Але, незважаючи на свою кмітливість і обізнаність, особа «ікс» у даному разі зробила кілька непрощенних для свого фаху помилок. Коли б злочинці не допускалися помилок, то їх злочини ніколи не були б викриті. Чи не так? Наше завдання — вчасно помітити помилки.

Я вважаю, що план диверсії особи «ікс» загалом хитро і розумно скроєний. Але, здійснюючи його, злочинець припустився деяких істотних помилок. По-перше, він не потурбувався залишити на стіні будинку кілька подряпин, схожих на сліди від людської ноги. По-друге, не догадався кинути на землю, під розбите вікно, кілька дрібних уламків. По-третє, зробив велику дурницю, перепилявши залізний прут зсередини і зігнувши його назовні, а не всередину. Груба помилка й те, що він залишив на кам'яній підлозі великі уламки скла.

Якби не ці дрібні, але фатальні помилки, я ніколи б не побачив у злочині диверсії і вважав би, як і мій колега Славі Ковачев, винуватцем учителя Методія Парашкевова.

Авакум трохи постояв біля вікна. По вулиці повагом ішов, розгублено дивлячись перед собою, молодий чоловік у пом'ятому фетровому капелюсі. «Чоловіки носять капелюх, як правило, зсунутим до правого вуха,— подумав Авакум.— А цей зробив навпаки, зсунув капелюх до лівого вуха». Потім раптом згадав, що стоїть спиною до полковника. «І непристойно, і не за статутом»,— дорікнув він сам собі її швидко повернувся на своє місце.

Полковник знову почав шукати в шухляді сигарету. Авакум згадав чоловіка у фетровому капелюсі. «Мабуть, дізнався про щось неприємне, а чи схвильований чимось, що переплутало його плани»,— подумав він.

Славі Ковачев стримано зітхнув, труснув головою й підвівся. В нього ще був самовпевнений вигляд, але капітан трохи зблід, а зморшки на чолі та навколо очей стали наче довшими й глибшими.

«Тепер його амбітність звивається, як гадюченя під чоботом»,— подумав Авакум і раптом відчув, що якийсь особливий, ледь відчутний жаль сповнює його серце. Проте кого він жалів у цю мить більше — сумного чоловіка у фетровому капелюсі чи свого збентеженого колегу, Авакум не міг би сказати.

Полковник нарешті знайшов сигарету, пильно подивився на неї і раптом, ніби розсердившись, зім'яв і кинув у кошик. Він мовчки глянув на Славі Ковачева, знизав плечима і сказав:

— Ну, ви, товаришу капітан, мабуть, просите дозволу йти?

— Прошу дозволу йти,— тихо відповів Славі Ковачев. Полковник підвівся і подав йому руку.

— Дякую за ваші старання.

Славі Ковачев поморщився, наче раптом у нього заболів кутній зуб.

— Ви можете ще сьогодні повернутися на свою службу,— сухо сказав полковник.

Славі Ковачев підійшов до Авакума, щоб попрощатись. Він потис вологою рукою руку свого колеги й усміхнувся. Волога рука, усмішка, сердечне, дружне рукостискання — все це ще більше засмутило Авакума. Сидячи в кріслі, він схилився і розглядав кольорові узори на килимі.

Полковник Манов підійшов до нього і поклав руку на його плече.

— Сьогодні на обіді ти будеш моїм гостем. Зараз же скажу Христині, щоб приготувала локшину зі свіжою капустою та чорним перцем. Це ж твоя улюблена страва, так? Скажу їй також, щоб поставила під кран дві пляшки «Карловського міскету». Ми благословимо твою улюблену угорську страву нашим вином, і наслідок буде чудовий.

Доки Авакум добирав найвишуканіших слів, щоб відмовитись від запрошення, начальник управління вже переказав дружині своє прохання по телефону. Обличчя його світилось радістю. У цю мить він здавався молодшим. Таким пам'ятав його Авакум з тих років, коли вони разом з Мановим працювали в оперативному відділі.

Поклавши телефонну трубку, полковник склав руки на столі й прокашлявся.

— Товаришу Захов,— почав він і знову покашляв, щоб очистити голос від інтимних ноток.— Мені відомо, що у вас відпустка, правда ж?

— Так, у мене чергова відпустка за рік,— відповів Авакум. «Знов починається гра в піжмурки»,— подумав він і додав: — Я тимчасово урвав свою відпустку, але вирішив із завтрашнього дня поновити її.

— Так, так...— кинув за звичкою полковник.— Дуже добре! Це ваше право, звичайно. Море, пляж, сонце — приємні речі, що й казати. Людина лежить, відпочиває, ні про що не думає. Словом, живе безтурботно і щасливо.

Авакум раптом згадав, що завтра в нього зустріч із Сією, і всміхнувся.

— Так,— полковник зітхнув.— Я дуже радий. А ваш Методій Парашкевов, між іншим, перебуває за крок від зашморгу. Мушу сказати вам, нічого втішного не чекає цю людину.

Авакум відчув на щоках вогонь.

— Ви, здається, збирались їхати у Варну, на Золоті Піски, чи кудись-інде? — говорив полковник.— Я щоліта даю собі слово повалятись на цих пісках, але далі, ніж до села Банкя, де є мінеральні джерела, не їду. А ось узимку інколи доводиться мені їхати до моря... По службі, звичайно... Проте хочу підкреслити, що становище цього Методія Па-рашкевова зовсім погане. Ви, мабуть, знаєте, що правосуддя керується незаперечними фактами і очевидними доказами. А всі незаперечні факти і очевидні докази — проти вашого вчителя, хоч як це сумно для вас. Певен, що ваші гіпотези в даному разі цілком слушні, але правосуддя вимагає фактів, а не гіпотез. Незаперечні відбитки пальців Методія Парашкевова на розбитому склі — це факт, адже так? А те, що залізний прут зігнутий назовні, а не всередину,— байдуже! Прути можна згинати і назовні, і всередину, на те вони й прути. Отже, хочу сказати, товаришу Захов, що тільки тоді, коли ваша гіпотеза буде підкріплена фактами, тобто коли ми знайдемо і затримаємо особу «ікс», Методій Парашкевов побачить, як то кажуть, білий світ. Але річ не тільки в Методії Парашкевові. Якщо слідство почнеться і закінчиться вчителем, плани ворогів будуть здійснені — справжній злочинець, можливо шпигун, лишиться на волі з розв'язаними руками... Такий досвідчений, хитрий і спритний шпигун на кордоні! Уявляєте, товаришу Захов, що це означає?

Так... Але кажуть, що на Сонячному Березі приємніше, ніж на Золотих Пісках. Це правда? В такому разі, чому б вам не поїхати туди?.. Грітиметеся на дюнах, дихатимете вологим морським повітрям... Може, знайдете в якомусь ресторані і гарячу локшину зі свіжою капустою...

Тепер Авакум не відчував вогню на своїх щоках. Навпаки, йому неначе ставало все холодніше й холодніше. Він неуважно слухав полковника, деяких слів навіть не чув, бо кілька разів перед його очима промайнули рожеві фасади будинків з жовтими балкончиками, а до слуху доносилося знайоме дзюркотіння фонтанчика. «А чому вона все-таки не хоче більше зустрічатися з інженером?» — подумав Авакум. Полковник пророкував шибеницю Методієві Парашкевову й обіцяв гарячу локшину з капустою Авакумові. Він говорив про Сонячний Берег, але хтозна-чому замість піщаних дюн Сонячного Берега перед Авакумовими очима попливли ті білясті куделі туману, які він бачив у глибоких урвищах Зміїці. «Невже повісять Методія Парашкевова?» — подумав Авакум і раптом відчув, що на душі у нього дуже спокійно. Полковник говорив про капусту й морське повітря, а він неначе бачив у тихому спокої своєї душі малюнок, який у глибоку давнину чиясь рука вирізьбила на теракотовому келиху: периста стріла наздоганяє сарну.

— Товаришу полковник,— посміхнувся Авакум,— якщо ви не проти, я відкладу відпустку. Кінець кінцем і в Момчилові клімат непоганий! Знаєте, там є місцевість Зміїця, яка своєю красою, здається мені, не дуже поступається перед Сонячним Берегом.

Полковник знову почав шарити в шухляді — йому хотілося закурити і, хоч не мав нежиті, підшморгнув носом і нахмурився. Потім поклав руку на телефонну трубку і, повернувши до Авакума своє розчулене, схвильоване обличчя, сказав урочистим голосом:

— Скажу Христині, щоб поставила під кран ще одну пляшку. Ти не маєш нічого проти?

Я описую ці події так, як бачу і розумію їх тепер, коли все вже в минулому, все закінчено і з'ясовано. А відтоді спливло понад рік.

Сталося так, що три дні тому, тобто в суботу, надвечір я вийшов прогулятися шляхом на сусіднє село Ликіте. Мені дуже подобаються такі прогулянки. Дорога до Ликіте рівна, завжди вкрита товстим шаром сірого пилу, і, коли ступаєш по ній, здається, ніби йдеш по безкрайому пухнастому килиму. Обабіч дороги то підносяться, то зникають округлі горби, одні з сосновими лісами на плечах, інші — ніби вкриті простирадлами, м'якими родопськими ковдрами, де-не-де помережані брусницею і глодом. Часом заєць вискочить на дорогу, стане посеред неї і, перш ніж перетнути її, нашорошить вуха, уважно прислухаючись. Потім — стриб, стриб, підніме вгору сірий зад і зникне в чагарнику коло шляху. Вдача цього лагідного злочинця відома. Заєць прокрадається до городів момчиловців, щоб поласувати кучерявою капустою і солодким перцем. Добрий апетит!.. У сутінках пролітають кажани. В присмерковому небі майне щось, залишить миттєвий слід і зникне. Навколо пахне сосною і травами. І так тихо, що коли несподівано десь пролунає крик ще сонного нічного птаха, здається, наче біля вуха заревів лісовий звір. Кілька разів я здригався легкодухо, захоплений зненацька цим безглуздим обманом! Особливо там, де шлях огинає Зміїцю... Але я звик обминати це погане місце прискореним військовим кроком. Тренуюсь у швидкій ході, бо чув, що це зміцнює серце. І тренуюсь доти, поки таємнича Зміїця лишається позаду кроків на сто. Потім знову сповільнюю ходу. З пасовиськ між Момчиловим і Ликіте час від часу долинає заспокійливе дзеленчання мідних дзвіночків — там на лугах пасуться сотні овець. Далекий собачий гавкіт тішить мій слух, мов щире вітання. Від нього стає веселіше на душі. Хай собі гавкають собаки, це їхня справа!