Більшість документів характеризували Методія Парашкевова як скромнягу, тихого й байдужого до своїх побутових вигід, спартанця духом. Натикалось, що він трохи відлюдник, мовчазний, важкої вдачі. Але всі твердили, що Парашкевов чудовий учитель, любить читати наукову літературу і бути «серед природи». Крім хімії, він ще захоплювався геологією, бо всюди, де вчителював, залишив у школах невеличкі, але дбайливо дібрані колекції мінералів. На думку декого, Парашкевов не зміг одружитись саме тому, що багато часу витрачав на збирання камінців і гайнував гроші на книги, інструменти та різні препарати й хімікалії.

Не було жодного свідчення, де б не йшлося про ще одне захоплення вчителя — його мисливську жилку. Вона була успадкована по батьковій лінії. Дід Парашкевова, Ігнат, славився на всю округу як найдосвідченіший мисливець, що полював на вовків. А Методій був не тільки вправний стрілець, а й чудовий препаратор. Шкільні кабінети природознавства він заставив препарованими зайцями, лисицями, пугачами, куріпками, які виглядали наче живі.

Однак було незрозуміло, що примусило Парашкевова кинути вчителювання й переселитись у Софію. Матеріали давали дуже мало відомостей про ці два роки його життя. Встановлено лише кілька фактів: Методій жив на гроші з продажу виноградинка; купив собі мисливську рушницю в якогось чужинця, певно англійця; подавав заяву, де просив прийняти його на роботу в гірничо-геологічний інститут. У цей інститут Парашкевова не взяли, бо на заяві була резолюція завідувача відділу кадрів: «Не відповідає політично». Хазяїн будинку, в якого він тоді наймав квартиру, машиніст паровоза, дав таку характеристику Парашкевову: «Мовчазний, відлюдник, багато читає, часто ходить на полювання. Має чудову рушницю, сам робить патрони, а вбиту дичину роздає кожному, хто забажає. Тихий, вовчкуватий. Дружина моя, Василка, гнівалась на нього за те, що в кімнаті було повно камінців. На столі він завжди тримав великі й маленькі флакончики з хімікаліями, збільшувальне скло, молоточки. Одного разу навіть купив на товчку і маленький мікроскоп, мабуть непоганий, бо блищав, мов золотий. Цього дня ми вперше почули: Методій посвистував — радів, що придбав мікроскоп. Гості до нього не приходили, за кімнату платив вчасно, але шкодував грошей на одяг. Дружина моя, Василка, обпирала його, часто латала комірці його сорочок. Ми були задоволені ним, і він нами також. Коли він сказав, що їде вчителювати на село, дружина моя зажурилася. Парашкевов залишив їй на згадку гарну спиртівку чужоземного виробництва».

Узагальнивши істотне в усіх цих документах, Авакум задоволено потер руки: тепер можна було не сумніватися, що особа «ікс» і Методій Парашкевов не та сама особа.

На п'ятий день після прибуття в Пловдив Авакум поїхав у Смолян.

У Смоляні його наздогнав лист від полковника Манова. Полковник писав:

«Я прочитав протоколи перших кількох допитів звинуваченого Методія Парашкевова. Прочитав дуже уважно і можу сказати, що тепер знаю в цій справі стільки ж, скільки й на самому початку. В усякому разі, хочу процитувати кілька пунктів, які мені здаються цікавими.

На першому допиті, щоб викликати затриманого на розмову, слідчий попросив розповісти трохи про себе. Методій Парашкевов зітхнув: «Що вам розповісти, коли ви позбавили мене можливості закінчити цікаву й корисну справу, на яку я покладав великі надії».

«Яку справу ви маєте на увазі?» — спитав його слідчий.

Методій помовчав і посміхнувся.

«Думав одружитись,— і додав: — Для такого старого парубка, як я, це було б значною подією, про яку варто поговорити, правда ж?»

«Як ви можете пояснити свої постійні прогулянки в гори»,— спитав його слідчий.

Парашкевов відповів:

«Ходжу на полювання».

«На полювання беруть рушницю, а ви часто ходили без рушниці. Хіба можна ходити на полювання без рушниці?»

«Не можна, звичайно,— хитнув головою Методій,— але, крім полювання, я маю й інші інтереси».

«А саме?» — спитав слідчий.

«Вивчаю природу».

«Ви кажете, що вночі проти двадцять третього серпня вийшли на прогулянку і попрямували на схід від Момчилова. А свідки зустріли вас на шляху, що веде в село Ликіте, тобто ви йшли в напрямі, протилежному тому, який вказуєте. Навіщо ви нас вводите в оману?» — спитав слідчий.

«Це моя особиста справа»,— відповів учитель, стиснувша губи, і більше не сказав про це ні слова.

На другому допиті слідчий поставив звинуваченому таке питання:

«Торік у місцевості Зміїця під час перестрілки було вбито диверсанта Кадемова з села Ликіте. Ви знали цю людину?»

«Знав,— відповів Методій.— У нього було метке око і тверда рука. Був добрий мисливець».

«Ви часто ходили з Кадемовим на полювання?»

«Кілька разів зустрічалися в горах».

«Чи не пригадаєте, коли ви зустрілись востаннє?»

Парашкевов спокійно відповів:

«Здається, це було за рік до того, як він утік на південь».

«А коли ви бачились після цієї зустрічі?»

«Можливо, зустрілися б у день його похорону, але я полінувався йти в Ликіте»,— посміхнувся Методій.

Під час третього допиту слідчий спитав затриманого:

«Ви, громадянине Парашкевов, заперечуєте свою участь у нападі на військово-геологічний пункт. Але як ви тоді пояснюєте, що на розбитому склі знайдено сліди ваших пальців?»

«Коли б я був детектив, то задовольнив би вашу цікавість,— знизав плечима Методій Парашкевов. І, трохи подумавши, додав: — Є тільки одна версія — хтось узяв мої пальці, коли я спав. Узяв їх, пішов на пункт і розбив ними вікно. А потім повернувся і знову поклав їх на місце. А ви як думаєте?»

«Це несерйозно»,— промовив слідчий.

«Навпаки! Це настільки ж серйозно, наскільки серйозне ваше звинувачення проти мене!» — сердито глянув на нього Парашкевов.

Тоді слідчий звелів принести ампулу з хлороформом, рушник, недопалок сигарети і спитав його:

«Чи пізнаєте ви ці речі?»

«Як же мені їх не пізнати! — відповів Методій.— Ампула та рушник, безумовно, мої, бо я купував їх за свої гроші. А щодо недопалка,— він деякий час оглядав його,— то я не певен. Може, він і не від моєї сигарети. Усі недопалки схожі між собою, як близнюки».

«Прошу,— сказав слідчий,— про недопалок не турбуватись. Ми вже потурбувались, щоб його дослідили. Експертиза встановила на ньому сліди ваших пальців і вашого взуття».

«Тоді недопалок теж мій,— посміхнувся Методій.— Пригадую, коли я проходив повз пункт, то кинув сигарету десь недалеко від вікна, а що дув сильний вітер, то затоптав його, щоб не накоїти лиха».

«У вас чудова пам'ять,— сказав слідчий,— тому ви легко пригадаєте, як ваш рушник просочився хлороформом і опинився на голові старшини Стояна».

Методій Парашкевов довго мовчав.

«Прошу, кажіть!» — нагадав слідчий.

«З мого хлороформу,— сказав Методій,— того вечора не взяли жодної краплини, я дуже добре пам'ятаю поділки на ампулі і риску, до якої доходила рідина. Рідина залишилась на тому самому рівні».

«А хто, крім вас, може підтвердити це?» — засміявся слідчий.

Парашкевов знизав плечима і сам засміявся.

«Слухайте,— сказав він,— ця історія з моїм рушником справді цікава. Як і надзвичайно цікавий випадок з відбитками моїх пальців. Коли ви справжній слідчий, то повинні розгадати ці загадки — і для себе, і для мене. Проте якщо ви витрачатимете час на мою скромну персону, то, запевняю вас, даремно згаєте час і ніколи не дійдете істини».

«Поки що істина крутиться саме навколо вашої скромної персони»,— налякав його слідчий.

Помовчавши трохи, Парашкевов знову заговорив:

«За себе я не боюсь, бо в цій темній справі не брав ніякої участі. Є розумні люди, які встановлять це. Хіба в наш час можна засудити людину за злочин, якого вона не вчинила? Не примушуйте мене сміятись, прошу вас, бо я не з тих людей, які люблять сміх».

Так закінчився третій допит.

Звинувачений, здається, не розумів, у яке становище потрапив. Така наївність — добра ознака, і водночас у ній є щось трагічне. Добре те, що затриманий — людина спокійна і не живе під страхом. Однак його оптимізм, віра в те, що все закінчиться добре і що ніяка небезпека не загрожує йому, просто жахливі. Парашкевов не знає, що факти і речові докази в цій справі такі, що його одразу можна віддати, до суду. Спроба навмисного вбивства, напад на військово-геологічний пункт, викрадення документа стратегічного значення — ти знаєш, як закон карає за це. І якщо справу ще не передано прокуророві, то причина не у бракові доказів проти звинуваченого. Такі докази є, і вони незаперечні! Причина в нашому бажанні до кінця розмотати дві нитки цього злочину, тобто розкрити його організаторів, людей, які взяли участь у ньому, і центр, який ними керує. Звичайно, якщо ми зволікатимемо, якщо слідство затягнеться і втратить перспективу, Методій Парашкевов, хоч і єдиний у цій справі, постане перед судом.