Через слідуючі десять літ був занятий По при літературнїх видавництвах в Річмондї, Новім Йорку і Філядельфії. Де лиш він працював, там плило золото, а він сам був крайно убогий. До того ще богато плебейських мірнот, крамарсько реклямових душ, лїтературнїх паразітів ставало проти нього. По був занадто арістократом, занадто правдивим мистцем, щоб входити в компроміси. Ось жерело гніву й ненависти до поета. «Література була для нього реліґією, – говорить Ґрегам, – а він її архіжрець, що скорпіонами проганяв купців з храму». Сї буденнї мірноти, подлі душі були огірчені: заставлювано пастки на його родинне щастє, оплюгавлювано його добру славу. Його дружина, знеможена і зложена тяжкою недугою отримувала безіменні листи, в яких кидано клевети на її мужа і се прискорило її смерть.

В літі 1846 р. виїхав По з родиною на село до Фордгам коло Нового Йорку; бажав, щоб його кохана дружина могла вмерти спокійно. Там і попращалась вона небавом зі світом. Про тодішній стан його душі дають вірний образ його поезії. Головно «Улялюме» лишить ся на все дорогим і цінним в очах жінок. В тих поезіях горить фосфоричне світло місячних ночей, снують ся візії скелетів, упоює роскіш мелянхолії.

Протягом 1848 р. занімав ся По викінченнєм свойого архітвору «Еврека», який як Гумбольда «Космос» мав освітити таємниці вселенної.

Дїтом 1849 р. задержав ся По в Річмонді, звідки виїхав небавом до Форгам, щоб забрати звідтам п. Клєм. По дорозі висів в Бальтіморе з поїзду, а в кілька годин пізніше найшли його непритомного на вулиці. Його відвезено до шпиталя, де й помер 7 жовтня 1849 р. на запаленнє мозку. Другого дня поховано його на вестмінстерському кладовищі. Довгі літа стояв гріб незрівнаного американського поета без ніякої ознаки спомину, аж заходом бальтіморських учениць і учительок вищих жіночих шкіл здвигнено йому гарний артистичний памятник.

__________________

По – се один з нечисленних вічніх самітників; помазанник духа й терпіння, один з укамінованих пророків людства один з ясновидющих містіків людського роду, що відкривають нові правди слідом математичної думки і творчої інтуіції; се один з тих великих і нечисленних хорих, що вистають понад всю людськість. Він хорий, бо найбільша краса й шляхотність душі в своїх найвище розвинених формах – хора.

Поезія По сягає своїм коріннєм в глибину німецької романтики. Теорія Шелінґа про інтеллектуальну інтуіцію є його теорією, а звісні слова Новаліса: «Світ стаєть ся сном, сон світом» сходять ся з міркованнями По, який ніколи не відріжнюе яви від сну; між конкретним явищем та абстракцією нема істотної ріжниці.

По відтворює патальоґічні стани, стани роздвоєння і розшматований, відтворює схиблення й аномалії, в чому рівнож споріднений з такими німецкими письменниками як Е.Т.А. Гофман.

З незвичайною бистротою думки входить По в таємниці світа. Його думка так бистра, що щербить ся як сталеве вістре, його сни і настрої так інтензивні, що прибирають на себе тіло і стають ся галюцінаціями. Його інтуіція пробиває темряву і відслонює величезні загадки, які криють ся в сумрачних далечинах будуччини.

По є візіонером. Легке фізичне подразнене, слабий звук або світло викликує в йому галюцінацію: страх і трівога виповзують на верх, стають тілом, предметом, тіню на розлогому просторі. Гроза осамітнення відтворює перед ним картини, повні розсвічених красок, що розтягають ся в безмежний фантастичний краєвид.

Любов і женщина, що так гарно звучать на арфах поетів – у По вбрали на себе кирею смутку. Його герої незвичайно даровиті – а героїні це персоніфікація містерій. Його Венера се не женщина вибуялої пристрасти, ані богиня великої, здорової, радісної любови, лише блудить як візія що ночю з'являєть ся таємно – і водить за собою нещастє, або блукає в білій| мертвецькій киреї, осяяна фосфоричною місячною блідістю, як задумана ельфа. Його Елєонора се немов легкий, прозрачний фантом, що ночю уносить ся над полями, а Ліґея як би чорна північ, яку розяснюють блудні огники.

_____________

Ще за життя звернено на адрессу поета богато тяжких докорів, закидуючи йому, що з його творів тхне несамовитість, що з них визирає божевіллє і анормальність. Память По вже тепер чиста, але подібні закиди все ще трапляють ся. І так воно буде довго іще. Ґенії ніколи не жили на тому світі, який обіймали при помочи своїх змислів, розвинених понад пересічну міру і понад нормальний тіп; їхній світ мав инші границі і инші простори. І тому то усе відгривала ся та одвічня траґедія, якої героєм був геніяльний хорий, одинокий, самітній, який у своїй душі мав євангелію будуччини. Ґенїй і мучеництво нерозлучні, а «здорові» по всі часи камінуватимуть своїх великих «хорих».

Поезія Едґара По – се монументальна будівля, а стіль його новель не мав рівного в цілій світовій літературі. Коли візьмемо читати його твори, пізнаємо від разу, що маємо тут у перве до діла з духом, якого не стрічали досі ніколи. Віє з тих творів невідомий чар сібілінських книг, прореристої сили, опановують душу величаві глибини, які лише в виїмкових хвилях мріли колись в нашій душі, а на які ми не находили слова.

Б, Данчицький.

Львів, 18. червня 1912.

Sub conservatione formae

Specificae salva anima.

Raymond Lully.*

Походжу з родини, що визначає ся силою уяви і палкою пристрастю. Люди звали мене божевільним; але досі не порішено питання, чи божевіллє не є доказом найвищої інтеліґенції і чи усьо, що заслугує на пошану і що називаємо глибоким, не випливає з хоробливого духа, із своєріднього духового роздражнення, на шкоду загального інтелекту. Люди, що снять на яві, дізнають ся про богато дечого, чого не відають люди, які снять тільки в ночі. У своїх сірих привидах вникають вони в перші проблиски вічности і в пробудженню відчувають з жахом, що стояли на порозі до великої тайни. В таких хвилях доходять до певного пізнання сього, що є добрим, а ще більше до свідомости сього, що є злим. Вникають без керми і компасу в просторий океан «несказаного сяєва»* то знова, як читаємо в пригодах нубійського ґеоґрафа, «agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi».*

Нехай буде, що я божевільний. Але мушу замітити, що я відчуваю два противні стани мого духового розположення: стан ясної, безсумнівної свідомости, яка відносить ся до споминів усіх подій першої доби мойого життя і стан памороки і сумніву у відношенню до теперішньої хвилі і до споминів сього, що творить другу епоху мойого буття. І тому в те, що буду розказувати з першого періоду, вірте; а тому, що схочу розповісти з пізнійшого часу, дайте віру лиш на стілько, на скілько воно видасть ся похожим на правду. Або ні, сумнівайте ся і одним і другим; або, як не можете сумнівати ся, бодай грайте в сій казці ролю Едіпа.

Ся, яку я любивв ще за молоду і ради якої пишу тепер сі спомини з повним спокоєм і свідомістю, була одинокою дочкою одинокої сестри моєї давно вже покійної матери. Елєонорою звала ся моя своячка. Ми жили заєдно в купі, під тропічним небом, в Долині Многобарвної Трави. Ніяка чужа стопа не станула ніколи на сій долині, бо вона простирала ся між ланцюхами велитенських гір, що тихо здвигали ся кругом неї і берігли свій любий захист перед сонішньою жарою. Нї одна продоптана стежина не провадила до неї; а щоби дістати ся до нашої милої оселі зо вні, треба було переломити насильно гиллє тисячів лісових дерев і знищити красу міліонів пахучих квіток. І так ми жили самотою та не знали, що діє ся на світі поза долиною — я і моя своячка і її мати.

З мрачних провалів, з поміж найвищих гір, що замикали нашу оселю, виповзувала вузка, глибока ріка, яснійша чим блеск очей Елєонори; вона звивала ся по долині многими закрутами, аж остаточно вливала ся в темне провалля між горами, що були ще мрачнійші, як сі, з яких вона випливала. Ми звали єї «Рікою Мовчання», бо у її филях було видко незвичайний спокій. З її русла не знимав ся ніякий шум; плила так спокійно, що жемчужні піскові зерна, ген в глибині єї нідра, на які ми любили днвити ся, не ворушили ся зовсім, а лежали, кожде на свойму давньому місці, з повним спокою вдоволеннєм і ясніли вічнім блеском.