— Невже в тебе так багато роботи? — здивувався я. Авакум усміхнувся і не відповів. Він показав мені дві тільки-но склеєні гідрії та безруку й безголову статуетку жінки з білого мармуру сантиметрів тридцять заввишки і сказав таким голосом, ніби йшлося про щось украй важливе, від чого залежала доля принаймні половини людства:

— Артеміда!

Я кивнув, хоча міг би, звичайно, заперечити йому. Адже з не меншою підставою можна було твердити, що це Афродіта, або Афіна, або якась старогрецька гетера з непоганою статурою. У неї не було ні голови, ні рук, а в решті всьому, як відомо, більшість жінок схожі одна на одну.

— Це видно по туніці та позі,— стримано всміхнувся Авакум.— Ось на цьому місці, на лівому стегні, на туніці немає зборок і мармур шорсткий. Либонь, тут був сагайдак зі стрілами. Туніка коротка, вище колін, а праве плече і права нога трохи виставлені вперед, як у людини, що біжить або женеться за кимось. Права рука тримала спис, а ліва була зігнута в лікті. Те, що на правому стегні зборок більше...

Він пояснював далі, а я думав: «Ось чому майстерня завалена всякими уламками!" Авакум просто має потребу аналізувати, робити припущення, будувати гіпотези і кінець кінцем знаходити істину. Тимчасово «законсервований» як працівник органів держбезпеки, він одірвався від живого життя, і тепер йому доводиться літати на крилах своєї колишньої професії, робити припущення і відновлювати рештки мертвого світу!»

Коли я зібрався йти, Авакум сказав мені:

— Увечері, дорогий Анастасію, підемо разом у гості до одних симпатичних, милих людей. Там ти побачиш і Прекрасну Фею. Вона — чарівна істота, і я певен, що ти неодмінно закохаєшся в неї. Але прошу тебе — не до безтями, бо вона заручена і наречений її збіса ревнивий та злий.

Так сказав мені Авакум, і я поквапився купити собі нову краватку. Я давно вже думав зробити це, бо та, що я носив, була засвітла для мого чорного костюма.

Отак я потрапив у дім професора Найдена Найденова, доктора фізико-математичних наук. Хіба я знав, що доля готує мені жахливу драму, де я мав грати роль безмовного свідка? Коли б я міг усе передбачити, то, безперечно, лишився б у Триграді і ходив би полювати на вовків. Таке полювання — для мужніх людей Г потребує неабиякої кмітливості. Тим більше що я давно мрію про вовче хутро. Зустрівся б, скажімо, зі своєю синьоокою приятелькою і у відповідь на її здивований погляд сказав би: «Хутро — абищиця. Цієї зими я настріляв стільки вовків! Не знаю, що робити зі шкурами, ніде їх зберігати. Хочеш, принесу тобі кілька шкур — зробиш гарний килимок. У таких килимках не заводяться блохи. Вони дуже зручні». Так сказав би я їй, коли б залишився в селі.

Бідолаха Найденов — професор, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер — мав років шістдесят, був удівцем, самотньою, бездітною людиною. Він майже не виходив з дому, жив відлюдно, бо жахлива хвороба — частковий параліч ніг — примушувала його весь час сидіти.

Його будинок, схожий на маленьку віллу, виходив фасадом на вулицю, по другий бік якої тягнувся ліс. На першому поверсі містилась кухня і великий хол, а звідти кручені сходи вели нагору, де був кабінет професора — велика зручна для роботи кімната із заскленим еркером, і на мансарду з двох кімнаток, які дивились у ліс круглими, окутими жерстю слуховими вікнами.

У кухні жив далекий родич професора — колишній кок дунайського пасажирського пароплава, свого часу веселун і гульвіса, а нині старий парубок — лисий, з капшуками під очима. Він був за доглядальницю й кухаря при старому професорові. Кок одержував деякі кошти з провінції, від квартирантів, що мешкали в будинку, який дістався йому в спадщину. Цей червонощокий товстун жив безтурботно, цілими днями мугикаючи собі під ніс старі романси та віденські шансонетки тридцятих років.

Племінник професора — Харалампій Найденов, або просто Харі, як його всі звали,— мав на диво артистичні руки. З кількох соломинок він міг зробити китайського мандарина, слона, віслюка або жар-птицю. Харалампій закінчив факультет декоративно-прикладного мистецтва Художньої академії і славився як оформлювач показових вітрин та виставкових стендів. Високий, тонкий, рухливий і гнучкий, він був зтих людей, про яких кажуть, що вони аж киплять енергією. Де б Харі не був, він завжди щось робив, навіть коли це здавалося смішним і непотрібним: то стілець переставить, то скатерку на столі поправить або почне складати книжки, якщо його погляд випадково зупиниться на книжковій шафі. А коли Харі мусив сидіти на одному місці, то одразу ж виймав етюдник і малював або складав у себе на коліні різні фігурки з тонкого ланцюжка накладного золота. В ресторані в перерві між другою стравою та десертом його пальці машинально виліплювали з хлібної м'якушки півників та чоловічків, яких він, дивуючи офіціанта, лишав на столі.

Харі заробляв добре, але витрачав гроші дуже ощадливо, був навіть скупий і, здавалось, мав лише одну пристрасть — карти. Вони були його злий фатум, і не тому, що він надто азартно грав, а тому, що вдавався до махінацій, суворо засуджених мораллю картярів. Коли гравці викривали ці махінації (а таке траплялось раз у раз), то гра, звичайно, закінчувалася скандалом.

Махінації були його манією, його внутрішньою потребою. А втім, певною маніакальністю відзначався і дядько Харалампія, поважний доктор фізико-математичних наук. Він, коли не писав статей або підручників, використовував кожну вільну часину, розв'язуючи математичні ребуси. Вчений передплачував спеціальні зарубіжні часописи й постійно листувався з редакціями. Інколи сам складав ребуси з інтегральними та лінійними рівняннями, які навіть Авакумозі не завжди вдавалося розшифрувати.

Взагалі схильність до маніакальних захоплень була властива всьому їхньому родові. Покійний батько Харі, за фахом іхтіолог (всі вважали його серйозним і відданим науковим працівником), теж не був позбавлений химер. Під час відпустки чи в дні свят він надівав ранець, але вирушав не в поріччя, не на морський берег, що відповідало б його науковим інтересам, а блукав по дрімучих лісах, по монастирях та занедбаних каплицях, шукаючи старовинних бронзових свічників, іржавих замків та напівпрогнилих фрагментів олтарних іконостасів. Під час однієї такої подорожі по горах Странджі його вкусила гадюка, і він помер. Ось чому я думаю, що в них у роду з психікою не все гаразд. Одна річ бути ветлікарем дільничного масштабу і на дозвіллі ловити барвистих метеликів, і зовсім інша — бути іхтіологом, а збирати старі замки...

Так я думаю. А тепер мені хочеться сказати кілька слів про Прекрасну Фею. Я людина не романтична, але як виняток — бо інакше не можу,— дозволю собі поетичне порівняння. Прекрасну Фею можна порівняти за ніжністю з водяною лілією, а за жвавістю та гнучкістю — з пустотливим білим козенятком мого приятеля діда Реджепа. Це була якась чарівна квітка з Магометового раю правовірних, створена багатою фантазією східних поетів на славу ласолюбного аллаха. Така була Прекрасна Фея — водночас і лілія, і козенятко, але насамперед — жінка.

Та вона в житті зазнала багато лиха. Перше нещастя сталося, коли їй сповнилось вісімнадцять років. Її тільки-но призначили стажисткою в театр оперети і помічник диригента запропонував їй проїхатися з ним у його машині до Золотих мостів. Він був непоганий шофер, але відвернувся на мить (певне, думав про якісь свої контрапункти), і сталась аварія. Неуважність — то велика, а інколи й згубна вада водія. Не можна думати про різні гами, такти і контрапункти, сидячи за кермом.

Коли ж Прекрасній Феї минуло двадцять років, вона вийшла заміж за відомого інженера, який керував великім будівництвом. Він був років на тридцять старший за неї, і кажуть, було зворушливо дивитись, як молодість і зрілість закохано простували поруч. Та незабаром після весілля інженер несподівано помер.

Отже, життєвий шлях Прекрасної Феї не був усипаний трояндами. Але вона трималась мужньо. Жодного разу я не бачив цю жінку скорботною чи хоча б сумною, в похмурому туалеті. Навпаки, вона одягалась барвисто і наполягала, щоб навіть Харі носив жовте пальто.