- Одже ж підвереджусь! Ой паничі! не беріть собі таких гладких жінок, як моя: колись підвередитесь на віку, бо жінка, бачте, таке сотворіння, що його сам бог создав на те, щоб чоловік ним підвередився. Вибирайте собі таких жінок, що поставиш на долоню та тільки дмух! а вона й полетить, як той пух кульбаби. А то всі ви шукаєте собі паннів важкеньких. знаєте, як казала мати синові: “Бери, синку, хоч козу, аби з золотими рогами.”

Отець Костецький спокійненькими очима позирає на паничів. Паничі осміхаються, спустивши очі додолу. Панни регочуться.

Отець Костецький прямує до ґанку. Коли це несподівано з квітника через тин перескакує Рябко і, зачувши носом чужого чоловіка, кидається кулею до Костецького трохи не під самісінькі ноги з злістю злющих сільських собак. Отець Костецький обертається з поважною мовою до Рябка:

- Та годі вже, годі, вражий сину! Вже знаємо, що з тебе добрий наймит. Оце ти, сучий сину, неначе наважився таки мене покусать? Мабуть, добрі гроші береш за службу в хазяїна. Паничі! Винесіть йому чарку горілки за добру службу.

Отець Костецький йде далі до ґанку. Рябко бреше з усієї сили, аж скавучить і націляється вхопити отця Костецького за полу.

- Жартуй-бо, чоловіче, та й міру знай! - обертається знов він до Рябка.

Але Рябко не вважає на усякі напутіння. Рябко доходить до невимовної злості, вищиряє свої щелепи та гострі зуби до самих кутніх, закотивши вгору чорну губу.

Рябко хапає отця диякона за полу зубами й тріпає головою на обидва боки. Отець диякон в одну мить хапає прислонене коло ґанку нове замашне коромисло й зручно й швидко лусь Рябка по спині! Рябко одскакує й вищить од болісті.

- Ай-ай-ай! Аба болить! Каєшся, а лихо робиш, - каже отець Костецький, ступаючи по сходах на ґанок. Він жартовливо піддержує під руку свою супружницю ще й крекче, неначе піднімає вгору страшенну вагу з невимовним напруженням, само по собі зрозуміливо удаваним.

Отець Костецький цілується з паничами. Перецілувавшись з цілим рядком негарного полу, він подає руку першій панні, що стояла рядом з паничами, і простягає до неї губи, ніби маючи на думці поцілуватись із нею. Панна одхиляє назад голову й червоніє, регочучись на ввесь двір.

- Ох! вибачайте! Трохи не поцілувався й з вами за гуртом. Кажуть же, за гуртом і жид повісився, - каже отець диякон. - О! і ти тут! - каже він, обернувшись до жінки. - А мені здалося, що я забув тебе дома та й хотів оце поцілуваться з паннами. Ну вибачай мені на цей раз.

Гість з жінкою вступають в покої. За ним слідком простує й уся молоднеча, неначе почестивий кортеж.

- Мир дому цьому й живущим в йому! - вирікає солідним тоном отець диякон привіт у стародавньому стилі. - Прикиньте, хазяїне, плату своєму Рябкові. Покусав мою рясу. Наймит з його дуже добрий.

- Хвалить бога, що не вас покусав. Собака й справді лихий. Роздягайтесь та будьте нашим гостем, - промовляє хазяїн.

- Коли притарабанився й всурганився в вашу хату, та ще й непроханий, то вже вам нігде дітись: приймайте нас як гостей. Де храм, то й ми там, як приказують люде, - каже отець диякон.

У церкві того села, куди приїхав отець Костецький, був храм. В давні часи на храми гості приїжджали ще зранку, щоб побувать у церкві на службі божій, а після служби само по собі всі йшли до місцевого священика на обід.

Отець Костецький, одправивши пізню службу божу в Корсуні, не встиг на храмову службу в селі, але потрапив прямо на обід до священика.

У столовій кімнаті вже були застелені столи; все було налаштоване для обіду. Господар просить Костецького в столову.

- Огої жива теща! Од обіду та знов на обід! А ми вже з жінкою й пообідали нашвидку вдома. Але, як то кажуть, черево не дерево: роздасться, - каже отець диякон.

- От і добре, що ваша теща жива. Дай боже, щоб вона ще довго жила, - обзивається хазяїн не без іронії.

- Жива, жива моя теща, ще й огнем жегома й до цього часу, - одказує отець диякон.

Гостям не можна вдержаться од сміху навіть при самій дочці самої тієї тещі. Теща отця диякона відома на всю околицю, як дійсно жегома огнем, та ще й не простим, а пекельним. Огонь од неї палав і пашів на ввесь Канівський повіт і навіть на межуючі околиці Звенигородского та Черкаського.

- А ми з жінкою неначе знали, що в вас, господарю, буде дві великі дірки за столом, та й думаємо: а поїдьмо лиш оце та позатикаємо собою ті дірки, - каже отець Костецький, зорячи гострими очима по гостях, бо гості зареготались несподівано усі заразом, неначе змовились.

Господар просе гостей садовитись за столи. Гостей багацько: порожніх місців навіть за двома столами не знайшлося. Паничі купою товпились кругом другого меншого стола.

- Тісний у вас храм, пане господарю. Трохи завізно, як коло великого млина або питля, нігде правди діти. Як же то ми, жінко, вмостимось за столом? Для нас двох, добродію хазяїне, треба три стільці: один для мене, а два для жінки, - каже отець Костецький, спустивши очі вниз, неначебто він соромився.

- Достанемо й три стільці, тільки прошу сідати за стіл; знайдеться місце, - каже хазяїн.

За другим меншим столом стовпились паничі. Вони насилу якось-таки вмостилися кругом стола, неначе стісняні снопи в стіжку, їх плечі та голови неначе густо сплетеною гірляндою обвивали стіл. Більша половина їх були урядовці з Канова, та Корсунського стану, та з стеблівської сахарні й суконної фабрики. Отець Костецький повертає очі до того стола й пильно дивиться допитливим, але спокійним поглядом. Він шпурляє туди жарт-бомбу, трохи не Орсинієвську.

- Ото густо крючків! (Крючками в нас дражнять чиновників та писарів усяких канцелярій). Ви, пане господарю, повішали б з половину тих крючків на крючках на стіні, то й у хаті було б просторніше, і, може й на світі було б чепурніше.

Крючки, все молоді паничі, і всі гості сміються, але декотрим крючкам було ніяково. Хабарство та здирство урядовців в усякових канцеляріях, в судах було тоді саме в цвіту. Отцеві Костецькому доводилось не раз власним носом нюхати той букет з смердячого дурзілля та собачої блекоти саме в цвітучий та родючий час, коли на його було превелике поліття на всьому всеросійському грунті. Отець Костецький зовсім-таки не був ласкавий до того квіту.

Господар починає перед обідом частувать гостей. Черга пити по чарці доходе до отця Костецького. Він випив і скривився кисло - удає й робить гримасу.

- Ой гірка! І як це паскудство п’ють оті п’яниці? А чи не можна, пане господарю, ще по другій? бо цього паскудства як вип’єш чарку, то й другої зараз заманеться, - каже отець Костецький.

Але це він тільки жартує: другої чарки він зовсім не п’є, невважаючи на намагання, навіть принуку хазяїна.

- Закушуйте ж, отче дияконе! Беріть пироги, - просить хазяйка.

- Ой, вже мені ті пироги - обідові вороги! З’їси пирогів - до борщу хоч не доторкуйся. А дайте лишень мені отого найменшого, чи то пак - отого найбільшого! - промовляє отець Костецький, але в його жадоби в очах не видно. Тон мови нещирий, байдужний.

Але це знов тільки його жарт - контраст: він одламує половинку пирога й закушує.

Хазяїн, жартуючи, підносить чарку й паннам, щоб почастувать і їх. Панни церемоняться, дякують і зрікаються чарки.

- Ми не п’ємо горілки, - каже одна сміливіша й жвава панна, засоромившись і спустивши очі додолу.

Отець Костецький кидає на панну жарт - гальку з м’якушки.

- Еге пак! не п’ємо. При людях - не п’ємо, а якби за дверима у куточку - то й стук по одній, а може й по другій, - каже отець диякон.

Між сидівшими за столом паннами дійсно знаходились дві вже літні зовсім старосвітські панни, котрі потай од людей, за дверима або десь в опрічній кімнатці, стукали не то що по одній, а часом і по три й по чотири. Гості за це добре знали; очевидячки, знав про те й штукар отець диякон.

Рядом з отцем Костецьким сиділа за столом якась капітанша, стара-престара, зовсім беззуба. Вона була вчителькою дітей в сахарні в директора. Вона дуже помаленьку мне своїми беззубими щелепами й насилу вже аж після всіх кінчає свою порцію страви, коли вже всі давно попереставали їсти. Отець Костецький кидає й на беззубу капітаншу жартом-галькою, правда маленькою, малесенькою, делікатною.