— Та це ж ви! — ахнула Прекрасна Фея. Радість відкриття була така велика, аж вона заплескала в долоні, дивлячись то на професора, то на свого нареченого.— Та це ж ви, правда? — Вона вся світилась. Її ніжна шия була сліпучо-білою, як троянда на грудях.

Підбігши до Авакума, Марія поклала руки йому на плечі й попросила:

— Будь ласка, підведіться!

Авакумові не лишалось нічого іншого, як виконати її прохання.

— Це справді він,— підтвердив професор.— Харі добре схопив. Є схожість. Але чому він вирядив його в це чудернацьке пальто і крислатий капелюх?

— Чому? — спитав Авакум, знов сідаючи на місце. При цьому він ненароком торкнувся руки Прекрасної Феї трохи вище ліктя, та вона не помітила цього і не відсторонилася.— Чому? — повторив він.— Дуже просто. Бо ці речі висять унизу на вішалці.

— Правильно,— кивнув Харі і гучно позіхнув.— Саме там я їх бачив,— сказав він, потираючи очі.— Чи не час нам вечеряти?

Ніхто, здавалося, не почув його запитання.

— Але чому ти назвала його вісником смерті? — спитав професор Прекрасну Фею.— В ньому справді є щось похмуре. Цієї похмурості, мабуть, надають йому зморшки біля рота й на чолі та сиві скроні. Проте я не бачу в ньому нічого такого, що давало б підстави говорити про якогось вісника загробного світу. Навпаки, наш археолог, на мій погляд, життєрадісна, сповнена енергії людина.

— Так,— задумливо мовила Прекрасна Фея.— Це правда. І все ж...— їй знову хотілося сказати щось поважне і дуже розумне, але вона цього разу не стала довго думати над тим, що її хвилювало, а тільки махнула рукою.

Чи слід казати, що ці люди скрасили і по-святковому урізноманітнили сіру та нудну буденність Авакумового життя? Адже де б не з'являлась Прекрасна Фея, серед яких людей не була б, вона завжди приносила з собою радість. Радість молодої крові, п'янку і збудливу, первісну і легковажну,— щиру радість, породжувану свідомістю того, що ти живеш.

Прекрасна Фея, звичайно, не належала до жінок, у яких Авакум міг би закохатися. Але чому неодмінно у все мав втручатися кохання? Не бувши закоханий у неї, він почав ходити на всі вистави з участю Прекрасної Феї, навіть відвідувати генеральні репетиції, а інколи й чернеткові вистави без декорацій. Показував швейцарові посвідчення якогось журналіста, і його пропускали. Влаштувавшись у залі, він клацав кінокамерою, і Прекрасна Фея мило всміхалась йому зі сцени. Так протягом кількох місяців він бачив Марію в різних партіях — і в ролі легковажної принцеси в «Дерев'яному принцеві», і Сплячої красуні, яка прокинулася від полум'яного поцілунку Дезіре. Авакум захоплювався хтивою Прекрасною Феєю у «Вальпургіевій ночі». А от -у балеті «Жізель» вона йому не сподобалась: сентиментальна і романтична Жізель була чужа її вдачі.

Тепер Авакумові, звільненому від оперативної роботи і законсервованому, було чим заповнити свій час. Він ходив на вистави та репетиції, знімав, проявляв плівки, краяв і монтував окремі частини, щоб вийшов «художній» фільм. Він перетворився на кінооператора, режисера та монтажиста, і це йому подобалося, тому що було нове.

А інколи ввечері зони зустрічалися в професоровому домі. Прекрасна Фея ніби навмисно робила все, щоб він не зводив з неї очей, щоб вона завжди була в його полі зору. Може, вона здогадувалась про ту жагу, яку запалила в ньому,— і від цього ставала ще веселішою. Вона не прикидалася непорочною — навпаки, давала зрозуміти, що може належати йому, і всілякими хитрощами влаштовувала так, щоб побути з ним наодинці під час ігор. Але тільки вони залишались самі, вона швидко цілувала його пустотливо, зводячи все до невинного жарту.

Харі вдавав, що нічого не помічає. Він ставився підкреслено байдуже до пустощів своєї нареченої — ніби то були якісь невинні витівки, чи, може, вважав Авакума за людину, на яку не варто звертати уваги. Хтозна! Харі був відомий художник, майстер оформлення виставкових залів та показових крамниць, мав силу-силенну замовлень і добре заробляв. Чого був вартий проти його популярності та багатства звичайний собі археолог, якого слід би провчити.

Власне, коли б не ця непохитна байдужість Харі, Авакум ніколи б не дозволив собі подивитись на його наречену очима чоловіка. Досить було б художникові поворухнути бровою, виявити найменшу тривогу — і Авакум ніколи більше не зайшов би в цей будинок або почав би дивитись на Прекрасну Фею, як на неживу річ.

Однак Харі був байдужісінький! Він розмовляв мало, мовчки майстрував щось із сірників та тіста. Інколи сідав по-турецькому на килимі осторонь від інших і викладав з кольорових намистинок химерні арабески та мозаїки. Він справляв враження напрочуд лагідної, заклопотаної і втомленої людини. Та коли його запрошували взяти участь у якійсь галасливій грі — не відмовлявся. Тоді по його губах перебігала, мов метка пташина тінь, трохи сумна й іронічна посмішка. Годі було зрозуміти, чому сумує ця людина і що вона вважає за смішне. Харі підводився зі свого місця, наче учень, не зовсім певний у своїх знаннях, одначе сповнений рішучості показати все, що знає, аби не засмучувати вчителя. І хоч він не вносив у гру запалу, але принаймні щиро намагався не заважати іншим.

Тільки одна гра захоплювала його цілком — карти. Взявши їх до рук, відчувши їх запах, він раптом змінювався, ставав зовсім іншою людиною. З його обличчя зразу ж зникала втома, зеленкуваті очі поблискували, наче морська вода, де відбилась небесна блакить. Обличчя напружувалось, м'язи підтягували припухлі щоки, окреслюючи тверде, гостре, вольове підборіддя. В такі хвилини впадало в очі, що він гарний або, певніше, колись був дуже вродливий.

Найчастіше його партнером був колишній кок. Авакум уникав грати в Карти з Харі. Зразу після їхнього знайомства він помітив у Харі огидну звичку шахрувати у грі. А що Авакум не терпів шахрайства, а викривати нареченого перед нареченою не випадало, то він оголосив себе поганим гравцем і взагалі перестав грати. Боцман, навпаки, нічого за ним не помічав. Він шалено атакував супротивника, вперто і завзято боровся, а коли все-таки потрапляв у спритно розставлені тенета, кричав, наче пасажир корабля під час його загибелі, вив, скреготав зубами і, як поблизу не було Прекрасної Феї, лаявся всіма мовами світу.

Отже, і з Харі кінець кінцем було весело в професорському домі.

Боцман також вносив свою частку в загальні веселощі. Він зворушливо грав на гітарі та на окарині [Окарина — глиняний або металевий музичний інструмент, схожий на флейту], співав незнаними мовами лютих піратських пісень, розповідав жахливі пригоди. В цих пригодах були бої з акулами та корабельні аварії на полінезійських рифах, сутички з людожерами та мандри безкраїми просторами Тихого океану на збитому нашвидкуруч плоту з кількох хистких дощок. Були, звичайно, і романтичні пригоди зі смуглявими мешканками Гавайських островів, але про них він розповідав мало із «зрозумілих» причин. Те, що йому важко було передати словами, він висловлював відповідними жестами: підморгував, витріщав очі, розмахував величезними і важкими, як гирі, руками. Розповідав він дуже переконливо.

Досить переконлива була і його біографія. Вона починалася в Аргентіні, куди емігрувала його родина після Ілінденського повстання. Потім років з тридцять він мандрував по всяких знаних і незнаних річкових та морських шляхах, а період, коли він кинув якір в австрійській Дунайській пароплавній компанії, охоплював кілька останніх років його бурлацького життя. Колишній кок, який умів вигадувати безліч карколомних пригодницьких історій, був дуже скромний і скупий на слова, коли ходилося про його власну «кар'єру». Морський вовк починав з мітлою юнги в руках, а закінчив на корабельному камбузі, чистячи картоплю. Тут, безперечно, не було ні краси, ні романтики. Проте з окремих речень, якими прохоплювався боцман, можна було зміркувати, що його великий життєвий досвід та широкі знання нічого спільного з кулінарною справою не мають. Коли одного разу, наприклад, зайшла мова про вартість єгипетського фунта (професор розв'язував якийсь ребус), колишній кок одразу ж визначив його валютний розмін у швейцарських франках, у фунтах стерлінгів, у доларах та шведських кронах, і то так легко, наче робив це не подумки, зіставляючи вартість різної валюти, а читав спеціальний банківський бюлетень. Іншим разом, коли вони з Авакумом завели розмову про Відень (Авакум жив там понад рік), виявилося, що боцман знає торгову Рінгштрасе як свої п'ять пальців, у всякому разі, набагато краще, ніж Нашмаркт, де містяться склади, що постачають пароплавам консервоване м'ясо та цвітну капусту. Така обізнаність з валютним розміном та установами на Рінгштрасе дивувала, бо виходила за межі професійних обов'язків людини, що більшу частину свого трудового життя провела біля кухонних казанів.