія кормила дитину, відчувала велику радість. Сиділа над маленьким чоловічком, який ледве ворушився, і безупинно дивилася на нього.

Хрестини відбулися за тиждень. Першим кумом взяла Марія Мартинового Романа, першою кумою дячиху. Гнат не мав ні в чому голосу, зрештою, і не потребував його. Був надто і так щасливим. Був щасливим, що з очей Марії зник вічний смуток, який не сходив у неї й тоді, коли сміялася. Тепер ніколи і нічого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усміхнена мати, і чого їй ще потрібно? Тішилася, і сміялася, і світ не раз обняти бажала б. Гнат став кращим і поважнішим у її очах. Це ж він подарував їй сина. Це ж він, добрий, мовчазний Гнат.

— О мій ти цвяшечку!. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. — щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

— Як виросте, дамо його, Гнате, на школи… Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Всього тільки два місяці, а чого він тільки не знає… Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так смішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказис? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. — Не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками. Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигебльовував, виточував ніжки, поруччя. Побарвив білим лаком.

— Ти, Маріє, перекормйш його, — каже Одарка. — Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то для дитини ліпше.

— А коли ж кричить…

— То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальченятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстю печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Улиту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зо сну та кричить.

Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і кормить грудьми. Що є приємнішим, ніж кормити так дитину? Одного разу зненацька почула у бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір'ї, згрібає солому. Вибігла.

— Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати! Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.

— Ти тільки подивися. У нього вже зубенята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!.. — Ах, як Марія тішиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає зо всіх сторін Марію і дитину, а натішившись, вертається знов до роботи. Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше, ніж колись, дивиться на матір.

— Бе-бе-беї Агі! Агі! Агі! Па! — філософує малий.

— Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?

— Агі, агі! На!..

— Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну скази! Ну. Скази: ма-ма.

— Агі, агі! Ма…

— Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма.

Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він вже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий згук видумав, то зіп'явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати.

Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудесного незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав:

— Ма-ма-ма!..

Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.

— О моє ти, моє!.. О ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?

Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала не дочекалася, поки вернеться, а тільки в'їхав вечором на подвір'я, миттю вибігла до нього і:

— Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив «мама».

— Хм, — сміється Гнат, лишає в запряжі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку. Михайло побачив запряжені коні без погонича і наробив крику.