Отже, про один випадок. Як ви переконаєтесь, він має безпосередній зв'язок з нашою розмовою про кохання.

Три роки тому в Момчилово прибув за призначенням дільничний лісничий. Він був добрий мисливець, і між ним та Методієм зав'язалася дивна дружба. Люди думали, що їх єднає пристрасть до полювання. Та це тільки половина істини, причому вона більше стосується ставлення лісничого до

Методія. Друга половина істини приховувала запізніле кохання: ви, мабуть, догадуєтесь, що йдеться про дружину лісничого і про нашого старого парубка.

Дружина на десять років молодша за свого чоловіка. Вона мала дочечку, яка жила тоді в бабусі, бо Момчилово десь на краю світу, та й лісничий не думав довго Лишатися тут. Дружина лісничого — тендітна, русокоса, гарненька істота — зовсім не підходила для огрубілого вчителя. Тому й кохання в них було особливе — тільки в їхніх очах, у голосі, несміливих рукостисканнях, коли вони казали одне одному «до побачення» або «добрий день».

І ось, на прикрість Балабанихи, Методій почав учащати до лісничого, носив туди зайців та фазанів, пив там каву, і холодний айран [Айран — напій з кислого молока, розбавленого водою].

Одного разу, це було взимку, приятелі вирішили піти полювати на вовків. Вони вже були вийшли на подвір'я, коли Методій раптом згадав, що забув вовняний шарф. Він повернувся по шарф, узяв його; що там сталося — одному богу відомо, але коли він наздогнав лісничого, був збентежений і весь час дивився собі під ноги. Нічого злого не слід думати, він затримався в кімнаті лісничого не більше хвилини. За такий час не можна навіть поцілуватись як слід! Але Методій ішов за лісничим і дивився собі під ноги.

Ви, мабуть, знаєте, як закінчилося це полювання,— вовки з'їли лісничого в урвищах Зміїці. Ліг густий туман, і приятелі згубили з очей один одного. З цього скористалась вовча зграя, напала на лісничого, і, поки Методій прибіг йому па допомогу, звірі розірвали лісничому шию і обгризли обличчя й руки.

Що сталося потім?

Потім Методій їв тільки хліб і сіль — заощаджував гроші, щоб купити на товчку плетільну машину для вдовиці. Вона забрала свою дівчинку і записала її до момчиловської школи. Щомісяця Методій виділяв третину своєї зарплати і надсилав поштою на ім'я дитини.

І все це заради тієї прекрасної любовної хвилини, яку йому подарувала лісничиха, коли він повернувся до хати, щоб узяти забутий на лаві шарф.

Може, гадаєте ви, за якийсь час після трагічної загибелі лісничого чудова хвилина розквітла у взаємне кохання?

Отут саме й криється таємниця кохання. Саме з цього почалася наша розмова. Для мого приятеля Кузмана Христофорова кохання — якісь ієрогліфічні письмена. Для ветеринарного лікаря — зітхання на самоті. А для Методія Парашкевова — півгодинна розмова з удовицею лісничого за чашкою кави, але неодмінно на подвір'ї, просто неба. Якщо йде дощ або мете хуртовина, розмова точиться в кухні, біля гудючої печі і завжди в присутності маленької доньки.

Отаке це кохання, от яка людина був Методій Парашкевов. Я кажу про нього в минулому часі, бо мій вродливий сусіда праворуч править, що вчителя повісять. Але якщо його пророкування, дасть бог, не справдиться, я знову посаджу його праворуч себе, а свого сусіду відпроваджу до дверей: хай стоїть там і слухає нас звідти, мов покараний учень.

Ічеренський скінчив свою розповідь і замовк.

Ми всі мовчали. Авакум теж. А каштан посмутнішав і дивився вбік.

Геологи попрямували до військово-геологічного пункту. Авакум покрутився біля мотоциклів Ічеренського й капітана, виявивши велику цікавість до машин. Він навіть помацав їх рукою.

Я ніколи не мав потягу до цього небезпечного виду транспорту, навіть чув, що мотоциклісти часто наживають ревматизм колінних суглобів.

Знову нахмарилося, густий сивий туман вкрив тім'я Карабаїру. Вулиці збезлюдніли. Почав накрапати дощ.

— Ну, Анастасію,— запитав мене Авакум,— ти узнав що-небудь?

Я подумав, зібрався з силами і назвав ім'я геолога.

Мені здавалося, що для Авакума це буде несподіванкою і він закидає мене безліччю питань. Але він тільки стомлено позіхнув і з жахливою байдужістю подав мені руку.

Не встиг Авакум дійти до будинку Балабанихи, як зустрів голову кооперативу.

— Ти забув про нашу домовленість? — кисло посміхнувся Авакум.

— Та я не забув, але лимонад скінчився! — махнув голова рукою.

Бай Гроздан розповів, як ходив у сільський кооператив дізнаватися про прядиво. Там йому сказали, що такого краму не було й не буде. Вони з партійним секретарем довго пригадували, хто взимку носить рукавиці з синього прядива, і нарешті дійшли висновку, що в Момчилові не з'являлося нікого в синіх рукавицях — ні свого, ані чужого.

— Не поталанило мені з цією справою,— зітхнув бай Гроздан.— Нічого не вийшло. А щодо тієї ночі, про яку ти питав, усе відбувалося так. Балабаниха працювала на сироварні. Її зміна заступила надвечір і закінчила роботу до схід сонця. Отже, Балабанихи не було вдома цілу ніч. Дід Манасій, хазяїн Кузмана Христофорова — інженера, ще звечора пішов на пасіку й не повертався. Ічеренський, як ти вже знаєш, щосуботи їздить у Пловдив. А капітан того вечора був на Еечорницях у Ликіте. Такі в мене відомості. Іншого поки що не знаю.

Авакум оглянувся, витяг з плаща хустинку, нахилився і почав ретельно чистити своє взуття.

У дворі навпроти Надка нервово кишкала на курей.

— Дякую тобі за допомогу,— сказав Авакум, відчиняючи хвіртку.— Відомості дуже цікаві. Матиму їх на увазі!

Він піднявся в свою кімнату, сів на ліжко і просидів нерухомо понад годину.

У відчинене вікно крізь рідкі гілки сукуватої сосни виднілась Зміїця, притиснута важкими хмарами й оповита туманом. Дув холодний вітер, по лутці тарабанили краплини дощу. Зверху, на горищі, рипіли двері, які забули причинити.

Що він матиме на увазі? Він сказав голові, що матиме щось на увазі. Але що? Нитки заплутувались дедалі більше, сліди справжнього злочинця замість того, щоб окреслюватися виразніше, почали зникати, губитися в якомусь непроглядному тумані, як той, що вкривав Зміїцю.

Авакумом раптом опанувала втома, думки розпливались, він не міг зосередитись на тому головному, про що думав дні й ночі підряд. Неначе й взагалі не було головного. Воно зібралося в один потік непотрібних і незначних фактів.

Він сперся на стіну і заплющив очі.

Ця дрімота тривала всього хвилин п'ятнадцять. Авакум підвівся й відчув, що в кімнаті вогко і він весь тремтить, розправив плечі й почав ходити за звичкою сюди й туди.

Якась людина в синіх рукавицях розбила вікно на військово-геологічному пункті і викрала важливе креслення стратегічного значення.

Авакум подумав: «А якщо почати звідси — з рукавиць?»

Отже, злочинець діяв у рукавицях... Чому? Звичайно, щоб не залишити слідів своїх пальців! Але який злочинець діє в рукавицях? У рукавицях діє той, кому загрожує небезпека, той, що грає з вогнем і має намір продовжувати свою гру. Випадковий злочинець, не причетний до попередніх злочинів, і не думає робити інших. Над ним не тяжіє ніяка підозра, він не зв'язаний з іншими злочинцями, які можуть у разі викриття накликати лихо й на його голову. Отже, йому не потрібні такі запобіжні заходи. Звідси висновок — людина, котра розбила вікно на військово-геологічному пункті, боїться викриття, докладає зусиль, щоб її не викрили, отже, вона причетна до небезпечної й злочинної діяльності.

Авакум нахилився, глянув у вікно і знову заходив по кімнаті.

Голова кооперативу і партійний секретар твердять, що не зустрічали в Момчилові людини в синіх рукавицях. Їм можна вірити, бо і той, і другий не відсиджуються дома біля печі, вони корінні мешканці й знають своїх односельців до дев'ятого коліна. До того ж синього прядива в сільському кооперативі не продавали, і треба думати, що таке прядиво не надходило і в сільські кооперативи інших сіл. У цьому районі розвинене вівчарство, кожна сім'я одержує вовну від свого кооперативу, і кожна господарка сама пряде кілька кудель. Але таке прядиво грубе й цупке, волокнинки його короткі й не скручуються у спіралі та кілечка. А ворсинки, знайдені серед залізних остружків та лусочок соснової кори, довгі й кучеряві, наче шматочки мікроскопічної пружинки. Висновок простий — сині рукавиці невідомого сплетені з м'якої, обробленої на фабриці вовни. Прядиво з такої вовни продається тільки у великих містах.