Значить, вирішив тоді Ігор, можна спробувати обійтися без людожерства. Й за таких розкладів план дістатися Солікамська видавався цілком здійсненним. А там, як попередив Балабан, у певному місці, за певною адресою їх чекають уже від учора. Звісно, доведеться пробиватися через терени й трошки потерпіти злиднів. Та попереду — шлях… ну, якщо не до зірок, то не в безвихідь щонайменше.

Ось які думки роїлися в голові Вовка, коли він разом із старим злодієм та щербатим Голубом пробіг метрів двісті.

А тоді луна принесла слабкий, не аж такий близький, та все ж таки — справжній, не уявний звук пострілу.

Автоматна черга.

Довга.

Втечу помітили.

— Ноги! — вигукнув на бігу Балабан, і припустив так, ніби йому додалися роки та відкрилося друге дихання.

Настала мить, коли Ігор відчув — уже не встигає за старим злодієм, навіть відстає від нього. Чомусь охопила паніка: зараз блатні відірвуться від нього, запетляють, щезнуть із очей, кинуть його серед тайги. Хай гонитва з собаками йде за кимось одним, це допоможе іншим двом виграти час. Осяяло: ось у чому був справжній план — скинути хвоста, розділитися, змусити фраєра гасати між деревами, плутати, збитися з дороги. Рано чи пізно погоня все одно вийде на одинокого втікача.

Щойно майнуло — Голуб обернувся на ходу, рявкнув, не боячись бути почутим:

— Бігом! Копитами воруши, Офіцер! Твою мать, біжи!

У спину немов штовхнуло — Вовк рвонув, кількома широкими стрибками наздогнав спільників, далі трійця йшла майже головою до голови.

Скільки так пробігли, Ігор не уявляв. Розступалися соснові стовбури, він не оминав чагарів, продираючись крізь них та шматуючи одяг. Якось щастило не заорати носом, дихання теж вирівнялося в такт рухам. Здавалося, всі інші звуки довкола зникли. КолиІ раптово зупинило коротке: «Стій!», Вовк тут же підломив ноги, впав лицем на осінню траву, заплющив очі. З грудей вирвалися часті хрипкі звуки. Він немов пірнув у глибокий бездонний колодязь.

Виринувши, побачив себе на спині, очі проводжали білі, чудернацької форми хмари. Обережно повернувся на бік, у грудях відразу закололо, та скоро минуло. Торкнувся пучками пальців зламаного носа, ніби для перевірки, чи все гаразд. Нічого не змінилося, ніс лишався скривленим і, мабуть, потворив лице. Чому так переймається зовнішністю, Ігор не міг собі пояснити — та прийшло само собою: він на волі, так чи інакше знайде Ларису з Юрком, і рідні люди побачать свого чоловіка й батька негарним.

Чоловіка…

Нині там інший голова сім'ї. Свобода вже не виглядала чимось примарним, недосяжним, небезпечним. Перші кроки зроблено, значить, треба рухатися далі. Вовк сів, намагаючись не робити різких рухів, остаточно вирівняв дихання. Роззирнуся. Проша Балабан та Голуб лежали поруч, також поступово себе опановуючи.

— Йдемо? — запитав Вовк.

— Треба, — прохрипів старий злодій, та спроби підвестися не робив, лежав далі.

— Що?

— Здувся Балабан, — почулося у відповідь. — Вам мене тягнути, братчики. Без мене ви ніхто. Все в Солікамську на Балабані заряджено.

Тим часом Голуб теж сів, підсунувся до стовбура сосни, обперся. Ігор метнув погляд у його бік.

Вираз обличчя щербатого блатаря йому не сподобався.

8

До берега Глухої Вільви дісталися, коли сонце почало сідати.

Від місця вимушеного привалу довелося весь цей час іти не так скоро, як на старті. Балабан нарешті віддихався, підвівся, пішов, але швидко рухатися не міг — мабуть, усе ж не розрахував сил. Тримався за серце, кривився, у якийсь момент викашляв кров та невеличкий шмат легенів. Голуб такому повороту зовсім не здивувався. Навряд чи стан здоров'я пахана останнім часом був для його оточення великим секретом. Інша річ, старий злодій приховував його від сторонніх, а Офіцер своїм до кінця так і не став…

Зараз ясно: далі Балабан зможе йти, тільки якщо добре відпочине. Та Ігор чудово розумів — сталося те, чого не врахував навіть хитрий розум старого блатаря. Бо головним тягарем для втікачів раптом зробився він — той, від кого залежав успіх їхнього ривка.

Поки це не обговорювалося. Навпаки, Голуб із Вовком спершу вели Балабана, підтримуючи під руки з обох боків. Потім почали чергуватися. Нарешті, старий злодій звелів пустити його, мовляв, уже нормально йтиме сам, і справді рушив. Але потрібний темп усе одно був утрачений. В успіх задуманого Ігореві вірилося все менше.

На березі вирішили зробити довший привал. Балабан примостився далі від води, коротко наказав Голубу принести йому напитися. Ані фляжки, ані кухля втікачі з собою, ясна річ, не прихопили. Тож щербатий, невдоволено скривившись, усе ж таки підкорився, черпнув води в жменю, напував старого злодія, немов коника. Той попросив ще, стребував сухаря, мовчки захрумкав. Ігор із Голубом теж абияк утамували голод та спрагу, стежачи при цьому за тим, як сонце повільно й упевнено сідає за верхівки дерев.

— Йти пора, — мовив Балабан, дожовуючи останній кусень сухаря та злизуючи налиплі на долоні крихти.

— Куди? — у голосі Голуба чулася байдужість.

— До чорта на роги, — гаркнув старий злодій. — Тут сидіти будемо?

— Куди ти дійдеш, Балабан… Сам же бачиш…

— Збити собак зі сліду. Водою вздовж берега, вниз по течії.

— Далеко прочапаємо? — визвірився Голуб. — З твоїми темпами — пару кілометрів. Вийдемо колись на берег, але мусора теж не лопухи. Все прорахують, підуть вздовж берега, так чи інакше наші сліди знову надибають.

— Тоді через річку, — вперто вів своє Балабан. — На той берег.

— Ти перепливеш? Місце тут не найвужче. Течія люта, знесе…

— Вас двоє. Перетягнете мене. Слухай, Голубе, не борзій. Ти щось різким стаєш сьогодні. Часу нема розхолоджуватися. Всю ніч треба йти. До ранку. Чим далі, тим краще.

— Ага, краще, — легко погодився Голуб. — Аби ти ще не кашляв та за серчишко своє не тримався… Зв'язався я з тобою…

Поведінка щербатого зовсім перестала подобатися Вовкові.

— Борзієш? — старий злодій уже не приховував погрози. — Нам разом іти, Голубе. Ти це даремно, ох зря…

— Фільтруй, Балабане. Розклади помінялися. Тайга кругом, вона рівняє. Тут нема нікого, крім нас трьох. Так що подумай добре, потім уже собачся.

Тінь на лиці старого злодія враз стала темнішою й густішою за скорі тайгові сутінки. До нього ніби знов повернулися сили. Вовкові здалося — Балабан ураз відкинув від себе років із десять, навіть виріс у нього на очах. Рвучко підвівся, розправив плечі, голос гримнув, аж луна пішла берегом:

— Що сказав? На кого дзявкаєш, сученя? Тобі нагадати? Поплутав зовсім?

Далі Ігор не встиг нічого зробити.

Надто стрімко й несподівано все сталося.

До того ж він за звичкою все ще тримався від блатних на певній відстані. Скоротити її махом не міг. Коли ж зробив–таки різкий порух у їхній бік, Голуб уже виймав із живота старого злодія заточку.

Вовк зупинився. Навіть зважаючи на обставини, він не міг собі уявити, як рядовий бандит, котрий ще вчора за наказом пахана подавав йому кружку з чифірем, сьогодні спромігся запросто підняти на злодія в законі руку. Порушивши цим усі можливі тюремні табелі про ранги й розламавши по сходинках, здавалося б, міцну, будовану десятиліттями ієрархічну драбину. Ігор так само не вирішив, як йому поводити себе. Поки думав, Голуб, притримуючи Балабана за плече, аби не впав, примірився — й вдруге всадив заточку в живіт жертви. Тепер уже цілячись точніше.

Старий злодій захрипів.

Цівки крові потекли з обох кутиків рота. Зараз він став схожий на казкового вурдалака, який перепив крові нещасної жертви.

Забравши руку, Голуб відступив.

Балабан повалився на землю живим мішком.

Розвернувшись до Вовка всім корпусом, щербатий запитав спокійно, ніби нічого особливого не сталося:

— Ти зі мною?

— А…

— На! — різко перервав Голуб. — Проша спікся. Нас тут двоє, ніхто не дізнається. Скажемо — двинув коні по дорозі. Поховали в тайзі. Сам винен.

— Хто?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: